Перехід до епохи націоналізму

Відтак нами щойно зроблено найважливіші кроки в аргументації. Людство безповоротно довірило себе індустріальному суспільству – тобто суспільству, виробнича система якого ґрунтується на досягненнях науки і технології. Це є єдиним, що здатне витримувати щось таке, як теперішня та очікувана кількість мешканців планети, і дати цим мешканцям перспективу того типу життєвих стандартів, який людина зараз забезпечила собі або ж прагне забезпечити. Аграрне суспільство відтак перестало бути предметом вибору, адже його реставрація просто прирекла б переважну більшість люд­ства на голодну смерть, не згадуючи вже жахливі й нестерпні злидні, які б очікували вцілілу меншість. Отже, недоречно обговорювати, у межах прак­тичного сенсу, як чари, так і жахи культурних та політичних нашарувань аграрної епохи: вони вже недосяжні. Ми належним чином не розуміємо і, мабуть, ніколи не зрозуміємо, який простір вибору доступний для індустрі­ального суспільства; але ми розуміємо деякі його суттєві особливості. Одна з них – той вид культурної однорідності, якої вимагає націоналізм, і нам би краще з цим змиритись. Це не так, як стверджує Елія Кедурі¹, що націо­налізм нав’язує однорідність; радше однорідність, як об’єктивна неминуча вимога, зрештою, виявляється у формі націоналізму.

Нації та націоналізм

Більшість людства входить до індустріальної епохи з аграрної стадії. (Незначна меншість, яка входить безпосередньо з доаграрних умов, не ставить під сумнів міркувань, бо такі ж самі докази застосовні і в цьому випадку). Але соціальна організація аграрного суспільства загалом не спри­ятлива щодо націоналістичного принципу – щодо зближення політичних та культурних утворень, щодо тої культурної однорідності, яку впровад­жує школа у межах кожної політичної одиниці. Навпаки, як це було в серед­ньовічній Європі, ця організація породжує політичні утворення, або менші, або набагато більші від культурних розмежувань; хіба що як виняток, ви­падково, вона породжує династичну державу, яка більш-менш збігається з мовою та культурою, як це, зрештою, і сталося на європейському узбе­режжі Атлантики. (Збіги ніколи не були повними. Культура в аграрному суспільстві значно різноманітніша, ніж його політична влада, і переважно значно ширша за культури окремих малих соціальних груп).

Якщо все це саме так, то епоха переходу до індустріалізму, згідно з нашою моделлю, має також бути добою націоналізму – періодом бурх­ливої перебудови, коли або політичні, або культурні кордони, або те й те воднораз перетворюються так, щоб задовольняти нову націоналістич­ну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе. Оскільки уряди неохоче віддають територію (а хтось мусить програти від кожної зміни політичних кордонів) – позаяк зміна якоїсь культури дуже часто є найважчим досвідом, і, більше того, оскільки існують конкуруючі куль­тури, що борються за душі людей, так само, як ворожі центри політич­ної влади, які намагаються підкупити людей і захопити території, – то з цього безпосередньо випливає, за нашою моделлю, що цей перехідний період має бути шаленим та сповненим конфліктів. Реальні історичні факти повністю підтверджують це припущення.

І все ж, було б неправильно обмежуватися тільки з’ясуванням наслідків упровадження націоналістичного принципу в аграрні суспіль­ства. Індустріальне суспільство не вийшло на сцену за божественним ве­лінням. Воно само було продуктом розвитку певного конкретного аг­рарного суспільства, і цей розвиток не був позбавлений свого власного безладу. Коли ж воно завоювало решту світу, то ні ця глобальна колоні­зація, ані втрата влади тими, кого винесло вперед на хвилі промислової переваги, але хто потім був позбавлений своєї монополії, – не відбували­ся мирно. Все це означає, що в реальній історії зусилля націоналізму схильні поєднуватися з іншими наслідками індустріалізації. Хоча націо­налізм є справді породженням промислової організації суспільства, але він не єдиний наслідок впровадження цієї нової соціальної форми, отож необхідно виокремити його з інших обставин.

Ернест Ґелнер

Проблему унаочнюють дивовижні взаємини між Реформацією і націоналізмом. Наголос Реформації на писемності та орієнтація на Свя­те Письмо, її атака на монополістичне духівництво (або, як влучно підмітив Вебер, радше універсалізація, ніж скасування духівництва), її індивідуалізм та зв’язки з мобільним міським населенням, – усе це надає їй характеру провісника тих соціальних ознак та настроїв, які, згідно з нашою моделлю, породжують епоху націоналізму. Роль протестантиз­му у виникненні промислового світу є величезною, складною й супереч­ливою темою; тут же найбільше, що можна зробити, це висловити деякі побіжні натяки. Але в тих частинах світу, куди індустріалізація і націо­налізм прийшли пізніше та під зовнішнім впливом, близька спорідненість настанов протестантського типу і націоналізму ще потребує серйозного дослідження.

Ця спорідненість, можливо, є найпомітнішою в ісламі. Культурна історія арабського світу і багатьох інших мусульманських країн протя­гом останніх 100 років – це, значною мірою, історія наступу та перемоги реформаторства, свого роду ісламського протестантизму, з сильним на­голосом на Корані і, над усе, зі стійкою ворожістю до духовного маклер­ства, до місцевих посередників між людиною та Богом (а насправді по­середників між різноманітними групами людей), що стало таким поши­реним у передмодерному ісламі. Історію цього руху та історію модерних арабських (та інших) націоналістичних рухів навряд чи можна розгляда­ти окремо. Іслам завжди мав внутрішню схильність або можливість до такого роду «реформованої» версії віри, але був відвернутий від неї -очевидно, під тиском соціальних потреб автономних сільських груп -заради втіленої, уособленої святості, надзвичайно цінної з погляду місце­вих посередницьких інтересів. У сучасних умовах ця його здатність до більш абстрактної віри, яка переважає в анонімних громадах рівних віру­ючих, може знову ствердити себе.

Але навіть релігії, які не можна уявити внутрішньо здатними до такого «протестантського» тлумачення, все-таки можуть повернутися у цьому напрямку в епоху, коли на них впливають спонуки до індустріалі­зації та націоналізму. Назагал кажучи, навряд чи можна думати, що син­тоїзм³’ має якусь помітну подібність до, приміром, англійського нонкон­формізму. Але в період японської модернізації він був тверезим, упоряд­кованим, так, ніби в ньому з’явилися елементи квакерства⁴’ (які, напев­не, можна всюди відкрити або впровадити, якщо хтось виявить достат­ню наполегливість) – елементи, наголошення яких ставило під сумнів будь-які екстатичні складники та неналежну особисту близькість до свя­тості². Якби давня Греція проіснувала до модерних часів, діонісійські

Нації та націоналізм

культи могли б набути стриманішого вигляду як готовність Еллади до руху по дорозі розвитку.

Крім зв’язку між протестантським та націоналістичним етосом, існують ще прямі наслідки самої індустріалізації. Загальні та всепроникні наслідки встановленого індустріального ладу вже обговорено у зв’язку з нашою загальною моделлю, яка пов’язує промисловий поділ праці зі здійсненням націоналістичного принципу. Але певні специфічні наслідки ранньої індустріалізації, які пізніше виразно не зберігаються, все ж відіграють значну роль. Рання індустріалізація означає демографічний вибух, швидку урбанізацію, міграцію робочої сили, а також економічне та політичне проникнення глобальної економіки та централізованої дер­жави у досі більш чи менш зосереджені в собі спільноти. Це означає, що, в усякому разі, відносно стабільна та ізольована вавилонська система традиційних аграрних спільнот, зорієнтованих на себе, відокремлених географічними обширами і, понад те, з надмірною соціальною не­рівністю, змінюється цілком новим типом Вавилону – з новими культур­ними кордонами, які не стабільні, а перебувають у постійному та драма­тичному русі, і які рідко освячені якимось звичаєм.

Існує також зв’язок між націоналізмом і процесами колоніалізму, імперіалізму та деколонізації. Поява індустріального суспільства в Західній Європі мала своїм наслідком фактичне підкорення цілого світу європейськими державами, а іноді і заселення європейськими колоніста­ми. В результаті вся Африка, Америка, Океанія та дуже великі райони Азії опинились під пануванням Європи, а частини Азії, які уникли цієї долі, часто перебували під потужним непрямим впливом. Це глобальне завоювання було, як на інші завоювання, досить незвичним. Зазвичай політична влада є винагородою за войовничість та самовідданість. Це властиво суспільствам, суворо зорієнтованим на війну – чи, наприклад, тому, що племінний лад їхнього життя безпосередньо пов’язаний з на­буттям військової вправності, чи тому, що їхня провідна група є войов­ничою, чи з якихось інших такого роду причин. Крім того, завойовницька діяльність важка й забирає велику частину енергії войовничої групи.

Ніщо з цього не стосується європейського завоювання світу. Його, зрештою, здійснили та завершили не натовпи тимчасово згуртованих кочівників, а народи, які все більше орієнтувалися на промисловість і торгівлю, а не на військову машину. Це було досягнуто без будь-якої всезагальної перейнятості цим процесом у середовищі нації-завойовни-ка. Думка про англійців, які здобули свою імперію, не усвідомлюючи цього, до певної міри може бути загальним правилом. (Англійці також, що дуже похвально, втратили імперію з тим же браком уваги до цього).

Ернест Ґелнер

Коли Європа завойовувала та підкоряла світ, її увага загалом була зосе­реджена на нагальніших внутрішніх справах. Вона навіть не віддячила підкореним народам особливою зацікавленістю в їхньому підкоренні. Це було справді так, якщо не брати до уваги кількох нетипових періодів самовдоволеного і марнославного імперіалізму та якщо знехтувати раннім завоюванням Латинської Америки, що надихалося добропри­стойною старомодною некомерційною жадібністю. Завоювання не пла­нували: воно було здобутком економічної та технологічної переваги, а не військової орієнтації.

З поширенням цієї технологічної та економічної могутності спів­відношення сил змінилось, і десь між 1905 і 1960 роками багатонаціо­нальні європейські імперії були втрачені або ж від них відмовилися доб­ровільно. Знову ж таки, не можна нехтувати конкретними обставина­ми, за яких все це відбувалося та відбувається; навіть якщо ядро чи сутність націоналізму випливає із загальних, абстрактно сформульова­них передумов, викладених вище, то все ж ці обставини, очевидно, впли­вають на появу особливих форм націоналізму. <...>

Дикі та садові культури

Одним із можливих підходів є такий. Культури, як і рослини, мож­на поділити на дикорослі та доглянуті. Дикі види зростають та відтво­рюються спонтанно, як життєві органи людей. Немає жодної спільноти без певної загальної системи комунікації та норм, і дикорослі системи цього типу (іншими словами, культури) відтворюються від покоління до покоління без свідомого проектування, без нагляду, без опіки або особ­ливої підтримки.

Культивовані або садові культури різноманітні, хоча розвинулися з диких різновидів. Вони відрізняються складністю та багатством, які підтримувалися передусім завдяки писемності та наявності спеціалізо­ваного персоналу, і загинули б, позбавлені особливої підтримки у ви­гляді спеціалізованих наукових установ з достатньо численним, цілкови­то зайнятим та відданим справі персоналом. Протягом аграрної епохи людської історії зисокі культури або великі традиції стали видатними, важливими і в певному, але особливому сенсі панівними. Хоча вони не могли загалом нав’язати себе всім, чи навіть більшості населення, однак їм зазвичай вдавалося подати себе як авторитетні, навіть якщо (або тому, що) вони були недосяжні і таємничі. Іноді вони зміцнювали централізо­вану державу, іноді змагалися з нею. Вони також могли заступати собою

Нації та націоналізм

таку державу, коли вона слабшала або розпадалася в неспокійні чи темні часи. Церква або ритуальна система могли виступати як замінник мину­лого чи як двійник влади. Але високі культури взагалі не визначали межі політичних утворень, і є поважні причини, чому протягом аграрної доби вони і не могли цього робити.

В індустріальну епоху все це змінюється. Високі культури почина­ють домінувати у зовсім новому сенсі. Пов’язані з ними старі доктрини переважно втрачають свій авторитет, але принесені ними типи освіче­ності та стилі спілкування стають набагато авторитетнішими та норма­тивними і, понад усе, стають впливовими й універсальними в суспільстві. Іншими словами, практично кожен стає письменним і спілкується за до­помогою розробленого коду, за допомогою свідомо оформлених, відвер­то «граматичних» (регульованих) речень, а не за допомогою залежних від контексту вигуків та жестів.

Але висока культура, що в цей час поширюється серед населення, дуже потребує політичної опори й підтримки. В аграрну добу вона їх інколи мала і користувалася цим, але в інші часи вона могла обходитися без політичного захисту, і в цьому полягала одна з її переваг. В темні часи, коли переважала анархія і королівський мир занепадав, християн­ські та буддистські монастирі, дервішські ордени (zawiyas)⁵⁾ та брамінські громади могли вижити і певною мірою зберігали високу культуру, не користуючись захистом меча.

Тепер же, коли завдання високої культури стали набагато ширші та складніші, вона не може обходитися без політичної інфраструктури. Як підмітив персонаж роману «Немає орхідей для міс Блендіш»⁶’, кожна дівчина повинна мати чоловіка, бажано свого власного; і кожна висока культура тепер прагне держави, і бажано своєї власної. Не кожна дикоросла куль­тура може стати високою культурою, і тим із них, які не мають серйозних перспектив на це, залишається відкланятися без боротьби; вони не пород­жують націоналізмів. Ті, які вважають, що вони таки мають шанс, або ж -якщо уникати антропоморфізмів у розмові про культури – ті з них, яких їхні носії наділяють добрими перспективами, борються між собою за до­ступне їм населення та політичний простір. Це одне з джерел націоналі­стичного чи етнічного конфлікту. Там же, де не існувало узгодженості між наявними політичними кордонами, з одного боку, та високими культура­ми з їхніми політичними домаганнями, байдуже, старими чи такими, що тільки кристалізуються, з другого боку, спалахує конфлікт іншого типу, характерний якраз для доби націоналізму.

Інша аналогія, в додаток до вищенаведеної ботанічної, допоможе пояснити нову ситуацію. Аграрну людину можна порівняти з природ-

Ернест Ґелнер

ним видом, який може вижити в природному оточенні. Індустріальну людину можна порівняти зі штучно витвореним або виведеним видом, який не може нормально дихати в природній атмосфері, а може нормаль­но функціонувати та жити лише в новому, спеціально змішаному та штуч­но підтримуваному повітрі чи середовищі. Отже, вона живе в обмеже­них і спеціально споруджених блоках, на кшталт гігантського акваріума або дихальної камери. Але ці камери мають встановлюватися та обслу­говуватися. Забезпечення життєдайних повітря чи рідини у кожному з цих гігантських резервуарів не здійснюється автоматично. Для цього потрібен спеціалізований завод. Назва цього заводу – національна освіт­ня та комунікативна система. її єдиним надійним оберігачем та захисни­ком є держава.

В принципі немає нічого неможливого в тому, щоб мати один та­кий культурно-освітній акваріум з золотими рибками для цілої земної кулі, підтримуваний єдиною політичною владою та єдиною освітньою системою. Врешті-решт, це ще може здійснитися. Але тим часом через дуже вагомі підстави, які ще мають обговорюватись, загальною нормою залишається низка роз’єднаних дихальних камер або акваріумів – кож­ний зі своїми власними особливостями, власним середовищем чи атмо­сферою – які не можна взаємозамінювати. Все ж таки вони мають і деякі спільні ознаки. Формули для середовища у високорозвинутих індустрі­альних акваріумах з золотими рибками цілковито подібні за типом, хоча вони містять і багато відносно поверхневих, але зумисне наголошуваних міток-розрізнювачів.

Існують цілком доброякісні та очевидні підстави для цього нового плюралізму, які будуть досліджені згодом. Індустріальна епоха успадку­вала політичні утворення та культури, як високі, так і низькі, від попе­редньої епохи. Не було жодних причин, чому вони мали б усі раптово сплавитися в одну культуру; навпаки, були серйозні причини, чому це не повинно статися: індустріалізм, чи, інакше кажучи, тип виробництва або розподілу праці, який робить необхідними ці однотипні дихальні резер­вуари, не прибуває в усі частини світу одночасно та в один і той же спосіб. Неодночасний прихід індустріалізму досить легко поділив людство на конкуруючі угруповання. Різниця в часі приходу індустріалізму в різні спільноти ставала гострою, якщо вони мали можливість використати культурні, генетичні чи інші такого роду відмінності, залишені аграр­ною добою. Початок «розвитку» становить вирішальний політичний діакритичний знак, якщо він може підхопити якусь культурну особ­ливість, успадковану з аграрної епохи, та використати її як свій символ.

Індустріалізація проходила через послідовні етапи в різних умовах і

Нації та націоналізм

породила різноманітну нову конкуренцію з новими здобутками та втра­тами, яких потрібно було досягти або уникнути. Як праві, так і ліві проро­ки та коментатори індустріальної доби часто передрікали прихід інтерна­ціоналізму, але сталося зовсім протилежне: прийшла епоха націоналізму.

ЩО ТАКЕ НАЦІЯ?

Зараз ми, нарешті, готові спробувати дати обґрунтовану відповідь на це питання. Спочатку були дві особливо перспективних кандидатури на створення теорії національності: воля та культура. Очевидно, кожна з них важлива і доречна; але також очевидно, що кожна з них є дуже недостатньою. Повчально було б з’ясувати, чому це саме так.

Без сумніву, воля або згода є важливим чинником в утворенні більшості груп, великих і малих. Людство завжди було організованим у групи всіх видів, форм та розмірів, інколи чітко визначені, іноді невизначені, часом акуратно відокремлені, а іноді частково суміщені або переплетені. Існує нескінченно багато можливостей та принципів, які можуть бути основою виникнення та утвердження цих груп. Але серед генетичних чинників і чинників-каталізаторів, від яких залежить ви­никнення та утвердження груп, вирішальними, очевидно, є два: воля, добровільне об’єднання й ототожнення (identification), вірність, солі­дарність, – з одного боку, та страх, насильство, примус – з другого. Ці дві можливості становлять крайні смуги своєрідного спектру. Деякі спільноти могли ґрунтуватися виключно чи переважно на тому або на іншому, але таке трапляється рідко. Найстійкіші групи ґрунтуються на суміші відданості та ототожнення (на добровільному об’єднанні) й на зовнішніх спонуках, позитивних чи негативних, на надіях та страхах.

Якщо ми визначимо нації як групи, що бажають самі зберігатися як спільноти³, то невід, який ми закинули в море визначень, принесе досить багатий вилов. Серед здобичі, яку ми витягнемо, справді будуть спільноти, які легко виокремити як життєздатні й згуртовані нації: ці справжні нації дійсно хочуть бути такими, і їхнє життя справді може. являти собою своєрідний безперервний та неформальний, щоденно самостверджувальний плебісцит. Але (на лихо для цього визначення) це стосується також різноманітних інших об’єднань – клубів, змов, банд, команд, партій, не згадуючи вже численні спільноти та асоціації доіндустріальної доби, створені й визначені не за націоналістичним принципом, а всупереч йому. Воля, згода, ідентифікація ніколи не були відсутні на людській сцені, навіть коли їх супроводжували (і продовжують

Ернест Ґелнер

супроводжувати) розрахунок, страх та інтерес. (Це цікаве й спірне питання: чи слід вважати явну інерцію, стійкість об’єднань та комбінацій мовчазною згодою чи чимось іншим?).

Мовчазна самоідентифікація була складником усіх видів спільнот, більших чи менших, ніж нації, або ж виходила поза їхні межі чи була визначена горизонтально або якимось іншим чином. Стисло кажучи, навіть якщо б існувала деяка основа нації (перефразовуючи ідеалістичне визначення держави), то вона була б воднораз основою ще й багато чого зовсім іншого, тому ми не зможемо визначити націю у такий спосіб. Лише тому, що в сучасну націоналістичну епоху національні цілості визнаються за кращі, бажаніші об’єкти ототожнення та добровільного приєднання, це визначення здається привабливим, адже інші види спільнот тепер просто забуті. Ті, хто приймає мовчазні припущення націоналізму як самозрозумілі, помилково поширюють їх на все людство і на всі часи. Але визначення, пов’язані з настановами та умовами однієї доби (навіть коли вони є перебільшенням), не можуть бути корисними для пояснення появи цієї доби.

Будь-яке визначення націй на основі спільності культури – інший невід, здатний принести нам досить багатий вилов. Людська історія була і продовжує бути відзначеною багатьма культурними відмінностями. Культурні кордони іноді чіткі, іноді розмиті; форми іноді прості та ясні, часом складні й химерні. З усіх тих причин, на які ми не раз звертали увагу, це багатство відмінностей насправді не збігається і, як правило, назагал не може збігатися ні з кордонами політичних утворень (об’єктів ефективної влади), ані з межами суспільств, заснованих на демократич­них святинях згоди та волі. Аграрний світ просто не міг би бути таким упорядкованим. Індустріальний світ прагне стати таким або хоче при­наймні наблизитися до такої простоти; але це інша річ, бо ж тут діють особливі сили, які спонукають його до цього.

Становлення загальнопоширених високих культур (стандартизо­ваних, заснованих на писемності та освіті систем комунікації) – процес, що швидко набирає темп всюди у світі, – створює враження у кожного, хто глибоко зрісся з передзасновками нашого часу, що національність можна визначити у термінах спільної культури. Нині люди можуть жити лише в суспільствах, заснованих на спільній культурі, внутрішньо мо­більних та мінливих. Початковий культурний плюралізм нині втрачає свою життєздатність. Але трохи історичної свідомості чи соціологічної поінформованості досить, аби розвіяти ілюзію, що так було завжди. Куль­турно-різноманітні суспільства часто цілком добре функціонували в ми­нулому: вони функціонували настільки добре, що культурну різно­манітність витворювали іноді навіть там, де її перед тим не було.

Нації та націоналізм

Якщо, зважаючи на переконливість цих доказів, два вищенаведені нібито дуже перспективні підходи до визначення національності вияв­ляються закритими, то чи є інший шлях?

Висловимо дуже парадоксальне, але виправдане твердження: нації краще визначати безпосередньо у термінах доби націоналізму, аніж, як можна було б очікувати, в обхідний спосіб. «Доба націоналізму» не є простим підсумком пробудження та політичного самоствердження тієї чи тієї нації. Справа радше в тому, що, коли загальні соціальні умови сприяють стандартизованим, однорідним, централізовано підтримува­ним високим культурам – які поширюються серед усього населення, а не лише серед елітної меншості, – виникає ситуація, коли чітко визначені, санкціоновані освітою та уніфіковані культури стають майже єдиним видом цілості, з якою люди охоче, а то й пристрасно пов’язують (identi­fy) себе. З цього часу культури виглядають природним джерелом політичної легітимності. І лише відтоді починає здаватись, що будь-яке нехтування їхніми кордонами з боку політичних утворень є скандальним.

За таких умов, – але тільки за таких умов, – нації дійсно можна визначати у термінах як волі, так і культури, а також виходячи зі збігу цих двох чинників з політичними утвореннями. За таких обставин люди хочуть бути політично об’єднаними з усіма тими, і лише тими, хто поділяє їхню культуру. Відповідно, держави будуть намагатися поширювати свої кордони до меж своїх культур і підтримувати та впроваджувати свої культури у межах своєї влади. Сплав волі, культури та держави стає нормою, нею нехтують не без ускладнень і рідко. (Колись нею майже повсюдно й безкарно нехтували, і це справді минало непоміченим і не обговорювалося). Ці передумови стосуються не людського суспільства як такого, а тільки його індустріального різновиду.

Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки. Звичайно, націо­налізм використовує наявне раніше, історично успадковане культурне розмаїття чи культурне багатство, хоча й дуже вибірково, і найчастіше радикально змінюючи його. Мертві мови можуть бути відроджені, тра­диції винайдені, цілком уявна первинна чистота відновлена. Але цей куль­турно-творчий, химерний, безумовно винахідницький аспект націоналі­стичного чину не повинен нікого схиляти до помилкового висновку, що націоналізм є штучним, випадковим ідеологічним винаходом, який міг би і не з’явитися, якщо б ці затято-невгамовні, причіпливі європейські мислителі, які нічого не залишають у спокої, не вигадали його та на лихо не ввели у кров без того цілком здорових політичних спільнот. Куль­турні шматки та латки, які використовує націоналізм, часто є довільни­ми історичними винаходами. Будь-який старий клаптик чи латка також

Ернест Ґелнер

можуть бути корисними. Але з цього аж ніяк не випливає, що сам прин­цип націоналізму хоч якоюсь мірою є довільним та випадковим – на про­тивагу вигляду, якого він набуває для свого втілення.

Таке припущення [про його випадковість] не має нічого спільного з істиною. Націоналізм зовсім не є тим, чим здається, та найважливіше, що він не є тим, чим здається самому собі. Культури, які він закликає захищати та відроджувати, часто є його власним винаходом або пере­творені до невпізнання. Проте сам націоналістичний принцип – на відміну від його різноманітних специфічних форм і тих нісенітниць, неповтор­них у кожному окремому випадку, які він може проповідувати – має дуже й дуже глибоке коріння в наших спільних сучасних умовах; він аж ніяк не є випадковим і його нелегко спростувати.

Дюркгайм вважав, що у релігійному культі суспільство обожнює свій власний замаскований образ. В націоналістичну добу суспільства обожнюють себе безсоромно та відкрито, зневажливо відкидаючи ка­муфляж. В Нюрнберзі нацистська Німеччина не обожнювала себе, вда­ючи, що поклоняється Богові або навіть Вотану⁷⁾, – вона відкрито обож­нювала себе. У м’якшій, але все-таки помітній формі освічені богослови не вірять і навіть не надають великого значення доктринам своєї віри, що значила так багато для їхніх попередників. Вони розглядають їх як свого роду цікавий автофункціоналізм, як дійсно прості й суто концеп­туальні та ритуальні засоби, що ними соціальна традиція стверджує свої цінності, свою тяглість і спільність, і вони постійно затемнюють та при­меншують різницю між такою мовчазно заземленою «вірою» (a tacitly reductionist «faith») і тією реальністю, яка передувала їй і відігравала таку вирішальну роль в ранній європейській історії – роль, яку б ніколи не могли відіграти її невпізнанно вихолощені та розведені водою тогочасні версії.

Але той факт, що соціальне самообожнення, – заразливе та шалене чи тихе й ненав’язливе, – в наші дні є радше відкритим загальновизна­ним колективним самообожненням, ніж засобом таємного поклоніння суспільству через образ Бога, як наполягав Дюркгайм, не означає, що сучасний стиль є об’єктивнішим, ніж за часів Дюркгайма. Суспільство більше не розглядають під кутом зору обожнень, але націоналізм має свої власні амнезії і свою вибірковість, які, навіть будучи суворо світськи­ми, можуть глибоко спотворювати дійсність і бути оманливими.

Основна омана та самоомана, властиві націоналізму, – це те, що націоналізм є, по суті, загальним нав’язуванням високої культури су­спільству, в якому раніше низькі культури визначали життя більшості, а в деяких випадках і всього населення. Це означає загальне поширення

Нації та націоналізм

способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академіч­ними установами, унормованих відповідно до потреб точного бюрокра­тичного та технологічного спілкування. Це означає появу анонімного безособового суспільства із взаємозамінними атомізованими індивіда­ми, пов’язаними насамперед культурою цього типу, – замість поперед­ньої комплексної структури місцевих груп, які спиралися на народні куль­тури, відтворювані локально та самобутньо безпосередньо мікрогрупа-ми. Це те, що насправді сталося.

Але це дуже суперечить тому, що стверджує націоналізм і в що пал­ко вірять націоналісти. Націоналізм, як правило, перемагає під гаслом захисту уявної народної культури. Він виводить свою символіку зі здо­рового, джерельно-чистого, сповненого сили життя селян – Volk, наро­ду. Є певна частка істини в націоналістичному самоусвідомленні, коли народом чи Volk керують чиновники іншої, чужої високої культури, утис­ку якої має бути протиставлене передусім культурне відродження та са­моствердження і, в крайньому випадку, національно-визвольна війна. Та якщо націоналізм досягає успіху, то він усуває чужу високу культуру, не замінюючи її старою місцевою низькою культурою; він відроджує або винаходить свою власну місцеву високу (писемну, передавану фахівця­ми) культуру, хай навіть таку, що має певні зв’язки з попередніми місце­вими народними стилями та діалектами. Але це виглядає так, наче знатні пані з Будапештської опери справді пішли в місто в селянському одязі або в одязі, що видається за такий. Нині в Радянському Союзі покупця­ми «фольклорних» платівок є не корінне етнічне сільське населення, а нещодавно урбанізоване, що мешкає в квартирах, освічене та багато­мовне населення⁴, яке полюбляє висловлювати свої дійсні чи уявні по­чуття та витоки і яке, без сумніву, не відмовить собі в такій націоналі­стичній поведінці, яку уможливлює політична ситуація.

Справді, соціальний самообман, погляд на дійсність крізь призму ілюзії все ще зберігається, але він уже не той, який аналізував Дюркгайм. Суспільство більше не обожнює себе, користуючись релігійними симво­лами; модерна, керована, технічно оснащена висока культура утверд­жує себе в піснях і танцях, які запозичує (стилізуючи їх у процесі запози­чення) в народної культури, котру, як їй безпідставно здається, вона увінчує, захищає й відроджує.

Примітки

1. Див.: Kedourie E. Nationalism. – London, 1960.

2. Спостереження Рональда Доре.

Ернест Ґелнер

3. Див.: Renan Е. Qu’est-ce qu’une Nation? – У кн.: Ernest Renan et l’Allemagne. Textes receuillis et commentes par Emile Bure. – New York, 1945.

4. Див.: Бромлей Ю. В. и др. Современные этнические процессы в СССР. -Москва, 1975.

КЕННЕТ МАЙНОУҐ

ТЛУМАЧЕННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

Т

епер від розгляду націоналістичних поглядів перейдемо до роз­гляду поглядів на націоналізм. Ці погляди мають два різні спря­мування. По-перше, існують погляди на цей предмет, яких дотри­муються прихильники інших ідеологій. А оскільки кожна ідеологія прагне якомога міцніше прив’язати до себе своїх послідовників, їй доводиться вишукувати помилки в поглядах своїх суперників. Ми ще поговоримо про таке суперництво між двома ідеологіями – лібералізмом і марксиз­мом. По-друге, вчені роблять спроби сприйняти націоналізм як частину універсуму, в якому ми живемо. Історики намагаються представити на­ціоналізм як природний наслідок попередніх подій. Соціологи часто намагаються виявити причини зародження націоналізму, припускаючи, що він належить до одного з тих явищ, які можна збагнути тільки в їхній сукупності. А філософи намагаються пояснити націоналізм як інтелек­туальну систему, що є частиною впорядкованого універсуму.