Чинний націоналізм» і авторитарно-елітарні рухи 20-х і 30-х років

Критики «Націоналізму», зокрема лівого напрямку (соціалісти і комуністи), закидали й закидають, що, мовляв, націоналізм Донцова є копією італійського фашизму, пересадженою на український ґрунт чу­жою ідеологією. На дальший розвиток ідеології «чинного націоналіз­му» мала також чималий вплив, як твердять ці ж критики, доктрина німецького нацизму, зокрема, коли йдеться про формулювання засади «ініціативної меншості» та «творчого насильства».

У своїх пізніших писаннях Донцов часто заперечував цей закид і з’ясовував свої позиції. Обговорюючи «Заграву» і статтю «Чи ми фаши­сти», написану ще перед появою «Націоналізму», в 1923 році, ми вже заторкували це питання. У цій статті можна знайти частинну відповідь на закид щодо наслідування фашизму.

Розглядаючи питання впливу фашистської ідеології на творчість Донцова, треба мати на увазі, що в основних філософських та політич­но-програмових засадах фашизму й «чинного націоналізму» є тотожні елементи, які мусили позначитися на схожості між одним і другим. Обидві ідеології мають за свою основу філософію волюнтаризму. В організацій­ній площині вони стояли на позиціях елітаризму, поставивши перед со­бою завдання домогтися у своїх країнах радикальних політичних і соці­альних змін, які мали б забезпечити «духовне переродження» даних суспільств. Внаслідок тих тенденцій дійшло до відкинення «розкладових ідей» демократії, лібералізму, соціалізму, а почався апофеоз «сильної людини», «чину для чину», «ініціативної меншості», «вождівського прин­ципу» тощо⁷⁰.

Ідейна співзвучність між ідеологією «чинного націоналізму» і доктриною фашизму безспірна, але було б, однак, помилкою твердити, що Донцов сліпо наслідував фашистські чи якісь інші ідеї. Тут маємо справу, як правильно завважив А. Княжинський, з «аналогічним яви­щем, а не копією чужини»⁷¹. Схожості ідейних засад «чинного націона­лізму» можна дошукуватися однаково як у фашизмі, так і у «Французькій акції» {Action Francaise), у писаннях Шарля Морраса, автора концепції

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

інтегрального націоналізму, а у першій мірі у творах Моріса Барреса. Коли говоримо про впливи на Донцова, не можна обминути й таких ав­торів «елітаристів», як Ґаетано Моска, Вільфредо Парето, Роберт Міхельс, чи автора вчення про важливість насильства – Жоржа Сореля. Під їхніми впливами формувалася доктрина фашизму, в тому числі й доктрина «чинного націоналізму» Донцова⁷².

Тут буде доцільно дещо детальніше зупинитися на поглядах Дон­цова щодо фашистської ідеології та аналогічних рухів, тим більше, що в багатьох своїх статтях він заторкує цілий комплекс цих питань.

У статті «Згода в сімействі» Донцов оспорює закид, що він, мов­ляв, «закоханий» виключно в «чужих ідеологіях» і в «чужих постатях» і покликається на свої писання ще з-перед 1920 року, цитуючи брошуру «Мазепа і мазепинство». Він каже, що його характеристика гетьмана Мазепи й мазепинської ідеї повинна переконати, що «безконечно глу­по» робити йому такі закиди⁷³.

На окрему увагу в зв’язку з цим заслуговує стаття «1937», де Дон­цов ширше з’ясовує свій погляд на націоналістичні рухи в тодішній Європі, аналізуючи їхній взаємозв’язок. У ній він говорить про «містику фашизму», вживаючи тут, як і в інших статтях, цього терміна для окрес­лення поняття «націоналізму».

Що таке націоналізм? – ставить Донцов питання і відповідає: це антимарксистський, антикомуністичний, антидемократичний і антиінтер-націоналістичний рух. Ці прикмети характерні всім націоналістичним рухам окремих країн, і вони можуть створювати враження, що націо­налізм, чи фашизм, – це рух інтернаціоналістичний. Проте ці тотожності чи спільні інтереси, каже Донцов, закінчуються на самому терміні:

«...Націоналістичний рух є рухом європейським, але не інтернаціона­лістичним. Ідеї 1789 року заломуються в багатьох країнах нашого кон­тиненту, в багатьох з них паношиться анархізм в його різних виглядах -соціалізму, комунізму, радикалізму. Що дивного, коли звернений проти спільної небезпеки відрух здорових народів виказує спільні риси? Проте­стантство теж було звернене проти того самого противника, через се прий­няло форму всеєвропейського, але не інтернаціонального руху... І в наші часи не все є в згоді між «ерзацрелігіями» націоналізму, як повинно б бути, коли б вони мали характер інтернаціоналістичний. В свіжій па­м’яті всіх є факт, коли фашистівська Італія громадила над Тиролем військо проти гітлерівської Німеччини. А коли завтра, наприклад], на місце боль­шевизму запанує в Московщині якась відміна фашизму, а Німеччина підтримає нових російських «єдинонеділимців», в тій самій хвилині гітле­рівська Німеччина стане ворогом для українського націоналізму. Ніяко­го закону інтернаціональної солідарності фашистівських рухів немає. Я

Михайло Сосновський

чудово знаю, що один фашизм може дуже датися взнаки другому, навіть стреміти до протекторату над ним».

У цій же статті Донцов зробив спробу охопити суттєві прикмети націоналізму як політичного і в першу чергу світоглядного руху, кажучи:

«Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інте­реси одиниці над загалом, інтереси класу над нацією, інтереси робітни­чих синдикатів, що об’єднують два чи три мільйони, над інтересами со­рока чи п’ятдесятмільйонової нації, навіть над інтересами держави. На­ціоналізм – се бунт проти ідеології затомізування; розпорошення су­спільності; бунт в ім’я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім’я організації про­ти засади дезорганізації. Як такий, націоналістичний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінляндії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Іспанії, у Франції, в Австрії... Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціалістичних чи просто імперіалістичних в однаковій мірі)»⁷⁴.

Ця стаття є важливою перш за все тим, що в ній Донцов поставив фактично знак рівняння в ідейній площині між своєю ідеологією «чин­ного націоналізму» та фашистськими рухами, визнав їхню ідейну спільність і щодо основних тенденцій, і щодо основних засад. Тверджен­ня, що, мовляв, ці рухи можуть бути в конфлікті, нічого в цьому не міняє, як, наприклад, не міняє сьогодні характеру комуністичних партій конфлікт між державами з комуністичними режимами⁷⁵.

Без сумніву, Донцов виявляв велике зацікавлення авторитарними рухами. Це зацікавлення було диктоване бажанням знайти конкретні докази на те, чого можна досягнути в боротьбі, маючи до розпоряджен­ня відповідну політичну організацію. У цих політичних авторитарних і тоталітарних рухах (фашизмі, націонал-соціалізмі, фалангізмі і теж у більшовизмі) Донцов добачав підтвердження вірності й реальності своєї власної концепції «ініціативної меншості», чи, як він її пізніше називав, «ордену», а ще пізніше – «аристократії» («Дух нашої давнини»).

Вислів цьому дав Донцов ще в 1923 році, пишучи, що існуюча кри­за в світі зумовлює політичний розвиток на двох паралелях: «консерва­тивної демократії» та «авторитарного руху». Другий напрямок, як пи­сав Донцов, має виразно антидемократичний характер, хоч і одночасно він є «народним» рухом. «І большевизм і фашизм у своїх початках були хоч антидемократичні, але народні рухи». Вони вирізнялися безкомп-ромісовістю, ідеологічною нетерпимістю, непримиренністю і «були ру-

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

хами ініціативної меншості, що накинула свою волю землякам». У цій же статті, користуючися думками Лебона, Донцов зробив висновки, які згодом ширше з’ясував у «Націоналізмі», формулюючи засади «чинного націоналізму». На думку Донцова:

«Причиною успіхів обох рухів були: народність, уміння порушити най­глибші інстинкти маси, їх непримиренність, бойовість. Що ж до проти-демократичності їхньої програми (антипарламентаризм) і тактики (не коаліція, a coup d’etat), то вони сьому успіхові найменше зашкодили, а при ближчім розгляді то, може, й помогли: адже їхні противники опини­лися не на возі, а під возом, мимо демократичності їх програми... Сказа­ного вистане, щоб вказати на головні причини поразки нашого націона­лізму, в обох його формах. Демократія наша скрахувала тому, що була... занадто демократична і замало... революційна».

Таке наступне твердження Донцова у цій же статті дуже виразно насвітлює його ставлення до авторитарних рухів і розуміння їх:

«Не роблю тут, – каже він, – реклами ні фашизму, ні большевизму: чим скінчиться один – не знаю, що другий скінчив повним банкрутством – очевидно. Але мені ходить не про їх внутрішню політику, лиш про мето­ди захоплення державного апарату і його скріплення (се ж завдання стоїть перед нами!), а в сім відношенні і фашизм і большевизм і досі лишаються прикладами того, як се треба робити»⁷⁶.

Аналізуючи сьогодні творчість Донцова 20-х і 30-х років та його засади «чинного націоналізму» під кутом схожості з тодішніми авто­ритарними рухами, можна зрозуміти й пояснити цю схожість, проте не можна зрозуміти й виправдати його надто довірливого, часто безкри-тичного ставлення до фашистських рухів, зокрема до гітлеризму. Дон­цову можна закинути, що він не зайняв становища до політичних планів, наприклад, Гітлера ще перед його приходом до влади в Німеччині, хоч змаганням Гітлера за владу було присвячено чимало уваги у редагова­ному Донцовим журналі. Свої плани щодо Східної Європи, в тому числі й України, Гітлер з’ясував ще в половині 20-х років, але даремно читач шукатиме за оцінкою їх на сторінках «Вісника» чи в публікації «Адольф Гітлер», яка появилася в «Книгозбірні «Вісника». Не можна не критикувати Донцова й за те, що він своєчасно не подав тривожно­го сигналу українському суспільству про ці плани, використовуючи для цього свій великий тоді авторитет і силу свого публіцистичного та­ланту.

Про конкретну реалізацію політики Гітлера Донцов заговорив аж перед самою війною, зокрема після трагедії Карпатської України в ро-

Михайло Сосновський

ках 1938-1939. На сторінках «Вісника» появилися тоді статті Донцова й інших авторів, які критикували політику Гітлера⁷⁷. Щойно тоді, аналізу­ючи політичну ситуацію в Європі, Донцов написав під адресою гітлерів­ської Німеччини, що «сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї. Вона має свою ідею і тільки її має виписану на своєму прапорі. Сили, про які я згадав вгорі (тобто СРСР і гітлерів­ська Німеччина) і яких зудар можливий в ближчій будуччині на Україні, – повинні се собі усвідомити»⁷⁸.

Ця спізнена критика гітлерівської політики, після того, як україн­ський народ ще до вибуху Другої світової війни мав можливість відчути її на собі, не міняє факту, що протягом 20-х і 30-х років, оцінюючи фа­шизм і гітлерівський нацизм та подібні рухи того періоду, Донцов вия­вив брак розуміння справжньої природи всіх цих рухів, а зокрема при­микав очі на їхні справжні цілі щодо інших народів, в тому й України. Захоплений їхньою зовнішньою силою, їхньою агресивністю, яка йому завжди імпонувала, сповидною монолітністю та організаційною пружні­стю, Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні «фасади» й «куліси», по­знайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером⁷⁹.

Не простеживши та не вивчивши як слід цих рухів, Донцов пропо­нував їх українському суспільству як зразок для його власної політичної організації, приклад до наслідування молодому українському поколін­ню й українському націоналістичному рухові, який своєю природою, характером та цілями був зовсім чужий тим рухам, але на якийсь час піддався суґестіям Донцова.

Внаслідок цього в руках українського читача, в тому й молоді, опи­нилися брошури «Книгозбірні «Вісника» з апофеозом Муссоліні, Гітле­ра тощо, бо, мовляв, вони здвигали «нові дороговкази для збаламуче­них конаючим XIX віком народів». Але не минуло й десяти років від появи цих брошур і статей, як цей же читач на власному досвіді пізнав, що й кого йому пропоновано наслідувати. Це саме, очевидно, стосуєть­ся й до інших ідейно-програмових та світоглядних засад «чинного на­ціоналізму», що мали стати підставою в духовному розвитку україн­ської людини – члена «ордену». Цього не можна забувати, беручи сьо­годні до рук «Націоналізм» Донцова. У 60-х роках Донцов знову повернув­ся був до роблених йому закидів у профашистських симпатіях, пишучи:

«За гріх мають «вільнодумці» Донцову, що «рекламував» Муссоліні, Гітлера, Франко і Салазара? Так, Донцов їх «рекламував», Гітлера так довго, як довго він вів свій народ на боротьбу з комунізмом і з масонерією. Коли ж націонал-соціалізм показав своє імперіалістичне обличчя, «Вісник»

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

Донцова писав: «Сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї». Таке було моє відношення до гітлеризму»⁸⁰.

Це чергове вияснення, однак, нічого нового не вносить з погляду загального контексту творчості Донцова 30-х років⁸¹.

Примітки

1. Донцов Д. Націоналізм. – Львів: видавництво «Нове життя», 1926. – С. 4.

2. На брак «вольовості» в українській суспільності перший звернув увагу
В. Липинський, критикуючи тенденції до «соціального фаталізму». На його
думку, «браком волюнтаризму і поширенням соціального фаталізму в
політичнім думанні української провідної верстви пояснюється у великій мірі її
нездатність до самовиховання, до самодосконалення, до свідомого вибору
методів політичної творчості і в результаті її нездатність до проводу і організації
своєї нації, а значить, і нездатність нації до окремого індивідуального життя...
Не тільки сучасна демократична інтеліґенція українська, але й всі інші... верстви
українські хворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною – ослаблюючого і
так вже слабу від природи українську волю – соціального фаталізму»
{Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С. 350). Відзначимо
тут тільки, що, пишучи про «вольовий елемент», Липинський мав на увазі
«свідому свобідну волю, яка рішає про вибір найкращих методів здійснення
хотінь стихійних і про уміння або неуміння цими стихійними хотіннями на
підставі даних науки і традиції керувати» (там само. – С. 352). У Донцова воля
однозначна з ірраціональною, стихійною силою, «стихійним хотінням» екс­
пансії, панування, влади, що може служити тільки, як правильно вважав Липин­
ський, за «перший імпульс до політичної акції, до витворювання громадського
руху».

А. Княжинський пише, що хоч Донцов «висунув на чоло хиб української нації брак волі, сентименталізм і т. зв. провансальство», то ці закиди не є «вихідним пунктом розумування» Донцова, а служать йому «відбивною для його теорії; вихідним пунктом служить йому інша теза т. зв. звироднілих і модерних рас» {Княжинський А. Дух нації. Соціологічно-етнопсихологічна студія. – Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, 1959. – С. 18).

3. Донцов Д. Вказ. пр. – С. 160-161.

4. Там само. – С. 164-165.

Пор. заввагу В. Липинського про те, що провідну верству має ціхувати «імперіалізм», тобто «вроджене хотіння поширення і влади», бо імперіалізм лежить в основі всякого громадського руху. І коли мова йде тільки про витворювання і збільшування руху..., то йому сприяють такі прикмети, які цей вроджений, стихійний імперіалізм провідників скріплюють і побільшують» {Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 362).

Думку про «волю до життя» нації Донцов розвинув у книзі «Дух нашої давнини», пишучи про «дух, оживляючий суспільство» (Донцов Д. Дух нашої

Михайло Сосновський

давнини. – С. 121 і далі), але у цьому творі маємо справу вже з «раціональною волею».

5. Донцов Д. Націоналізм. – С. 178-193.

6. Там само. – С 194-200.

7. Там само. – С 203-210.

Ці міркування на тему «слабих» і «сильних» націй та усправедливлювання «імперіалізму сильних» – це своєрідна парафраза вчення Маркса та Енгельса про «історичні» й «неісторичні» нації та про особливі права «історичних націй». Пишучи на тему ролі «сильних націй», Донцов апофеозував підбої і «право сильного над слабим». У виданні з 1966 року він усунув з «Націоналізму» ті частини, які надто яскраво віддзеркалювали такий безоглядний імперіалізм. У новому виданні, наприклад, читач не знайде твердження Донцова з 1926 року про те, що «перемога сильніших і здібніших – в інтересі поступу, це один аспект боротьби за існування, другий – усунення слабших, і це також в інтересі поступу, і це також не може обійтися без насильства, цього великого чинника історії» (Донцов Д. Націоналізм. – С. 205), або «коли хочемо бути трохи парадоксаль­ними і коли право належить до здібніших, – можемо сказати, що право самоозначення мають лише імперіалістичні нації, яких імперіалізм є в стані кінетичнім або бодай потенціальнім: «самоозначення наших часів се таке саме чудернацьке гасло, як легітизм часів Меттерніха»... Імперіалізм це підставовий принцип природи; нівелюючий, уодностайнюючий принцип відразливий природі» (там само. – С. 208). Таких пропущених у новому виданні позитивних висловів на тему імперіалізму є більше. (Пор. «Націоналізм» з 1926 року, частина 2, розд. 5, стор. 200-210, і «Націоналізм» з 1966 року, частина 2, розд. 5, стор. 272-283). На думку А. Княжинського, ця теза Донцова (її Княжинський окреслює як тезу про «звироднілі і модерні раси») є засадничою для його теорії «чинного націоналізму» (Княжинський А. Вказ. пр. – С. 20).

8. Донцов Д. Націоналізм. -С. 210-215.

9. Там само. – С 149.

 

10. Там само. – С 142-143.

11. Там само. – С. 41.

12. Там само. – С. 58.

13. Там само. – С. 15.

14. Там само. – С. 224.

15. Там само. – С. 236.

16. Там само. – С. 244.

17. Там само. – С. 232.

18. Там само. – С. 251-252.

19. Там само. – С. 252. У третьому виданні «Націоналізму», яке появилося в 1966 році, цілий цей уступ пропущено. Ніякої іншої альтернативи автор, однак, не запропонував, що, здається, було зумовлене його небажанням взяти до уваги всі ті зміни соціального порядку, які за останні десятиліття на Україні стались. У «Підставах нашої політики», які появилися другим виданням в 1957 році, Донцов ще вказує на селянство як клас, який мав би здійснити національний ідеал.

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

Тут буде доцільно згадати про статтю Донцова «До міст», у якій він займає іншу позицію, наголошуючи важливість міста в житті нації й заявляючи, що «ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій національного життя, – нема в нас свойого міста» (Донцов Д. До міст. – У кн.: Історичний календар-альманах «Червоної калини» на 1930 рік. – Львів: Видавництво «Червона калина», 1929. – С. 48). У цій же статті він виразно вказує на підрядність села в загально­національному житті. Не село, а місто контролює життя нації, в місті зосе­реджується промисловість, економіка, культура, «місто організує політичну думку країни, з якої родиться політичний чин». Без міста народ стає «народом-номадом», з «суб’єкта – об’єктом історії». Тільки у місті, «бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. В місті лише працює думка із швидкістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів; в місті лише гартується дух у вічнім бажанні підкорити собі провінцію і цілий світ. В місті лише можливість економічної і культурної лучності народу в націю – може стати фактом життя» (там само. – С. 53). Стаття «До міст» появилася в 1929 році, але ні в дотогочасній, ні в пізнішій своїй творчості Донцов цієї проблеми так не ставив і її не розглядав.

20. Донцов Д. Націоналізм. – С. 245.

У цьому твердженні Донцова яскраво віддзеркалюється його прагматизм у підході до явищ суспільного та політичного життя. Пор., наприклад], дефініцію прагматичної методи, яку дав Вільям Джеймс, найвидатніший ‘речник цього напрямку: «Прагматична метода... це намагання інтерпретувати кожне поняття під кутом дослідження його можливих практичних наслідків... Правда – це один рід цінності, а не, як звичайно приймається, категорія, відмінна від цінності і з нею лише координована. Правдивим є окреслення для всього, що виявиться цінністю в контексті переконання, а також цінністю з погляду остаточних та визначених причин» (James W. Pragmatism. – New York: Reynolds and Son, 1907. -С 43-80).

21. Донцов Д. Націоналізм. – С. 5.

22. Там само.

23. Ленкавський С. Філософічні підстави «Націоналізму» Донцова//Розбудова нації. – 1928. – Ч. 7-8. – С 273.

24. Світогляд і ідеологія, як явища духовного життя, – не тотожні за змістом і не збігаються за обсягом. Світогляд – це «філософія життя» людини, її «погляд на світ». Світогляд визначає життєву спрямованість людини і в ній реалізується. На світогляд складаються ідеї й уявлення, які є більш-менш адекватним відображенням дійсності і які визначають співвідношення людини і світу в аспектах онтологічному, соціологічному та гносеологічному. Функція світо­гляду – орієнтувати людину в житті та практичній діяльності, визначаючи її життєву позицію. В цьому останньому аспекті світогляд набирає прикмет ідеології, тобто системи поглядів та ідей, які є властиві якійсь соціальній групі чи суспільству і які одночасно відображають та раціоналізують специфічні соціальні, моральні, релігійні, політичні, економічні інтереси. В такому сенсі

Михайло Сосновський

ідеологія сприяє орієнтації та інтеграції групи чи суспільства, зглядно вказує на шляхи й засоби перетворення дійсності, якщо ця дійсність є в конфлікті з інтересами групи чи суспільства. В такому контексті ідеологія включає: а) світо­глядне знання (світогляд) і б) програму перетворення дійсності з узглядненням метод, засобів, шляхів тощо. Див.: Безпалъчий В. Ф. Світогляд на буденному і теоретичному рівнях відображення//Філософська думка (Київ). – 1970. – № 6. -С 9-16; Parsons T. The Social System. – Glencoe, Free Press, 1960. – С 349-359; Merton R. K. Social Theory and Social Structure. – Glencoe, Free Press, 1962. -С 437-508; Mannheim K. Ideology and Utopia/Transl. from the German. – New York, Harcourt, Brace & World, 1936. – C. 55-108.

25. Ідеологія «чинного націоналізму» Донцова зустрілася з широкою критикою з боку різних українських авторів, які репрезентують собою ввесь вахляр української політичної думки. Порядком ілюстрації ми наводимо тут критичні завваження деяких видатніших критиків Донцова та його «чинного націоналізму». Підбираючи критичні голоси, ми намагалися включити до огляду погляди представників різних наших середовищ, включно з оцінкою, яку дали ідеології «чинного націоналізму» комуністичні автори.

Найрізкішу критику ідеології Донцова дав його сучасник В. Липинський, який присвятив Донцову багато уваги у передмові до своїх «Листів до братів-хліборобів». Головний закид Липинського – це те, що Донцов, мовляв, присвоїв і видає за свої його (Липинського) думки у своїх писаннях.

«Писання його так протирічні, що він давно б збожеволів, коли б ставився до них хоч трошечки поважно, – читаємо в Липинського. – На своє щастя, він їх тільки «пише»... При цьому маса цитат з «західноєвропейських творів», яких він ніколи не читав. «Дурні провансальці» і так все приймуть за геніальність... І це вони, нинішні Мітьки Щелкопйорови (так називав Липинський Донцова, який і собі віддячувався йому «паном Вацлавем Ліпіньскім»), єсть перво­причиною і найбільше яскравим виявом провансальства України: єсть тим революційним сміттям московським, яке українську колонію заливає і яке своїм нищенням всіх творчих українських сил незалежне державне життя України унеможливлює» {Липинський В. Листи... – С. ХХІ-ХХІІ).

А в листі до О. Назарука з 29 липня 1926 року, одержавши «Націоналізм» Донцова, Липинський писав: «Як найяскравіший прояв націоналістичного мишугізму (знаменитий Ваш вислів!) посилаю Вам нову книжку Донцова. Ніхто так, як Ви, не потрафить написати критику на це мегальманське пустомельство. В інтересі молоді, що баламутиться фразами і цитатами (з нечитаних книжок!), було б важно, щоб Ви написали критику на оце донцовське словоблудіє, яке переймають потім всякі Чижі. При тім звертаю Вашу увагу на брехню Донцова, коли він пише, що він був «націоналістом» від часу, як «почав писати». До 1913 приблизно року він був завзятий есдек-автономіст, співробітник есдецьких часописів і мене зокрема висміював тоді за українське державництво. Зверніть також увагу на свідоме фальшування цитат з «Хліб [оробської] України», врешті, на особисті прикмети цього «єдиного українського] націоналіста», який зра­джував кожного, з ким сходився (есдеків, Союз Визволення України, Австрію,

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

Василька, Гетьмана, Загравистів, тепер ще мусить зрадити Польщу і перейти до большевиків), який вносить заразу анархічного егоцентризму до всього, до чого його плюгава рука доторкнеться і за якого нахабними фразами ховається найпідліша трусливість».

У листі до О. Назарука з лютого 1928 року (точної дати в листі не подано) Липинський знову пише про «Націоналізм» Донцова, заявляючи, що він перехопив у нього ідею української державності, яку «я від ранньої молодості пропагував... серед тодішніх соціалістів і культурників українських. Перший підхопив її і звернувся зразу проти мене» (3 непублікованих листів В. Липин-ського, Архів Східноєвропейського дослідного інституту у Філадельфії, США. У першому листі говориться про брошурку О. Назарука «Націоналізм Донцова й інші мишугізми». Л. Мишуга був активним пропагатором українського націоналізму серед українців у США. О. Назарук – соціал-демократ, відтак католицький діяч і редактор; співпрацював з гетьманцями).

Ю. Липа назвав «Націоналізм» Донцова «блискучою ліричною реакцією на пасивність українців, без глибшої синтетичної думки. Це – властиво інтер­національний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму (головний двигун – ненависть і руїна внутрі раси)... Тепер, коли Москва почала будувати тип «совєтської людини», Донцов не має в собі нічого до про­тиставлення їй «української людини»: його роль не є роллю конструктора» (Липа Ю. Призначення України. – Нью-Йорк: Видавництво «Говерла», 1953. – С. 259-260).

К. Пушкар (псевдонім західноукраїнського соціалістичного лідера К. Коберського) писав: «Читачі, які знають «Націоналізм» Донцова, книжку, яку наші «націоналісти» визнали своєю, мусять погодитися з нами, що вони не винесли з неї буквально ані одної думки про те, що діяти? Як будувати? Д. Донцов є на нашому ґрунті типовим представником російського нігілізму, не дивлячися на словесну критику всього, що походить із Сходу... Безумовно значний публіцистичний (спеціально стилістичний) талант Донцова не йде, на жаль, у парі з послідовністю в думках, внаслідок чого в тій самій статті чи навіть книжці попадаються речі, які собі прямо суперечать. Другою великою хибою Д. Донцова як публіциста є літературний аморалізм, повна відсутність об’єктив­ного і справедливого підходу до справ і осіб, які він зачіпає» (Коберський К. (К. Пушкар). Націоналізм. Критика фраз. – Львів: Видавництво «Громада», 1933. -С. 18 і 140).

Відомий український соціолог О. І. Бочковський, пишучи на тему націософії «сучасного всенаціоналізму», зразками якого, на його думку, є німецький гітлеризм та італійський фашизм, вказує, що «на українському ґрунті його ідеологом є д-р Д. Донцов, праця його – «Націоналізм» може уважатися спробою націософічного обґрунтування цієї нової націоналістичної віри. Психологічно це дивна фанатична «драгоманофобія» сучасного українського новонаціо-налізму... Теперішній всенаціоналізм є одним із супровідних явищ післявоєнної реакції та кризи. Його захланність, фанатизм, тероризм, безморалізм і т. д. це скоріше область політичної патології (науки про недуги), ніж націософії...

Михайло Сосновський

Сучасний всенаціоналізм це короткотривале суспільно-хворобливе явище на тлі морального здичавіння та культурного занепаду людства, а в першу чергу Європи, спричинених світовою війною, післявоєнною революцією (головно більшовизмом) та реакцією (фашизмом і гитлеризмом)» {Бочковський О. І. Наука про націю та її життя. – Нью-Йорк: Видавництво «Говерла», 1958. – С. 68-69).

Оцінку «Націоналізму» та його автора дав також В. Мартинець, член Проводу українських націоналістів. «Саме найновіший твір Донцова «Націо­налізм», – писав він, – це на ділі кільканадцять ідеологічних фраз, але це не ідеологія в розумінні оцієї суцільної ідеологічної системи. Тому й назва його дещо претензійна, бо, показуючи на «Націоналізм» Донцова, ніхто не сказав би: ось це й є альфа та омега ідеології українського націоналізму. Його ніяк не можна поставити на одну площину з «Листами до братів-хліборобів» В. Ли-пинського... Між тим «Націоналізм» не був навіть закінченою світоглядною системою; програмової проблематики він зовсім не торкав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто?, як?, коли?), по невдачі його (Донцова) почину з «Партією Національної Роботи», не тільки не цікавила його, але й неначе взагалі не існувала для нього. Правду сказавши, ті з нас, що сподівалися знайти в «Націоналізмі» Донцова «євангеліє» українського націоналізму, були розчаровані, тим більше, що й не з усіма поданими тезами можна було пого­дитися. Характерно, що саме третя частина праці Донцова, присвячена вужчій, позитивній проблематиці, вийшла найслабшою й у порівнянні з іншими його працями, що відзначалися блискучим стилем і типовим для нього запалом, була блідою й сухою» {Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. – Б. м., 1949.-С 157-158).

Критикуючи брак ідеологічного обґрунтування українського націоналізму, націоналістичний діяч Л. Ребет писав: «Щоправда, існувала брошура Дм. Дон­цова, якого вважали ідеологом націоналізму, п[ід] н[азвою] «Націоналізм», видана в 1926 році, тобто в час, коли націоналістичний рух як такий ще був неоформлений і діяла УВО. Брошура ця, одначе, була написана в публіцистич­ному стилі і, поза критикою просвітянства в нашій літературі і політиці, вносила мало конструктивного до питання теоретичного обґрунтування націоналізму. Зате деякі твердження Донцова, наприклад, твердження, що націоналізм є аморальний, були просто шкідливі, оскільки Дм. Донцов поставив таке твердження в абсолютній площині, коли тим часом, крім злочинного, шові­ністичного націоналізму, існує високо етичний націоналізм, що базується на любові до свого народу та батьківщини і прагне тільки до збереження їхнього існування» {Ребет Л. Світла і тіні ОУН. – Мюнхен: Видавництво «Український самостійник», 1964. – С. 46-47).

В іншій площині розглянув та до інших висновків дійшов Р. Лісовий (псевдонім В. Рудка), віднотовуючи появу в 1926 році «двох книжок великого значення» – «Націоналізму» Донцова і «Листів до братів-хліборобів» Липинського. «Книга «Націоналізм» – це тільки своєрідна тінь «Листів до братів-хліборобів». Нападки проти Драгоманова, як ми вже згадали, мають приховати факт повної залежності від супротивника. Доктрина Липинського

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

волюнтаристична, одначе цей волюнтаризм у нього в глибокому баченні всієї умовної вартості таких і подібних світоглядних елементів, зрівноважений, скований іншими елементами (розумом, релігією тощо). Донцов розкошує мотивом примату «стихійної волі»; усе інше, наприклад], розумна суспільна воля, виходять знівечені. У випадку Донцова маємо справу з появою, якої досі в такому розгорненні в нас не було. Це вже інтеліґент нового типу; небезпеку від нього знову передбачив Липинський» (Рудко В. (Лісовий). Розлам в ОУН. -Б. м., 1949.-С 90 і 104-106).

М. Лагодівський (псевд[онім] М. Добрянського) назвав Донцова «сівачем українського нігілізму», мовляв, Донцов мав «рішальний вплив на формування української націоналістичної думки того часу, але цей вплив був глибоко негативний. Не можна собі уявити гіршого данайського дару для молодого ідейного руху, який тоді почав рости в Галичині й на еміграції-для українського націоналізму, як подарована йому Донцовим книжка «Націоналізм»... Треба ствердити, що ідеологічна публіцистика Донцова, який хотів бути ідеологом того руху, була для націоналізму величезною перепоною у виконанні його історичних завдань» (Дворянський М. Дмитро Донцов/Шроблеми. – Липень, 1947. – С. 9).

Критикуючи «Націоналізм» з позицій стислої філософії, С Ленкавський, провідний діяч ОУН, твердив, що «коли мова про ідеологію Донцова, то її слід зарахувати до першої стадії кожної ідеології тоді, коли вона схоплює й оформлює течії, що нуртують у душах покоління, яке шукає нових шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як негація існуючої дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їх основі перетворити душу нового українця... Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний; система, яку вона дає, – філософічна, бо дає теоре­тичний світогляд і то світогляд із суттєвими прикметами релігії... Ідеологія націоналізму в праці Донцова, як світогляд, приймає чинник нематеріальний -волю – за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд, признає ідеям вплив на життя, а як наслідок ділання на психіку її визнавців, примушує здійснити візію вимріяної майбутності» (Ленкавський С. Вказ. пр. – С. 273-276).

Історик Л. Винар, новіший критик Донцова, намагається протиставити націоналізм Донцова так званому «організованому націоналізмові». Від появи книги «Націоналізм», – пише він, – «можна б сказати, зачинається переродження психіки галичан. Можливо, що доволі парадоксально буде звучати «гіпотеза», що «націоналізм» Д. Донцова нічого не має спільного з українським націо­налізмом, лише те, що хіба саму назву іменника. Навпаки, в протилежність до українського націоналізму, який збудований на ідеалістично-універсальному світогляді, «націоналізм» Донцова збудований аг.матеріалістичній підмурівці... Маємо сміливість твердити, що «Націоналізм» Д. Донцова як цілість не повинен знайти застосування у світогляді сьогоднішнього молодого українця» (Винар Л. Ідеологія Д. Донцова/ЛРозбудова держави. – 1951. – Ч. 1. – С. 7-Ю).

А на думку Ю. Бойка, дослідника українського націоналізму, «Донцов був першим українським публіцистом, що безпосередньо по невдачах наших

Михайло Сосновський

визвольних змагань, вже з року 1922, в яскравій і пориваючій формі підніс кличі українського націоналізму як прапор нової доби... Поява яскравої фігури Донцова прискорила процес формування нової духовності. Своїми темпе­раментними скрайностями Донцов дуже надавався для того, щоб збурити суспільність, внести в неї небувале до того напруження суперечних думок і переживань. Над головами «поважних», «заслужених» батьків народу Донцов заніс свій бич... Ніхто до Донцова в українській публіцистиці не протиставився так консеквентно і всебічно Москві, як зробив це Донцов... Донцов кликав до оновлення української людини, до повороту її в лоно стародавніх українських традицій, що знали культ перемоги, лицарства, здобувчості... Всі зазначені риси позицій Д. Донцова були тими непроминально-позитивними елементами його діяльності, значення і великість яких, можливо, ще й рано оцінювати історично. Це були елементи світоглядові, в яких Донцов не виходив з річища розвитку націоналістичної думки і світовідчування там, де їх ставив загально. Одначе вже в деталізуванні цих ідей, в їх повнішому розгортанні, виявилося оте специфічне донцовське, що протягом довгих років насторожувало до нього націоналістів, організаційно відмежовувало його від націоналізму і, зрештою, привело до усвідомлення, що він значною частиною своєї ідеологічної діяльності заперечує самі засади українського націоналізму» {Бойко Ю. Основи україн­ського націоналізму. – Б. м., 1951. – С. 27-31).

Г. Васькович, теж один з нових дослідників Донцова, націо