ПОХОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ПОХОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ



Перетворення друкованого слова на товар повсякденного попиту дало поштовх для виникнення зовсім нових ідей одночасності, проте ми перебуваємо на тій стадії, коли ще тільки з’являється можливість утво­рення спільнот «горизонтально-світського, надчасового» типу. Чому ж серед цих спільнот ідея нації набула такої популярності? Пояснюється це багатьма різними і, звичайно ж, складними причинами. Але, мабуть, слід визнати: найперший фактор, що сприяв цьому – капіталізм.

До 1500 року було надруковано принаймні 20 мільйонів книжок6, і цей факт свідчив про настання «віку механічного відтворення», який пе­редбачав Бенджамін. Якщо рукописний твір був доступний тільки для вузького кола обраних читачів, то друкований твір мав куди більші мож­ливості для поширення7. Якщо, як вважають Февр і Мартін, до 1600 року вийшло друком 200 мільйонів книжок, то не дивно, що Френсіс Бекон дійшов такого висновку: друкування змінило «вигляд і стан усього світу»8.

Книговидання було однією з найперших форм капіталістичного підприємництва; підкоряючись законам капіталізму, воно стало гаряч­ково шукати ринків збуту. Перші друкарі заснували свої філії по всій


Бенедикт Андерсон

Європі: «таким чином була створена по-справжньому «міжнародна» мережа видавництв, яка нехтувала національні [sic] кордони»9. А після 1500-1550 років у Європі настала доба незнаного до тих пір економічно­го розквіту, і видавнича справа теж переживала піднесення. «Як ніколи до тих пір» вона перетворилася на «велику галузь промисловості під кон­тролем грошовитих капіталістів»10. Певна річ, «книготорговці були перш за все зацікавлені в тому, щоб продати свій товар і мати виторг, отож у першу чергу і головним чином вони вибирали ті твори, якими цікавився якнайширший загал їхніх сучасників»".

Початковий ринок утворили європейські грамотії, тонкий проша­рок людей, що вміли читати латиною. Процес насичення цього ринку тривав приблизно 150 років. Вирішальний факт щодо латини – окрім того, що вона була сакральною мовою, – полягав у тому, що вона була мовою двомовних. Порівняно мало хто розмовляв цією мовою від на­родження, а ще менше нею мислили. В XVI сторіччі пропорція двомов­них серед населення Європи зменшилася до мінімуму; цілком можливо, вона була тоді не більша, ніж ця сама пропорція сьогодні серед населен­ня всього світу, і – якщо зневажити передбачення теорії пролетарського інтернаціоналізму – не збільшиться протягом багатьох майбутніх століть. Людство і тоді було, й тепер є у своєму загалі одномовним. Отож логіка капіталізму підказувала: як тільки буде насичений елітний ринок читачів книжок латинською мовою, постане величезний ринок одномовного за­галу. Щоправда, внаслідок Контрреформації кількість видань латин­ською мовою тимчасово зросла, але на середину XVII сторіччя цей процес пішов на спад, бо бібліотеки щирих католиків заповнилися потрібними їм книжками. Водночас нестача готівки, яка відчувалася тоді в усій Європі, примусила друкарів серйозно замислитися над тим, чи не слід їм узятися до видання дешевих книжок простонародною мовою12.

Революційний переворот, який капіталізм здійснив на благо про­стонародної мови, потім був наснажений трьома іншими факторами; два з них безпосередньо сприяли піднесенню національної свідомості. Пер­ший з них і, зрештою, найменш важливий, полягав у тому, що характер латинської мови зазнав великої зміни. Завдяки праці гуманістів, які ожи­вили великий масив літератури античного світу дохристиянських часів і поширили цю літературу за посередництвом друкарства і книжкового ринку, європейська інтеліґенція дістала можливість по-новому оцінити стилістичну витонченість античних творів. Латинська мова, якою вона тепер почала писати свої твори, дедалі більше наближалася до мови Ціце-рона і відповідно віддалялася від мови церковної і тієї, що була у того­часному щоденному вжитку. Таким чином, ця мова набула характеру


Уявлена спільнота

езотеричного, зовсім відмінного від того, який церковна латина мала у середньовічні часи. Давніша латина була важка для розуміння не через змістовні чи стилістичні труднощі творів, а просто сама по собі, тобто через свій текстуальний статус. А написані нею нові твори читати стало складно, оскільки не все в них було зрозуміло – незвична мова стала за­вадою для розуміння.

Другим фактором був вплив Реформації, яка у свою чергу багато чим завдячувала «друкарському» капіталізмові. За доби, що передувала винаходу друкарського верстата, Рим легко вигравав усі війни з єретич­ними рухами, які виникали в Західній Європі. Вигравав тому, що комуні­кації у нього завжди були кращі, ніж у його супротивників. Але коли Мартін Лютер 1517 року прибив свої тези до дверей церкви у Віттен-берзі, їх надрукували в перекладі на німецьку мову і «через 15 днів їх можна було прочитати в усіх кінцях країни»13. Протягом двадцяти років, з 1520 по 1540, німецькою мовою вийшло втричі більше книжок, ніж за 1500-1520 роки – дивовижний поступ, до якого Лютер був причетний безпосередньо. Його твори складали не менш ніж третину усіх німецько-мовних книжок, проданих між 1518 і 1525 роками. Між 1522 і 1546 рока­ми вийшло загалом 430 видань його перекладу Біблії (повного або част­кового). «Вперше в історії утворилося по-справжньому широке коло читачів і з’явилася доступна для кожного популярна література»14. По суті, Лютер став першим відомим нам автором бестселерів. Або, вислов­люючись інакше, першим письменником, який спромігся «продавати» свої нові твори завдяки своєму прославленому імені15.

Слідом за Лютером швидко рушили інші, розпочавши пропаган­дистську війну релігійних принципів, війну, яка лютувала в Європі про­тягом наступного сторіччя. У цій титанічній «битві за уми людей» про­тестантство завжди займало в принципі наступальну позицію і робило це саме тому, що знало, як використовувати створений капіталізмом ринок друкованої продукції простонародними мовами, що постійно роз­ширювався, а Контрреформація тим часом захищала цитадель латини. В такій ситуації символічною стала поява виданого Ватиканом Index Librorum Prohibitorum*l)протестанти аналогічного списку не створили – нового каталогу, потреба в якому виникла у зв’язку з масовим розпо­всюдженням друкованої літератури підривного змісту. Найкраще ілюст­рує цей настрій – настрій людей, обложених ворогом з усіх боків і охоп­лених панічним страхом, -декрет короля Франціска І про заборону дру­кувати в його королівстві будь-які книги під страхом смертної кари че-

* Список заборонених книг {латин.).


Бенедикт Андерсон

рез повішення! І рішення ввести таку заборону, і неможливість забезпе­чити її дотримання пояснюється тим, що на заході Францію оточували протестантські держави та міста й у них потоком вироблялася сила дру­кованої продукції, яку легко було переправити через французький кор­дон. Візьмімо саму лише Женеву Кальвіна: між 1533 і 1540 роками там вийшли тільки 42 книжки, а з 1550 до 1564 їх надруковано аж 527, і на цей останній рік там було не менше ніж 40 окремих друкарських вер­статів, які працювали мало не цілодобово16.

Союз протестантизму з «друкарським» капіталізмом (останньому дешеві популярні видання давали добрий зиск) швидко створив нового масового читача-до читання прилучилося також чимало купців і жінок, що, як правило, погано знали латину або й не знали її зовсім – і відразу мобілізував його для політично-релігійних потреб. Звичайно, потрясін­ня зазнала не тільки Церква. Внаслідок того ж таки землетрусу в Європі вперше з’явилися солідні, більші, ніж окреме місто, держави, очолювані людьми, які стали їхніми правителями не за династичним правом, – Гол­ландська республіка, створена пуританами республіка в Англії. (Франціск І злякався загрози не тільки релігійних реформ, а й реформ політичних).

Третім фактором було повільне, географічно нерівномірне поширен­ня простонародної мови як засобу адміністративної централізації, що її прагнули запровадити деякі сильні володарі, яких би в пізніші часи, певно, назвали б абсолютними монархами. До речі, корисно нагадати, що універ­сальність латини в Західній Європі ніколи не відповідала універсальності політичної системи. Цікавий факт: у Китаї за часів, коли там правили імпе­ратори, сфери влади мандаринської бюрократії2’ і поширення мальованих ієрогліфів практично збігалися. По суті, після падіння Західної Римської імперії політична дезінтеграція Західної Європи призвела до того, що жод­ний суверенний володар не спромігся монополізувати латину і зробити її своєю, і тільки своєю державною мовою, і відтак усевладдя латини, яким вона користалася у сфері релігії, у політичній сфері не повторилося.

В адміністративний ужиток народні мови почали вводити ще до винаходу друкарства і до струсу, який релігія пережила у XVI сторіччі, отож цей процес (принаймні, на його початковій стадії) слід розглядати як незалежний фактор в ерозії священної уявленої спільноти. Водночас немає ніяких підстав гадати, що перехід на народну мову відбувався під впливом глибинних ідеологічних – не будемо говорити, протонаціональ-них – імпульсів. У цьому зв’язку дуже корисно згадати, як відбувався цей процес в Англії – країні, розташованій на північно-західній околиці ла­тинської Європи. До норманського завоювання мова судових органів, літературна й адміністративна була англосаксонська. Протягом наступ-


Уявлена спільнота

них ста п’ятдесяти років, по суті, вся державна документація велася ла­тиною. У період між 1200 та 1350 роками ця державна латина була замі­нена французькою мовою в її норманському варіанті. Водночас відбува­лося повільне злиття цієї мови, якою розмовляли чужоземці, що стано­вили правлячий клас країни, з англосаксонською, якою розмовляло на­селення. Внаслідок цього злиття утворилася давньоанглійська мова. Після 1362 року нова мова, у свою чергу, стає мовою суду, і нею відкри­вають засідання парламенту. 1382 року цією мовою з’являється рукопис­на Біблія у перекладі Вікліфа17. Треба мати на увазі, що всі ці мови були не «національні», а «державні» і що були часи, коли в цю державу входи­ли не тільки сьогоднішні Англія та Велс, а також частини Ірландії, Шот­ландії і Франції. Очевидно, чимала частина підданих англійського коро­ля латину, французьку в її норманському варіанті чи давньоанглійську знала погано або й зовсім не знала18. Після того, як давньоанглійська мова запанувала в англійському політичному житті, Лондон володів де­якими територіями у «Франції» ще майже ціле сторіччя.

Подібний процес відбувався й на Сені. Як розповідає з посмішкою Блок, «французька мова, яку вважали зіпсованою формою латини, зму­шена була кілька сот років доводити, що вона здатна бути мовою літе­ратурною»19. І вона стала офіційною мовою судочинства тільки 1539 року, коли Франціск І видав щодо цього едикт, відомий під назвою: «Едикт, виданий у Вільє-Коттере»20. В інших державах, очолюваних володарями за династичним правом, латина протривала значно довше – в імперії Габсбурґів вона вживалася ще чимало років у XIX сторіччі. Ще в інших державах стала вживатися «чужоземна» народна мова: у XVIII сторіччі мова при дворі Романових була французька й німецька21.

В кожному випадку «вибір» мови являє собою поступовий неусві-домлений прагматичний, мало не самопливний процес. Стосовно цього він дуже відмінний від свідомо виробленої мовної політики, яку прово­дили в XIX сторіччі спадкові володарі, реагуючи на піднесення хвилі вороже настроєного щодо них народного мовного націоналізму. Цю відмінність переконливо підтверджує той факт, що адміністративні мови в давнину вводилися саме для адміністрування: це були мови, якими ад­міністрація користувалася для своїх адміністративних потреб і які були введені для її зручності. Ніхто й не думав про те, щоб систематично на­в’язувати цю мову багатонаціональній масі підданих, якими правили ці спадкові монархи22. Проте піднесення цих простонародних мов до ста­тусу державних, зробивши їх, у певному сенсі, суперниками латини (фран­цузька в Парижі, англійська в Лондоні), стало фактором, який спричи­нився до розпаду уявленої християнської спільноти.


Бенедикт Андерсон

По суті, є підстави вважати, що езотеризація латини, Реформація і введення простонародних мов у офіційний ужиток самопливом у сучасно­му контексті можуть розглядатися насамперед з негативного боку – вони ж бо сприяли знеціненню ролі латини і розпадові священної християн­ської спільноти. Неважко утворити нові уявлені національні спільноти си­лою своєї уяви, хоч жодна з них насправді не існує. З позитивного боку ці нові спільноти стали можливими завдяки напіввипадковій, але бурхливій взаємодії між системою виробництва і виробничими відносинами (капі­талізм), відкриттю нового способу передачі інформації (друк) і тій сталій обставині, що людство розмовляє багатьма різними мовами23.

Фактор сталості має суттєву вагу. Хоча капіталізм і спромігся звер­шити чимало надлюдських подвигів, але два супротивники – смерть і мови – виявилися для нього заміцними горішками24. Окремі мови мо­жуть відмерти чи їх можна викорінити, однак здійснити всезагальну мов­ну уніфікацію людства як не було, так і не є можливим. Проте в історич­ному плані численні мовні бар’єри не створювали особливих проблем, аж доки капіталізм і друкарський верстат спричинилися до появи одно-мовного масового читача.

Не забуваючи про ідею сталості, тобто права на існування різних мов узагалі, було б великою помилкою зрівняти цю ідею зі звичним по­стулатом націоналістичних ідеологів, які відстоюють ідею споконвічної сталості саме їхньої мови і саме тут, у цьому краї. Суттєве значення має взаємозв’язок між фактором сталості, технологією і капіталізмом. У до­друкарській Європі і, звичайно, в усьому іншому світі, функціонувала сила-силенна розмовних мов, які для тих людей, що вважали їх рідними, були основою основ життя; їх була така сила, що, якби «друкарський» капіталізм спробував експлуатувати всі потенційні ринки усної народ­ної мови, він би залишився дрібномасштабним капіталізмом. Але з цих численних місцевих мов можна було монтувати у певних межах «дру­карські» мови, яких налічувалося куди менше. Сама довільність системи передачі звуків знаками полегшувала процес монтування25. (Водночас, що більшу ідеографічну вагу мають знаки, то ширша буде потенціальна зона монтування. Тут можна виявити своєрідну низхідну ієрархію від алгебри і від китайської та англійської мов до французької та індоне­зійської, які звично послуговуються складовою абеткою). Для «монта­жу» споріднених народних мов найбільше прислужився капіталізм, який у межах, установлених граматиками і синтаксисами, створив механічно відтворювані «друкарські» мови, що їх можна було поширювати за по­середництвом ринку26.

Ці друкарські мови заклали основи національної свідомості трьо-


Уявлена спільнота

ма чітко виявленими способами. По-перше, вони створили об’єднаний простір обміну й передачі інформації нижче латини і вище усних народ­них мов. Люди, які розмовляли багатьма різновидами французької, анг­лійської чи іспанської мов і яким було важко або навіть неможливо по­розумітися у розмові, змогли розуміти одне одного за допомогою друку й паперу. У процесі спілкування між собою вони поступово усвідомили той факт, що на терені їхньої рідної мови мешкають сотні тисяч або навіть мільйони людей і, водночас, що тільки ці сотні тисяч або мільйони нале­жать до цього терену. Цей гурт одномовних читачів, пов’язаних між со­бою друкованим словом, перебуваючи у своєму особливому одвічному стані «видимої невидимості», утворили зародок уявленої національної спільноти.

По-друге, «друкарський» капіталізм надав мові нової стабільності, що, зрештою, допомогло створити такий важливий для суб’єктивної ідеї нації образ старовинності. Як нагадують нам Февр і Мартін, надрукова­на книжка мала перманентну форму, що давало змогу відтворювати її, по суті, безліч разів і в часі, і у просторі. Вона вже була непідвладна сва­волі монастирських переписувачів, які мали звичку вносити в текст зміни за своїми особистими уподобаннями і «несвідомо осучаснювати» його. Отож якщо французька мова XII сторіччя значно відрізнялася від мови, якою творив Війон у XV-му, то в XVI сторіччі темп змін різко сповільнив­ся. «На XVII сторіччя європейські мови загалом набули своїх сучасних форм»27. Сказати простіше, за останні три сторіччя ці усталені «дру­карські» мови покривалися захисним лаком; слово наших предків, які жили в XVII сторіччі, куди зрозуміліше нам, ніж Війону слово його по­передників з XII сторіччя.

По-третє, «друкарський» капіталізм створив «владні» мови, які дещо відрізняються від давніших адміністративно вживаних народних мов. Деякі діалекти були, певна річ, «ближчі» до близької їм «друкар­ської» мови і визначали її утворення. їхні невдатні родичі, які могли б пристосуватися до дедалі впливовішої «друкарської» мови, втратили таку нагоду перш за все тому, що їм не вдалося, або вдалося тільки частково, запровадити у друковану продукцію свої словоформи. «Північно-захід­на» німецька мова стала нижньонімецькою, в основному усною, відтак ненормативною, бо її не можна було пристосувати до «друкарської» мови, так само, як і чеську, що нею розмовляли в Богемії. Верхньонімецька, королівська англійська, а згодом центральний діалект тайської мови набули нової політичної і культурної ваги. (Це пояснює, чому наприкінці XX сторіччя деякі невизнані національності в Європі, щоб змінити свій підлеглий статус, прагнуть доступитися до друку – і до радіо).


Бенедикт Андерсон

Залишається тільки наголосити на тому, що становлення «друкар­ських» мов і диференціація їхніх статусів загалом відбувалися внаслідок стихійних процесів, до яких спричинилися конфліктні взаємодії між ка­піталізмом, технологією і різноманітністю людських мов. Але, як це за­галом бувало в історії націоналізму, вони могли стати формальним зраз­ком для наслідування і, в разі потреби, їх можна було використати, дію­чи за приписами Макіавеллі. Сьогодні уряд Таїланду чинить усілякі пе­репони спробам чужоземних місіонерів створити для гірських народно­стей пристосовану до їхніх мов систему транскрипцій і налагодити дру­кування цими мовами: водночас уряд не дуже стурбований тим, що ці мови вживаються в усному мовленні. Особливо показовою видається доля тюркомовних народів на територіях, що входять тепер до складу Туреч­чини, Ірану, Іраку та СРСР. Родина усних мов, які колись завдяки арабській орфографії можна було всі скомпонувати і відтак зробити кож­ну з них загально зрозумілою, внаслідок умисних маніпуляцій втратила свою єдність. Щоб зміцнити турецьку національну свідомість і послаби­ти ідентифікацію турків з ісламським світом, Ататюрк у примусовому порядку ввів латинський алфавіт28. Радянська влада пішла за його при­кладом: спочатку, поборюючи ісламські і перські впливи, запровадила латиницю, потім, у сталінські 30-ті роки, ввела кирилицю29.

З наведених вище аргументів можна зробити такі висновки: збіжність капіталізму та друкарської техніки з тією сталою обставиною, що людство розмовляє багатьма різними мовами, створила можливість появи нової форми уявленої спільноти, яка, маючи адекватну структуру, підготувала ґрунт для сучасної нації. Потенційний простір цих спільнот був, певна річ, обмежений, проте водночас він лише випадково міг збіга­тися з тодішніми політичними кордонами (які, загалом, були лиш межа­ми експансії тих чи тих монархів).

Але тепер ми бачимо, що нині, коли мало не всі сучасні самоство-рені нації – і також національні держави – мають свої «національні дру­карські мови», чимало з них вважають ці мови спільними, а в інших тільки незначна частина людності користується національною мовою в розмові чи на письмі. Національні держави Латинської Америки або держави «англосаксонської сім’ї народів» являють собою яскравий приклад пер­шого варіанта; багато ексколоніальних держав, зокрема африканських, – другого. Іншими словами, утворення сучасних національних держав аж ніяк не передбачає категоричного використання тієї чи тієї «друкар­ської» мови. Щоб зрозуміти, чому порушився зв’язок між «друкарською» мовою, національною свідомістю і національними державами, треба взя­ти до уваги появу численних нових політичних утворень, які виникли в


Уявлена спільнота

Західній півкулі між 1776 і 1838 роками; усі вони, ніяковіючи, проголо­сили себе націями і, за курйозним винятком Бразилії, (нединастичними) республіками. Вони ж бо цікаві не тільки тим, що в історичному плані були першими державами такого типу на світовій арені і відтак природ­но стали першим живим зразком того, як повинні «виглядати» такі дер­жави, а й тим, що своїм числом і одночасним народженням дають великі можливості для порівняльних-досліджень.

Примітки

1. Nairn Т. The Break-up of Britain. – London: New Left Books, 1977. – C. 359.

2. Пор.: «Все, що я можу сказати з цього приводу, зводиться ось до чого: нація виникає тоді, коли значне число людей якоїсь спільноти вважають, що вони утворюють націю, або поводяться так, начебто вони її утворили» (Seton-Watson H. Nations and States. An Enquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. – Boulder, Colo.: Westview Press, 1977. – C. 5). Ми можемо розуміти «вважають» як «уявляють».

3. Renan Е. Qu’est-ce qu’une nation? – У кн.: (Euvres Completes. – Paris: Calmann-Levy, 1947-1961. -T. I. – С 892. <...>

4. Gellner E. Thought and Change. – London: Weidenfeld and Nickolson, 1964. -С 169. (Курсив мій – Б. А.).

 

5. Гобсбаум, наприклад, «вичисляє» її, стверджуючи, що 1789 року вона налічувала близько 400 тис. чол. за загальної кількості населення країни у 23 млн. чол. (Див: Hobsbawm E. The Age of Revolution, 1789-1848. – New York: Men­tor, 1964. – С 78). Та чи можливі були б такі підрахунки за ancien regime!..

6. Населення країн Європи, де було відоме друкарство, налічувало тоді близько 100 млн. (Febvre L. and Martin H.-J. The Coming of the Book. The Impact of Printing, 1450-1800. – London: New Left Books, 1976. – С 248-249).

7. Показовою є доля «Подорожей» Марко Поло, твору, який лишався практично невідомим до того, як вперше вийшов книжкою у 1559 році {Polo M. The Travels of Marco Polo/Transl. and ed. William Marsden. – London and New York: Everyman’s Library, 1946. – С XIII).

8. Цит. за: Eisenstein E. L. Some Conjectures about the Impact of Printing on West­ern Society and Thought: A Preliminary Report//Journal of Modern History. – 1968. -№40:1.-С 56.

9. Febvre L. and Martin H.-J. The Coming of the Book. – С 122. Щоправда, в оригіналі сказано просто «понад кордонами» (L Apparition du Li vre. – Paris: Al­bin Michel, 1958. – С 184).

 

10. Ibid. – C. 187. В оригіналі сказано «puissants» (можновладних), а не «wealthy» (грошовитих) капіталістів (L’Apparition du Livre. – С. 281).

11. «Отож запровадження друкарства було в цьому плані етапом на шляху до нашого сучасного суспільства масового споживання і стандартизації» (Ibid. – С. 259-260). В оригіналі сказано «une civilisation de masse et de standardisation»,


Бенедикт Андерсон

що, мабуть, краще перекласти як «стандартизованої масової цивілізації» (L’Apparition du Livre. – С. 394). \2. Ibid.-С. 195.

13. Ibid. – С. 289-290.

14. Ibid. – С. 291-295.

15. Невдовзі подібна ситуація склалася у Франції XVII сторіччя, де Корнель, Мольєр і Лафонтен продавали рукописи своїх трагедій і комедій прямо видавцям, які купували їх, вважаючи ці рукописи вигідними інвестиціями, оскільки їхні автори користувалися солідною репутацією на книжковому ринку (Ibid. – С. 161).

16. Ibid. -С. 310-315.

17. Seton-Watson H. Nations and State. – С. 28-29; Bloch M. Feudal Society. 2 vols./Transl. I. A. Manyon. -Chicago: University of Chicago Press, 1961.-Т. 1.-С. 75.

18. Не слід вважати, що народна мова ввійшла в адміністративний вжиток зразу, цілком і скрізь. Навряд чи в Аквітанії, якою правили з Лондона, діловодство велося давньоанглійською мовою.

19. Bloch М. Feudal Society. – Т. 1. – С. 98.

20. Seton-Watson H. Nations and State. – С. 48.

21. Ibid. -С. 83.

22. Це переконливо доводять дії Франціска І, який, як ми вже бачили, 1535 року заборонив будь-яке книгодрукування, а через чотири роки зробив фран­цузьку офіційною мовою свого двору!

23. Це була не перша «аварія» такого роду. Февр і Мартін зауважують, що хоча на теренах Європи буржуазія, безперечно, вже існувала наприкінці XIII сторіччя, папір став широко вживатися аж у самому кінці XIV сторіччя. Масове відтворення текстів і малюнків стало можливим тільки на гладкій, рівній поверхні паперу – і це відбулося аж через сімдесят п’ять років. Проте папір не був європейським винаходом. Він прийшов із іншого історичного обширу – з Китаю – через ісламський світ (Febvre L. and Martin H.-J. The Coming of the Book. – C. 22, 30,45).

24. У видавничому світі велетенських багатонаціональних видавництв немає й досі.

25. Детальніше про це див.: Steinberg S. Н. Five Hundred Years of Printing. – Rev. ed., Harmondsworth: Penguin, 1966. – Розд. 5. Те, що знак ough в словах although, bough, lough, rough, cough і hiccough вимовляється по-різному, свідчить як про численні ідіолектичні варіанти мови, на основі яких творилася сучасна англій­ська орфографія, так і про ідеографічну якість кінцевого продукту.

26. Я кажу «найбільше прислужився капіталізм» небезпідставно. І Стайнберґ, і Айзенстайн мало не обожнюють друкарство, вважаючи його добрим генієм сучасної історії. Февр і Мартін ніколи не забувають, що за друкарством стоять друкарні і видавничі фірми. В цьому контексті варто нагадати, що, хоча друкування вперше було винайдено в Китаї, можливо, за 500 років до того, як воно з’явилося в Європі, воно не стало тоді не те що революційним, а навіть вагомим фактором – саме тому, що капіталізму там не було.

27. Febvre L. and Martin H.-J. The Coming of the Book. – С 319. Пор.: «Au


Уявлена спільнота

XVIIe siecle, les langues nationales apparaissent un peu partout cristallisees» (L’Apparition du Livre. – С 477).

28. Kohn H. The Age of Nationalism. – New York: Harper, 1962. – C. 108. Заради справедливості слід додати, що Кемаль сподівався таким чином піднести турецький націоналізм до рівня сучасної латинізованої цивілізації Західної Європи.

29. Seton-Watson H. Nations and States. – С. 317.


ПЕТЕР АЛЬТЕР

НАЦІЯ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

Нація як основна цінність

Д

ля націоналізму нація – найвища цінність, єдина обов’язкова інстанція, що надає йому сенсу й виправдовує його. Нації – ніби цеглини, з яких складається людство. Інтереси нації стають пер­шим мірилом політичного мислення і чину. У своїх крайніх виявах це потім не раз призводило до «перетворення націоналізму в замінник релігії»1. На це вказували вже давніші дослідники націоналізму. Найпер­ший на ці релігійні формулювання, пов’язані майже в усіх відомих нам прикладах із націоналізмом, звернув увагу американський історик Карл-тон Гейз2. Нація освячена релігією, вона, врешті, священна. Служіння, навіть смерть задля зміцнення й самоствердження нації, на її славу в на­ціональній риториці звеличено як жертву і страдництво. Національне пробудження в Німеччині на початку XIX сторіччя, а потім і в інших країнах, сприймали як п’янке переживання єдності і солідарності. Томас Ніпердей сформулював це так: «Релігійне було секуляризоване в націо­нальне, а світське сакралізоване»3.

Але намагання встановити просту взаємозалежність між релігією та націоналізмом у тому розумінні, що в якійсь соціальній групі націо­налізм розростається і міцніє залежно від того, наскільки там занепадає віра, було б хибним. Проти такого спрощення промовляють приклади ірландців, валлійців, басків чи словаків. У них, незважаючи на потуж­ний націоналізм, релігійна згуртованість не слабне. Духівництво підтри­мує національний рух, а часто й посідає провідне місце в його органі­зації та в агітації за нього.

Усе сказане досі про націоналізм ґрунтується на абстрактному ро­зумінні нації. Виникає питання: що ж треба розуміти під нацією, що ут­ворює націю? Що відрізняє її від народу? Уже побіжний погляд на бага­ту літературу про це свідчить, що визначень нації є безліч, не менше, ніж визначень націоналізму, і що жодне з них не може претендувати на уні­версальність. Найпростіша відповідь на це питання буде така: нація – це


Нація: проблема визначення

політично мобілізований народ. Для Карла В. Дойча народ – знову ж таки застосовуючи його провідну ідею комунікації – це сукупність індивідів, що «незважаючи на відстань, можуть швидко й ефективно спілкуватися одне з одним, говорити на різні теми і про різні речі». Ця здатність до спілкування, як правило, має передумовою спільну мову, релігію та культуру, «запас спільних значень і спогадів». Це взаємоспіл-кування великою мірою ґрунтується на спільності культури. Якщо так означуваний народ має ще й власний державний апарат, незалежну полі­тичну владу, то його можна, за Дойчем, назвати нацією. Отже, для ньо­го нація – це народ, що має державу4.

Не треба й доводити, що це дуже вузьке визначення нації. Оскіль­ки не раз власна держава була вже наслідком національних змагань, то, наприклад, народ у переддержавній стадії його існування не можна було б назвати нацією. Але німці, починаючи від кінця XVIII сторіччя, безпе­речно, вважалися нацією, – а власну національну державу здобули аж 1871 року. Так само поляки утворювали націю, але були розділені і в XIX сторіччі жили в трьох великих багатонаціональних державах: Росії, Австро-Угорщині та Прусії. Свою національну державу поляки здобули 1918 року. Визначення Дойча лишає поза увагою також відомий істо­ричний досвід, який каже, що є народи, чиї ознаки як нації незаперечні від XIX сторіччя, але їхні намагання утворити власну державу й досі не мають успіху. Прикладом цього є шотландці, вірмени, українці чи бас­ки. Крім того, з визначення Дойча можна зробити висновок, що кількість держав, які існують у світі, дорівнює кількості націй. Звичайно, це не відповідає дійсності, хоч американський президент Вудро Вільсон як оборонець суворого дотримання права на самовизначення часом уявляв собі, що кожній нації може бути більш-менш гарантоване право на утво­рення своєї держави. Одне слово, з цього і подібних до нього прикладів випливає, що може існувати нація без своєї держави і держава не з од­нією нацією. Питання, хто є справжнім носієм чи не носієм автономної державної влади, для визначення нації має радше другорядну роль – але, і це вкрай важливо, не для націоналізму як ідеології.

Для Макса Вебера найпершою ознакою нації є те, що «певні групи людей вважають одні одних здатними на специфічне почуття солідар­ності»5. На перший погляд це дуже нечітке формулювання, яке, власти­во, стосується також релігійних громад, професійних спілок або партій. Але кодом до Веберового визначення є слово «специфічне». Почуття солідарності орієнтується на певні прикмети, які його викликають і підтримують. До того ж, вони в основному ті самі, яким уже, визначаю­чи націоналізм, приписували націотворчу функцію: мова, культура, істо-


Петер Альтер

рична свідомість, звичаї, спілкування, релігія, політичні цілі тощо. Вони можуть для різних націй мати різну вагу як чинник національного са­мовизначення і відмежування від навколишнього чужого за національністю середовища. Наприклад, сербів і греків аж до XIX сторіччя визначала за особливу соціальну групу православна церква – на противагу туркам-мусульманам, хоч вони жили разом протягом сторіч. Коли 1923 року між греками й турками був проведений обмін населенням, то критерієм для зарахування до тієї чи іншої національності була не мова чи бажан­ня окремої особи, а тільки релігійна приналежність. В Ірландії в основ­ному римо-католицька конфесія переважної більшості ірландців відда­ляла їх від протестантської англо-ірландської верхівки країни та англійців. Але в інших дуже багатьох випадках, насамперед у Цент­ральній і Східній Європі, мова як чинник роз’єднання і відокремлення мала більше значення, ніж конфесійна приналежність. Варто назвати тут стосунки поляків і німців у пруських східних провінціях та у Верхній Сілезії, чехів, словаків та німців у Богемії, фінів і шведів у російській Фінляндії.

Спільна мова могла навіть перекинути кладку через різну релігій­ну приналежність, як показує приклад албанців-мусульманів, греко-пра-вославних та римо-католиків у Османській державі чи православних сербів та римо-католицьких хорватів. Так само в румунів мова була ви­рішальним мірилом їхнього почуття національної приналежності. З’єдну­вальну або й роз’єднувальну силу мови, як відомо, завжди дуже добре пізнають тоді, коли зустрічі з чужомовними людьми наочно демонстру­ють елементарну дію розуміння чи нерозуміння. У багатонаціональних державах, як російська, Османська чи Габсбурзька, з окремою людиною таке траплялося мало не щодня.

Часом конфесія і мова разом стають прикметами, що творять на­цію, як було з поляками в царській Росії або на початку XIX сторіччя з валонцями, фламандцями та голландцями в Об’єднаних Нідерландах, що у 1830-1831 роках розкололися на королівство Нідерланди й коро­лівство Бельгію. З огляду на цей історичний досвід Йосиф Сталін вважав, що націю можна визначити за допомогою нібито об’єктивних наукових критеріїв. У своїй відомій і пізніше широко розповсюджуваній праці «Марксизм і національне питання», написаній, мабуть, за вказівкою Леніна, він визначив націю як «стійку спільність людей, що історично склалася»; ця спільність має чотири характерні ознаки: спільну мову, те­риторію, економіку і [спільність] «психічного складу, який проявляється в спільності культури»6. Про цю останню ознаку Сталін далі каже, що нації відрізняються одна від одної не лише рисами побуту, а й «духов-


НАЦІЯ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

ним обличчям, яке виражається в особливостях національної культури». Цей не дуже чітко сформульований «психічний склад» – інші автори ка­жуть про «національний характер» – утворюється протягом багатьох поколінь. Ці чотири ознаки тільки в їхній комбінації утворюють, за Ста­ліним, націю. Якщо хоч однієї з них бракує, нація перестає бути нацією. Цей стан речей Сталін продемонстрував на прикладі прибалтійських німців і латишів, які, хоч мали спільну територію та економіку, в XIX сторіччі не спромоглися утворити націю. Завдяки своєму теоретичному опрацюванню проблеми нації Сталін 1917 року став першим радян­ським наркомом у справах національностей; від тієї посади починається його швидке сходження до влади.

Англієць Г’ю Сетон-Вотсон, один із найкращих знавців сучасного націоналізму, питання нації трактує в тому розумінні, що особи, прина-лежні до однієї нації, вважають себе зв’язаними почуттям солідарності, спільною культурною і національною свідомістю. Для Сетона-Вотсона нація існує, коли «значна кількість членів суспільства вважають, що їм треба сформувати націю, або поводяться так, ніби вони вже утворюють націю»7. Скільки має бути тих членів суспільства, за Сетоном-Вотсоном годі визначити. Він навіть принципово заперечує, що можна дати нау­кове визначення нації.

Культурна і політична нації

Однією з найвідоміших і найпереконливіших спроб наблизитись до феномена нації є поділ їх на культурні й політичні нації. Цією парою понять німецький історик Фрідріх Майнеке допоміг прокласти новий шлях у дослідженні націоналізму8. Вихідним пунктом для Майнеке були вже названі прикмети однаковості чи спільності як визначальні фактори нації <...>. Політична нація, зорієнтована на ідею індивідуального і ко­лективного самовизначення, ґрунтується на індивідуальній волі та суб’єк­тивній прив’язаності особи до нації у відповідності з досить образним та різким формулюванням 1882 року французького історика релігії Ер-неста Ренана: «L ‘existence d’une nation est... unplebiscite de tous les jours»9. Після того, як Ренан у своїй доповіді на тему «Що таке нація?» перепро­бував усі звичайні критерії розрізнення націй і вирішив, що вони недо­статні, він прийшов до висновку, що, врешті, залежить від індивіда, чи нація існує, чи ні. Населення певної території, що склалося історично, розуміють як націю, державну приналежність прирівнюють до нації.

Натомість націю, що не має власної держави чи якогось іншого


Петер Альтер

чинника, який сприяв би виникненню почуття солідарності, на основі нібито об’єктивно наявних критеріїв, таких, як спільні походження і мова, спільний райо



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 95; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.029 с.)