II. Нація і громадянське суспільство за концепцією ернеста ґелнера

Головною причиною величезної популярності концепції Ґелнера є його теза, що нації – це витвір націоналізму, а не навпаки. Це узгод­жується з дуже модним тепер «конструктивістським» напрямом, який проголошує, що нації не є чимось об’єктивним і необхідним; вони лише «конструкти», випадкові і штучні, свідомо створювані різного роду елітами. Не можна, отже, говорити про «пробудження» націй до свідо­мого життя: така позиція визначається як «доконструктивістська наїв-

Чи МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?

ність», котра припускає, що нації існували об’єктивно і тільки й чекали «пробудження».

Противників «конструктивізму» називають звичайно «примордіа-лістами» або «есенціалістами». Проте впадає в очі, що це означення, яке справді полегшує полеміку, разом з тим грубо спотворює суть супереч­ки. Адже для того, щоб перемагати «конструктивізм», не треба проголо­шувати тези, що нації існують «одвічно» і мають якусь «незмінну суть»; досить визнати, що вони мають соціологічну реальність як тривалий продукт об’єктивних і самодіяльних історичних процесів. Відтак мені важко погодитися <...>, що сучасну (англомовну) наукову літературу на тему нації і націоналізму характеризує передовсім суперечка між натуралістичною та історичною позиціями. Насправді головна супереч­ка точиться між «конструктивістами» й «антиконструктивістами», серед цих останніх переважають зазвичай антинатуралісти, тобто вчені, які підкреслюють історичне походження націй.

Щоб зрозуміти специфіку Ґелнерових поглядів, а також інте­лектуальний клімат, у якому відбувається їх сприйняття, варто придиви­тися до конструктивізму в його послідовній і крайній формі. Скориста­юся задля цієї мети статтею американського науковця Роджерса Брубей-кера «Нація як інституціоналізована форма, практична категорія і ви­падкова подія»⁴.

Нації, доводить Брубейкер, аж ніяк не є «тривалими компонента­ми суспільної структури»; вони є чимось сконструйованим, випадковим і змінним, «підробними, ілюзорними» спільнотами, «ідеологічною ди­мовою завісою». Саме запитання «чим є нація?» не безневинне, бо воно припускає, цілком помилково, «субстанціалістичну віру» в її існування. Чимось реальним є натомість націоналізм, який, проте, не належить до витворів або функцій нації. Якщо він виявився силою в період занепаду СРСР, то зовсім не тому, що там збереглися нації. Сталося так тому, що комуністичний режим створив для націоналізму готові форми, ділячи державу на національні республіки і записуючи національність до паспортів громадян.

Я не хотів би стверджувати, що виразна Брубейкерова ворожість до самого поняття нації є чимось типовим для «конструктивістської» літератури. Типове тут дещо інше: глибокий скептицизм щодо могутніх національних тотожностей, а також страх перед ними. Вільна публі­цистична форма моєї статті дозволяє мені, сподіваюся, сформулювати особистий погляд на цю справу.

Скептицизм «конструктивістів» щодо виразно окреслених і безреф­лексивно визнаваних національних тотожностей виникає головно через

Анджей Валщький

те, що вони описують це явище ззовні, не знаючи його з власного внутрішнього досвіду. Найвидатніші конструктивісти (а серед них і на­роджений у Чехословаччині Ґелнер) є переважно або мігрантами, які більше знають про зміни тотожності, ніж про тотожність успадковану, або американцями, тобто членами нації, яка складається з мігрантів і легко відмовляється від окресленої національно-культурної тотожності (доказом чого в США стало офіційне схвалення філософії «мульти-культуралізму»). Досвід таких людей є в чомусь багатшим, а в чомусь біднішим за досвід «наївних націоналістів» із відсталої частини Європи. Тому не дивно, що такі люди, бачачи, наприклад, поляка, твердо пере­конаного, що поділ на нації є чимось очевидним і природним, запиту­ють себе, кому чого бракує: чи їм самим досвіду якогось істотного виміру людського буття, а чи тому полякові – критицизму, рефлексії і знання справи? По-людському зрозуміло (хоча й шкода), що в такій ситуації вони обирають відповідь однозначну, зручну для себе, не вдаючися до спроб емпатичного розуміння й розважливих міркувань.

Страх перед національною тотожністю як чимось «даним», що визначає особу поза участю її волі, характеризує, своєю чергою, т. зв. постмодерністський спосіб думання, притаманний чималій частині інтелектуалів високорозвиненого західного світу. Він цінує передовсім автономію особистості й множинність вибору, отже, мусить боятися гли­боко закоріненої тотожності, яка справді дає почуття певності, але не залишає місця для вільного самовизначення. Перевага віддається тотожності «конструйованій», «вигаданій», «випадковій» і «несталій», тотожності, яку можна свідомо формувати і змінювати, і яка, відтак, не піддається узгодженню з поняттям нації як неминучої «спільності долі».

Та повернімося до Ґелнера. Він розуміє націоналізм як «політич­ний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігати­ся»⁵, але водночас запевняє, що націоналізм є чинником первісним і твор­чим, що власне він творить нації, а не навпаки. Нації є чимось «випадко­вим», позаяк жодна конкретна нація не може покликатися на внутрішню, об’єктивну необхідність існування; натомість націоналізм у цивілізацій-ному вимірі є явищем об’єктивно необхідним і вповні легітимним. Дже­релом націоналізму, підкреслює Ґелнер, не є ідеологічна аберація, але особливі структурні вимоги індустріального суспільства. Звитяжний марш націоналізму є виразом «неминучого процесу пристосування дер­жави і культури»⁶.

Отже, саме такі, не інакші нації є чимось «вигаданим» і випадко­вим, але націоналізм є чимось неминучим. Іншими словами, теорія Ґел­нера розхитує переконання про об’єктивну й виняткову легітимність

ЧИ МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?

існування таких, а не інакших націй, наприклад, поляків, чехів або українців, але легітимізує націоналізм як процес творення держав із го­могенною, загальносуспільною культурою, яка усуває хаотичний куль­турний плюралізм доіндустрійних аграрних суспільств. Ґелнера обурює факт, що чеський учений Мирослав Грох сміє трактувати пізньофео-дальну чеську національність як об’єктивну суспільну реальність і підписуватися під інтерпретацією чеського націоналізму як результату «національного пробудження» чехів⁷. Із філософським спокоєм, без обу­рення пише він натомість про такі наслідки прагнення до національної гомогенізації культури, як, наприклад, етнічні чистки. Запитуємо:

«Прагнення досягнути цього збігу між державою та культурою, який становить суть націоналізму, буває таким переможним, що у багатьох випадках доходить до репатріації і виселень, примусової асиміляції і навіть фізичної ліквідації. Ці прикрі дії аж ніяк не є породженням над­звичайної брутальності націоналістів (ні гірших, ні кращих за решту людей). Вони просто наслідок логіки ситуації»⁸.

При засновку «об’єктивної потреби гомогенності»⁹ це не опти­містичний висновок. Ґелнерова концепція обґрунтовує культурну однорідність держав, істотно захитуючи можливість збереження багато-культурних держав на зразок Боснії; вона також робить сумнівною розумність ідеалу мультикультуралізму, такого модного в США та інших неєвропейських англомовних країнах. Дивна річ, що цього не зауважує величезна більшість американських ентузіастів Ґелнерового «конструк­тивізму»: вони вичитують у його книжках тільки те, що підтверджує їхні погляди, не звертаючи уваги на всю решту. Я мав колись нагоду запита­ти Ґелнера, що він про це думає. Посміхаючись, він відказав, що не відповідає за те, як сприймають його погляди.

Проте чому ми маємо трактувати культурну гомогенність як об’єк­тивну потребу розвитку, свого роду історичну необхідність? Ґелнер відповідає на це запитання, характеризуючи різницю між традиційним аграрним суспільством і сучасним індустріальним суспільством. В аграр­ному суспільстві люди приписані до певних суспільних ролей і певних місцевих громад; поділене на відмінні з огляду на мову та культуру сег­менти, це суспільство не відчуває потреби інтенсивної загальносуспільної комунікації. Натомість індустріальне суспільство вимагає мобільної популяції, писемно й культурно стандартизованої, внутрішньо замінної. Необхідними умовами цього є рівний доступ усієї популяції до уніфікованої вищої культури, передаваної через школи, і загальнонаціо­нальна писана мова, яка дає змогу уточнювати висловлювання та розуміти їх поза конкретним ситуативним контекстом. Але кожна вища

Анджей Валщький

культура, що пронизує всю популяцію, потребує політичної підтримки й утвердження. На думку Ґелнера, саме тут треба бачити джерело націо­налізму та його історичну легітимність:

«Коли загальні суспільні умови схиляють до стандартних, гомоген­них, центрально керованих вищих культур, що пронизують усю популя­цію (а не тільки меншинні еліти), тоді виникає ситуація, в якій такі ясно окреслені, однорідні культури, освячені системою освіти, є єдиними ко­лективами, з якими ми добровільно (і навіть стихійно) ототожнюємося»¹⁰.

Розвиваючи цю концепцію, Ґелнер сформулював тезу, що утво­рення гомогенних національних суспільств у принципі збігається з про­цесом формування сучасного громадянського суспільства. Це разюче су­перечить поглядові (особливо поширеному в Німеччині та Польщі), згідно з яким ідеал громадянського суспільства виключає будь-які фор­ми націоналізму; проте Ґелнер з великою дозою свідомої впертості ствер­джує, що члени громадянського суспільства якоюсь мірою мають бути націоналістами¹¹. Адже громадянська рівність вимагає рівності культур­ної, отже, знищення мовних і культурно-звичаєвих відмінностей, що розділяють суспільство. Якщо хочемо рівності шансів, рівного доступу до робочих місць і визволення в такий спосіб від прикріплення до визна­чених соціальних ролей на все життя, то мусимо схвалити ситуацію, в якій населення держави складається з анонімних громадян, порівнянних між собою з огляду на основне культурне багатство, а не з культурно відособлених груп і статичних локальних громад¹².

Зробити всебічний аналіз і оцінку цієї концепції в рамках короткої статті неможливо. Тому обмежуся трьома зауваженнями найзагальні-шого характеру.

По-перше, треба пам’ятати, що Ґелнер є антропологом, соціоло­гом і філософом, зацікавленим загальною інтерпретацією широко трак­тованої «сучасності», а не конкретними націотворчими процесами. Тому з погляду історика він оперує надто широкими категоріями. Говорячи про перехід від аграрного суспільства до індустріального, не затримує уваги на звільненні селян – а це факт ключового значення для формування су­часних націй, який майже ніде не був простою функцією індустріалізації. Виокремлюючи в Європі різні «зони часу», він трактує всі країни Цент-рально-Східної Європи як позбавлені власних «вищих культур» і держав­них традицій¹³; тим самим виявляє повну необізнаність з історією Польщі й цілковито ігнорує традиційний поділ націй цього регіону на «історичні» (тобто ті, що мають власні «вищі класи», сформовану літературну мову та живі державні традиції) та «неісторичні» (тобто позбавлені цих пере­ваг). Подібних заперечень можна висунути значно більше.

ЧИ МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?

По-друге, Ґелнерова концепція не має нормативної вартості, адже вона не дає жодних критеріїв, які обґрунтовували б право націй на са­мовизначення. Навпаки: підкреслює якраз, що не можна вважати нації «природними». Водночас Ґелнер відсторонюється від моралістики у трактуванні вже наявних національних держав: визнає природним, що вони прагнуть «збігу між державою та культурою» засобами територіаль­ної експансії та асиміляції меншин. Тут справді є переваги, але це розми­нається з дедалі гостріше відчутною потребою узасаднити елементарні норми політичної моральності.

По-третє, нарешті, Ґелнер недооцінює тяглості між сучасним націоналізмом і територіальним патріотизмом та історичною свідомістю аграрних суспільств чи, принаймні, їхніх еліт. Тому він не пояснює ситуацій, коли питання приналежності до визначеної нації вирішує не спільна «вища культура» та літературна мова, а якраз спільна історично-державна традиція – так, як було це в класичному випадку Ельзасу, який розмовляв німецьким діалектом, але вважав себе інтегральною части­ною Франції.

Істотна цінність концепції Ґелнера полягає, на мою думку, в показі незумисних і непередбачених наслідків широко витлумаченого націоналізму та в рішучому відкиданні стереотипу, який ототожнює націоналізм з ідеологією «закритого суспільства», несумісною з ліберальним «відкритим суспільством». Адже Ґелнер доводить, що наслідком збурених націоналістами націотворчих процесів є створення умов для ліберального громадянського суспільства, суспільства типу Gesellschaft, і що так є навіть тоді, коли первісним наміром ідеологів було створення органічної народної спільноти {Gemeinschaft), тобто чогось зовсім іншого¹⁴. Він показує націоналізм у широкій історичній перспективі, не опанованій сумним досвідом XX століття: не як гнітючу силу організованого колективізму, а як визволення особистості від тісних локально-громадських зв’язків корпоративного та «посегментованого» аграрного суспільства. Це уможливлює націоналізм свідомо і програмо­во ліберальний, який чітко відмежовується від антиліберальних версій націоналізму.