Ярослав Крейчі, Вітезслав Велімський

ЕТНІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ НАЦІЇ В ЄВРОПІ

І

снують передусім п’ять об’єктивних чинників, які можуть відігра­вати роль в ідентифікації групи як нації: територія, держава (чи схо­жий політичний статус), мова, культура та історія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показників збігаються, майже не залишаєть­ся сумніву, що відповідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктивний показник – національ­на свідомість. Але існують ситуації, коли деякі, а то й більшість із цих об’єктивних показників відсутні, а все ж спільнота почуває себе нацією. Бажає чи не бажає решта світу, особливо зацікавлені сусіди, визнавати таку групу окремою нацією, це у великих часових межах не є важливим. Суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та вирішальним чинником у питанні національної ідентичності.

Оскільки національна свідомість є чинником, наявність якого не завжди легко підтвердити, ми будемо просто припускати її наявність в усіх добре встановлених націй (існування яких є безсумнівним не тільки для них самих, а й для їхніх сусідів); ми це будемо припускати також щодо тих етнічних груп, які – в додаток до певних об’єктивних характе­ристик – все-таки мають культурну еліту, здатну визначати в артикульо-ваний спосіб їхню вимогу щодо окремої етнічної ідентичності.

Для глибшого проникнення у багатосторонню реальність часто недостатньо встановити, чи який-небудь конкретний показник наявний, чи ні; можливо, нам потрібно буде відповісти на питання, у якій саме формі він наявний. Це було б особливо корисно щодо таких питань: чи проживає етнічна група на своїй власній території; наскільки компактно вона поселена; має вона свою власну більш-менш суверенну державу чи є тільки частиною федеративної держави або автономією; чи говорить вона своєю власною мовою, яка відрізняється від мов усіх інших етніч­них груп і т. ін.

Беручи до уваги всі ці обставини, які мають бути враховані у нашій

Ярослав Крейчі, Вітезслав Велімський

класифікації, ми одержуємо таксономію або схему, в якій шість визна­чальних характеристик (територія, політичний статус, історія, культура, мова і свідомість) розширені до дванадцяти типів у такий спосіб:

1. Територія. Є три базові типи відношення етнічної групи до гео­
графічного простору:

а) основна частина етнічної групи живе компактними поселення­
ми на певній території;

б) група живе змішано з іншими [групами] на певній території;

в) група не має власної території і розсіяна на великому просторі
{діаспора).

2. Щодо політичного статусу передбачено наступні альтернативи:

а) суверенна держава;

б) рівне становище національності з іншими у межах держави або
федерації; обидва ці випадки можуть бути позначені у нашій схемі як
федеративний статус – тобто федеративний у розрізі етнічних взаємин.

в) автономний статус у межах держави чи федерації;

г) відсутність будь-якого статусу самоврядування.

3. Історію в нашій схемі розглядаємо переважно під політичним
кутом зору; її тип встановлюємо залежно від того, як вона відноситься
до відповідної етнічної групи – тобто мала чи не мала етнічна група про­
тягом більш-менш значних історичних періодів своєї історії свою власну
державу чи державоподібні утворення. Якщо вона мала свою власну те­
риторіально локалізовану політичну структуру – принаймні впродовж
значних відрізків своєї історії – будемо позначати цей випадок політич­
ної історії як власну (related). Якщо етнічна група має спільну політичну
історію з іншими групами, як, наприклад, каталонці з іспанцями в Ара-
гонському королівстві або словаки з мадярами в Угорському королівстві,
то таку політичну історію будемо класифікувати як спільну (unrelated).
Якщо жодного із цих двох випадків не було, то в схемі позначаємо, що
не було ніякої політичної історії.

Виходимо також з припущення, що частковою була і така політич­на історія – незалежно від того, була вона безперервною чи переривчас­тою – коли існувала певна сукупність держав на території даної націо­нальності, більшість із яких брали участь у впровадженні чи підтримці національних традицій і/або свідомості – як у середньовічній Німеччині чи Італії чи у двох румунських князівствах Валахії та Молдові.

4. Що стосується культури, питання полягає в тому, чи первинною
основою окремої культури є:

а) мова;

б) релігія;

Етнічні та політичні нації в Європі

в) політичні обставини – байдуже, минулі, сучасні чи можливі;

г) особливий спосіб життя.

5. Оскільки існування власної мови не в кожному випадку є обо­
в’язковою умовою національної ідентичності, найважливішим стає пи­
тання, чи мова групи є винятково її власною мовою, чи ця мова є в неї
спільною з мовою інших груп. Якщо вона володіє своєю власною мо­
вою, тоді сила національної свідомості може змінюватися залежно від
того, чи ця мова була розвинута до літературної, чи вона залишилась на
рівні розмовної (діалектної).

Ці альтернативи дають можливість для комбінацій. Одна етнічна група може користуватися двома мовами, кожна з яких – або тільки одна з них – може бути літературною; в останньому випадку інша була б тільки розмовною (особливим діалектом).

Альтернативи у нашій класифікації, отже, є такими:

а) власна (літературна мова);

б) спільна (літературна або розмовна мова, спільна з іншими етніч­
ними групами);

в) власна і спільна; у цьому останньому випадку рідна (native) мова
може бути або літературною, або ж тільки діалектом, який, одначе, мо­
жуть частково використовувати на письмі.

В окремих випадках може бути дуже важко вирішити, чи дану мову правомірно розглядати як літературну. Це особливо стосується мов, які не змогли цілком розвинутися до літературних внаслідок політичних обставин (оскільки етнічна група була включена в національну державу спорідненої етнічної групи або ж державу чужорідної етнічної групи з жорсткою об’єднувальною мовною політикою). Все ж у тих випадках, коли одну з мов, яку використовує двомовна лінгвістична група, навряд чи можна розглядати як щось більше, ніж тільки діалект (це, як правило, трапляється у випадку рідної мови), у нашій класифікації буде застосо­вуватися помітка «діалект» замість помітки «власна».

6. Оскільки національна свідомість належить до найважливіших
характеристик національності, типологія національності повинна бути
здійснена у відповідності з цією характеристикою. У нашій схемі ми до­
пускаємо такі альтернативи:

а) етнічна [нація], якщо основою її є мова та поєднана з нею куль­
тура;

б) політична [нація], якщо її основою є окрема політична одиниця
(держава), значущість якої спирається або на історичну традицію, або
на особливу (paticular) суспільно-політичну систему;

в) обидві [названі обставини], якщо етнічні та політичні елементи

Ярослав Крейчі, Вітезслав Велімський

настільки тісно взаємопереплетені, що тільки довільно можна було б вважати один з них важливішим за другий.

Релігія [нами] не вважається за достатню причину чи підставу на­ціональної свідомості. Там, де вона відіграє роль найважливішого по­казника різниці між народами – які без цього виявилися б спорідненими – вона фактично є замінником інших визначальних ознак. Вона є засо­бом відродження для тих, хто або втратив іншу характернішу ознаку ет­нічної ідентичності, таку як, наприклад, мова (євреї, ольстермени обох найменувань), або ж для тих, хто – втративши свій особливий політич­ний статус домінантної групи в кордонах імперії, що була поділена на релігійні спільноти — не зміг пристосуватися у межах дуже строкато змодельованої структури (мусульмани, що розмовляють сербо-хорват-ською в Югославії). <...>

КЕН ВУЛФ

ЕТНІЧНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: АНАЛІЗ І ЗАХИСТ

П

очинаючи з 70-х років нинішнього століття, науковці, які зва­жилися на неупереджений розгляд сучасних націоналістичних рухів серед валлійців, бретонців, басків, фламандців, валонців і каталонців у Західній Європі, для опису несподіваних заворушень у середовищі цих народів почали вживати такі терміни як «етнонаціо-налізм» та «етнорегіоналізм». Література, присвячена даній тематиці, зарясніла заголовками на взірець «Чи не настає епоха європейських регіонів?», «Химера гомогенної держави», «Етнорегіоналізм у сучасній Західній Європі: можливості політичної згоди». Кілька років тому відо­мий історик націоналізму Луї Л. Снайдер та видатний соціолог Кон­стантин Симонс-Симонолевич скритикували цю нову концептуаліза-цію на сторінках «Canadian Review of Studies in Nationalism». Снай­дер засудив «постійну плутанину націоналізму та етнічності» і ви­словив думку, що «етнічне» завжди стосувалося «раси». Тому дослід­никам націоналізму слід уникати цього терміна. Націоналізм повинен залишатися терміном, що позначає політичні та культурні прикмети – на противагу «расі», яка включає успадковані біологічні ознаки. Ці два явища не мають спільного підґрунтя. Симонс-Симонолевич звер­нув увагу на деяку невизначеність позиції щодо використання понят­тя «етнічне» для опису нерасових форм людської солідарності. Він на­голосив на потребі піддати такі терміни як «етнічна група» чи «суб-нація» ретельному «порівняльному соціо-історичному аналізові», перш ніж вводити їх у наукове використання. Етнічні лояльності, на його глибоке переконання, не тотожні національній відданості.

Зауваження Снайдера і Симонс-Симонолевича є важливими з огляду на зростаючу понятійну плутанину у дослідженнях сучасного націоналіз­му. Та все ж термін «етнічність», за умови його зваженого і ясного визначен­ня, може бути засобом, який, на думку Симонс-Симонолевича, допоможе пояснити суть модерного націоналізму та роль етнічності у його виникненні.

Кен Вулф

У цьому есе обстоюється думка, що терміни «етнонаціоналізм» та «етнічний націоналізм» можуть пояснити природу сучасних націо­налістичних рухів, особливо тих, що мають місце у сучасній Європі. Щоб бути конкретнішим, потрібно обговорити дві тези: 1) етнічність, у її нерасовому сенсі, логічно і хронологічно передує націоналізму, і тому етнічні групи можна розглядати як структурні елементи сучас­них націй-держав; 2) старше покоління дослідників з Карлом Дойчем і Гансом Коном на чолі не змогли адекватно оцінити роль етнічності у модерному націоналізмі. Прийняття першої із цих тез не означає запе­речення інших груп лояльностей – таких, які спостерігаємо у родо­племінних чи релігійних громадах. Визнання другої тези не є виявом неповаги до згаданих піонерів вивчення проблеми, але вказує на по­требу уточнення розуміння націоналізму у світлі сучасних реалій.

Снайдер слушно стверджує, що дефініції етнічності та етнічної групи залишаються досить туманними і неоднозначними. Вільям Фольц писав, що етнічній групі «властиві певні ознаки, не характерні... тією ж мірою для членів інших груп». Ці ознаки можуть бути біологічними, культурними, мовними, а також структурними; останні стосуються способів організації членами групи своїх соціальних ролей та взаємин. Інші визначення дещо спрощено наголошують на спільності культури та походження членів групи. Більшість спроб визначити етнічність на­голошують, що, попри розмаїття категорій, які використовуються чле­нами групи і сторонніми спостерігачами для її визначення, ця група має бути самосвідомою – тобто передусім вона сама повинна сприймати себе як особливу. Це «суб’єктивний» вимір етнічності і він повинен бути врівноважений такими «об’єктивними» критеріями, як спільна терито­рія, релігія, фізичні ознаки чи історичний досвід. За висловом П’єра Ван ден Берге, «етнічна група має спільні культурні традиції і певний ступінь усвідомлення своєї відмінності від інших груп... Я відкидаю як стару етнографічну концепцію, згідно з якою етнічна група є сукупністю людей, що мають певну мову, звичаї тощо, так і новомодний погляд, ніби етнічна група існує всюди, де хтось вважає, що вона існує». Етнічність, звичайно ж, не тотожна расі, і Снайдер має рацію, коли кри­тикує тих, хто – як, скажімо, Вокер Коннор – іноді плутає ці поняття. Однак етнічна належність являє собою важливе джерело особистої та групової ідентичності. Для індивіда вона є «носієм (a vessel) смислу і символом протиставлення».

Розмиті визначення не повинні затемнювати факту, що етнічна належність є підставовим чинником поділу людей на групи. Етнічна група – це унікальна сукупність людей, що мають спільну мову (або діалект) і

Етнічний націоналізм: аналіз і захист

звичаї. Таким було первинне значення грецького слова «етнос», пізніше змінене у такий спосіб, щоб включити також поняття людей, відмінних від групи, до якої належить той, хто застосовує це слово, – тобто іно­земців. У сучасній науці зв’язок між «етнічністю» та «іноземністю» чітко показав Вільям Ґрегем Самнер, визначаючи поняття етноцентризму у своєму дослідженні «Народні звичаї», опублікованому у 1906 році. Сам­нер визначив етноцентризм як «такий погляд на речі, згідно з яким влас­на група є центром всього, а всі інші розглядаються і оцінюються у по­рівнянні з нею». Незалежно від того, наскільки мав рацію Ван ден Берге, коли стверджував, що етноцентризм містить «часткову біологічну осно­ву» та є «витвором тривалого процесу пристосування»,- переконання, що «своя» група є ціннішою, вищою від інших, має довгу історію. Це явище можна назвати ксенофобією, етноцентризмом чи просто почут­тям етнічної належності. Однак будь-яка спроба пояснити сучасний націоналізм без звернення до цього чинника була б поверховою.

Протягом майже двадцяти років Вокер Коннор намагався з’ясу­вати зв’язок між етнічністю та націоналізмом, наполягаючи, що «на­ція» і «держава» далекі від того, щоб бути синонімами, тим часом як дослідники та громадськість їх плутають (зокрема, Ліга Націй була лігою держав), і що ця плутанина ускладнює осмислення широкої літе­ратури з проблеми націоналізму та політичних реалій модерного світу. Особливо критично Коннор ставився до школи соціального дослід­ження, відомої під назвою «націобудування» («nation-building»), яку очолював Карл Дойч. Коннор переконаний, що ця школа хибно пояс­нювала етнічність, а тому знехтувала її роллю у суспільному та полі­тичному житті. Для Коннора ж нація – це «самопізнавальна» («self-aware»), «самосвідома» («self-conscious»), «самовиокремлювана етніч­на група» («self-differentiating ethnic group»), а націоналізм – це «са-моідентифікація народу з нацією».

Все це перетворює націю у значно суб’єктивніше явище, ніж це схильні вважати науковці. Коннор твердить, що це більшою мірою відповідає реальному стану речей, бо «істотною ознакою нації є пси­хологічна та емоційна прив’язаність до неї з боку її членів». Протягом тривалого часу ця прив’язаність якраз і вважалася характерною озна­кою етнічних груп. Націями ж вони стають тоді, коли в них зростає політичне самоусвідомлення. Нації віддають перевагу своїй власній незалежній державі. Проте лише десять відсотків держав світу можна визнати національними державами (nations-states); решта – це держа-ви-нації або багатонаціональні держави. Розрізнення, що його робить Коннор між «культурними» одиницями, відомими як нації, та «полі-

КенВулф

тичними», що ідентифікуються як держави, не є оригінальним. Німецькі дослідники націоналізму уже давно розрізнили «культурну» та «полі­тичну» нації («Kulturnation» та «Staatsnation»). Те ж нове, що з’явило­ся у Коннора та інших дослідників в останнє десятиліття, – це наго­лос на етнічній групі як серцевині того, що звичайно позначають сло­вом «національність».

Твердження про життєву важливість етнічних груп як підґрунтя націоналізму наштовхують на думку, що припущення дослідників, які розглядали націю переважно як територіальне, геополітичне, юридич­не ціле, виявляються розхитаними цією історичною та культурною цілістю – етнічною групою. Визначення етнічних груп як цеглинок, з яких вибудовується держава, має схилити аналітиків сучасного на­ціоналізму звернутися до витоків і розглянути лояльність до модерної держави з перспективи окремого громадянина. Державу слід розгля­дати як функціональну цілість (unit), рація існування якої полягає у задоволенні реальних чи уявних людських потреб.

Етнічні лояльності слід вважати важливими для розуміння на­ціоналізму хоча б з огляду на їхню тривалість. Симонс-Симоноле-вич, наприклад, показав конкуренцію між етнічними прихильностями та іншими формами групових лояльностей у середньовічній Польщі. Але значні етнічні групи у добу середньовіччя та початку нового часу не стали політично самосвідомими аж до кінця XVIII сторіччя, коли Просвітництво посприяло такій легітимізації урядувань, основою якої стала воля народів замість волі Божої. Це проголошення ідеї народно­го суверенітету було, за Гансом Коном, інституційоване Американ­ською та Французькою революціями – подіями, що позначили собою початок «доби націоналізму».

Кон, автор і редактор п’ятдесяти книг з проблематики націоналі­зму, був провідним американським дослідником цього питання. Вплив його праць завадив тому, щоб науковці значно раніше визнали зв’язок між націоналізмом та етнічністю. Як і сучасні йому західні ліберали, Кон говорив, що здобуття кожною нацією її власної держави приведе до поширення демократичного самоврядування. Обравши собі за зра­зок досвід Англії, Сполучених Штатів і Франції, такі ліберали як Кон дивилися на поліетнічні держави Східної Європи як на недосконалі -особливо у порівнянні з позірно гомогенними країнами «ліберального Заходу». Кон вважав націоналізм атавістичним. Одному з розділів своєї книги «Ідея націоналізму» він навіть дав заголовок «Від трайбалізму до універсалізму». У цій книзі він, зокрема, стверджує: «З ідей давніх греків та юдеїв доба націоналізму зачерпнула чимало своїх вихідних

Етнічний націоналізм: аналіз і захист

та фундаментальних засад, але воднораз з Афін та Єрусалиму нам ся­ють вічні провідні зорі, які закликають піднятися над націоналізмом, вказуючи на шлях до глибшої свободи і вищих форм інтеграції».

Кон розглядав етнічність як абсолютно неприйнятну ксенофоб-ську поведінку. У двадцятичотирьохсторінковому вступі до «Ідеї на­ціоналізму», названому «Природа націоналізму», він жодного разу не згадує слів «етнічність» чи «етнічний». Він припускав, що схильність людей до об’єднання у групи є «природною» – але згадана праця рад­ше показує, як протягом історії такі «природні» потяги витіснялися універсальнішими нахилами. Це неприхильне ставлення до етнічності пережило Кона. Г. Орландо Патерсон у своїй праці, написаній у 1977 році, трактує етнічність як обскурантистську «віру» – «віру», котра наражає на небезпеку загальнолюдські цінності, на яких, власне, й слід наголошувати у сучасному світі. Зосередження на етнічності, що спо­стерігалося останнім часом, зокрема у США, він вважає гідним жалю; особливо ж розчаровує його відхід «ліберальної інтеліґенції» від «уні-версалістської етики».

Незважаючи на осуд з боку Патерсона і Кона, етнічність нині присутня «у літературі», яка доповнює її існування у реальному житті. Для розуміння суті сучасного націоналізму можна побудувати умо­глядну схему, в якій етнічні угруповання розміщені на нижньому рівні, а національні поділи представлені вгорі. Після сім’ї чи будь-якого іншо­го родового єднання базовою соціальною групою є етнічна група. її члени мають спільну культуру і, як правило, мову, спільну історію і справжнє або вигадане спільне походження. Членам етнічної групи властивий етноцентризм, оскільки вони сприймають себе як зверхніх. На противагу цьому, нація є політичним об’єднанням, що може бути, а може й не бути культурно чи етнічно однорідною – звідси необхідність розглядати її як верхній рівень у нашій схемі. Коли етнічна група пе­реслідує політичні цілі (наприклад, створення власної системи шкіль­ництва; здобуття права на викладання своєю мовою; офіційне визнан­ня своєї релігії тощо), то вважають, що вона досягла рівня національ­ності. Це визначення дає можливість зберегти політичне значення термінів «нація» та «національність», визнаючи при цьому і роль етніч­ності у процесі побудови нації.

Вокер Коннор, упроваджуючи термін «етнонаціоналізм», не ви­явив бажання просуватися достатньо далеко у з’ясуванні суті питан­ня. У той час як етнічна група може стати національністю і здобути власну державність, як це зробили італійці, можливим є також розви­ток такої політичної нації, як Швейцарія, що об’єднує кілька етнічних

Кен Вулф

груп та/або етнічних націй. Таке утворення являє собою багатонаціо­нальну державу і разом з тим – політичну націю. Отже, існують етнічні нації, політичні нації і утворення, що є водночас і тим і тим. Прикмет­ник «етнічний» (або частина слова «етно-») тут позначає те саме по­няття, що раніше позначалося висловом «культурна нація». Термін «етнічна нація» має перевагу над терміном «культурна нація»: ця пе­ревага є наслідком уточнення значення вислову. У майже такому ж самому значенні використовують «етнос» («ethnie») біологи та антро­пологи, чого не можна сказати про слово «культура».

Ярослав Крейчі та Вітезслав Велімський також спробували з’я­сувати співвідношення між етнічністю та націоналізмом. До п’яти об’єк­тивних ознак, що їх містить поняття нації, – таких як територія, держава (або подібний політичний статус), мова, культура та історія – вони додали шостий показник: національна свідомість, джерелом якої може бути етнічна або політична ідентичність (чи обидві водночас). Користуючись цими вимірами, автори склали список з тридцяти трьох «повномасштабних націй» (котрі мають власну державу і мову), де­сятьох «політичних націй» (людей, об’єднаних у державу, але позбав­лених унікальної літературної традиції) і двадцяти чотирьох «етніч­них націй» (що об’єднують людей, які мають спільну мову, але яким бракує держави чи хоча б федеративного статусу). Англійців, фран­цузів, греків, поляків, білорусів та фінів віднесено до «повномасш­табних націй»; бельгійців, австрійців, швейцарців та німців НДР – до «політичних націй»: валлійців, бретонців, каталонців, басків, лап­ландців, татар і євреїв кваліфіковано як «етнічні нації». До категорії, названої «особливі етнічні групи» (що в даному разі відповідає «змішаній» категорії), включено шотландців, ольстерців, фламандців, валонців, швейцарців-алеманів (Alemanic Swiss), ельзасців. Представ­ники цих груп наділені етнічною свідомістю, проте не мають власних самобутніх традицій.

Ця класифікація перебільшує важливість мови у визначенні етніч­ності і напевне також спотворює реальний стан речей, стверджую­чи, що федеративний статус латвійців чи сербів урівнює ці групи у рамках політичного націоналізму з такими націями як турецька, пор­тугальська, англійська чи албанська. Але такий поділ відображає більшість справжніх етнічних та політичних розмежувань у Європі й уможливлює обговорення як політичних, так і етнічних реалій з ура­хуванням самосвідомості людей. Швейцарські ретороманці (Swiss Romand), наприклад, підкреслюють свою відмінність від франкомов­них та німецькомовних швейцарців. Більш прискіплива увага до та-

Етнічний націоналізм: аналіз і захист

кого роду відміностей, як вважають названі автори, могла б сприяти авторам міжнародних документів в уникненні проблем, що постали, зокрема, перед творцями Декларації ООН щодо надання незалежності колоніальним країнам і народам. Цей документ проголосив, що «всі народи мають право на самовизначення... [щоб] вільно визначити свій політичний статус...», – але далі в ньому міститься заява, що «будь-яка спроба часткового або повного підриву національної єдності і те­риторіальної цілісності країни несумісна з цілями та принципами Ста­туту Об’єднаних Націй». Розрізнення етнічних та політичних націй здатне розв’язувати такі дилеми у міжнародній дипломатії та ство­рить можливість зосереджувати увагу саме на тих історичних відмінно­стях, які продовжують підживлювати етнонаціональні конфлікти.

Усвідомлення того, що «повномасштабна» етнічна і політична нація, якою є Франція, містить у своїх кордонах «етнічну націю» бре­тонців, не пояснює ані французького, ані бретонського націоналізму. Це розмежування, однак, висвітлює питання політичної лояльності, зосереджуючи увагу на конкретному і в основі своїй етнонаціоналі-стичному русі у Бретані і, можливо, містить підстави до перегляду природи лояльності щодо французької нації, яку багато спостерігачів сприймали як незаперечну даність – аж доки етнорегіональні рухи після Другої світової війни не спонукали до перегляду цих поглядів.

«Складні ідентичності» являють собою реальність, яка заслуго­вує на серйозний розгляд. Незважаючи на окрему мову та історію, мешканці півострова Бретань загалом згодні були жити як складова частина Франції протягом майже чотирьох сторіч від часу включення їхньої території до французької монархії у 1532 році. Вони ідентифі­кували себе зі своїми сім’ями, місцевою спільнотою, етнічною групою та церквою, а також із Францією. Ці лояльності співіснували з шир­шою національною відданістю та зміцнювали її, створюючи канал зв’язку між окремими громадянами та національним урядом.

Чому ж тоді регіон, вдоволений «складною ідентичністю», наприкінці XIX сторіччя спромігся зродити сепаратистський етнонаціональний рух такої сили, що французький уряд змушений був у 1951 році ухвалити за­кон, яким дозволено вивчати мови національних меншин і в Бретані, і в інших провінціях? Так само як інші європейські та американські етнічні націоналісти, мешканці Бретані почали порушувати питання культури і особливо мови, коли економічний і соціальний переворот, який найчастіше асоціювався з модернізацією різних сфер життя, створив певний рівень громадської підтримки для автономістського політичного руху.

Бретонці здійснили стрибок від етнічної групи до етнічної нації,

Кен Вулф

коли нова залізниця до Парижа зумовила коливання та падіння цін у місцевій рибопереробній промисловості, що, в свою чергу, стало при­чиною економічної нестабільності. Політична свідомість і прагнення до здійснення права на самовизначення зросли, коли після 1891 року майже подвоїлась кількість молодих людей, які емігрували за кордон з економічних причин. Рокам відносного спокою, перерваним кілько­ма вибухами на початку 30-х і невдалою спробою співпраці з німця­ми під час Другої світової війни, остаточно поклав край справжній обвал цін на сільгосппродукцію наприкінці 50-х. Зростало обурення видимою безпорадністю національного уряду. Наприкінці 60-х років місцеве населення знову співчувало терористам, а то й заохочувало їхню діяльність. Напади на адміністративні споруди, військові об’єкти та інші символи національного врядування досягли найвищої інтен­сивності у 1974 році, коли було зруйновано радіо- та телецентр. Ці напади сприяли «кристалізації і швидкому поширенню бретонської національної свідомості серед молоді півострова», що знайшло свій вияв у культурних вимогах. У 1971 році 767 бретонців-кандидатів на отримання ступеня бакалавра висунули вимоги проведення іспитів з окремих курсів бретонською мовою. Через два роки кількість сту­дентів, що висловили таке ж саме бажання, зросла до 967.

Бретонський націоналізм є лише одним з багатьох подібних рухів в індустріалізованих державах північної півкулі, в яких культурні пи­тання служать основою для політичних вимог, спричинених економіч­ними й соціальними негараздами. Візьміть, наприклад, етнічний на­ціоналізм у Квебеку чи Північній Ірландії чи націоналізм чорношкі­рих у Сполучених Штатах, особливо наприкінці 60-х років. Той факт, що культурні чи етнічні суперечності можуть бути посилені економіч­ними труднощами і що дуже різноманітні етнонаціоналістичні рухи мають певні спільні ознаки, підтверджується висловлюванням однієї мешканки півдня США ірландського походження, яке датується 1968 роком – часом найбільшого загострення расових проблем у США. Вона пережила «заворушення» 1916 року і намагалася пояснити, що затяж­ний конфлікт в Ірландії зумовлений не лише релігійною нетерпимістю. На її думку, католики в Ольстері були обурені «тим, що протестанти ставляться до них як до негрів!». Цей її коментар, сповнений впевне­ності у расовій та економічній неповноцінності чорношкірих, несе у собі глибинну настанову щодо природи етнонаціоналізму. Корисним як часткове пояснення причин посилення етнонаціоналістичних рухів у сучасному світі може бути висновок антрополога Еріка Вулфа, згідно з яким зародження капіталізму схиляє людей до «пошуку захи-

Етнічний націоналізм: аналіз і захист

сту від нього... шляхом посилення зв’язків з традиційними для них установами».

Націоналістичний рух у Бретані та подібні течії у Азії та Аф­риці свідчать, що етнічні зв’язки можуть бути як «примордіальними», так і прагматичними. Індивідів єднають в етнічні групи зв’язки, які за своєю природою є чуттєвими, емоційними, а то й такими, що взагалі не піддаються поясненню. Проте, як стверджує Деніел Белл, етнічність може бути також «стратегічним вибором індивідів, які, за інших умов, можливо б обрали членство в інших групах задля досягнення певних можливостей та привілеїв». Белл вважає, що людям належить здійснити вибір між етнічністю як «виявом примордіальних почуттів, тривалий час пригнічуваних, а нині пробуджених», та етнічністю як стратегією, за допомогою якої організовані у групи індивіди можуть досягати пев­них соціальних та економічних цілей, використовуючи політичні за­соби. Справді, етнічність може слугувати обом цілям: і забезпечити задоволення одвічної людської потреби у почутті належності і водно­час створити упослідженим засіб захисту їхніх прав. Цей подвійний інструменталізм етнічності добре ілюструє бретонський етнонаціона-лістичний рух. Прагнучи досягти особливих економічних цілей, бре­тонці відкрили для себе, що групова солідарність може бути посилена шляхом наголошення етнічних домагань.

Необхідні додаткові дослідження, щоб повніше зрозуміти спів­відношення між нацією та етнічною групою. Узагальнення інформації переписів населення чи спеціально для цієї мети підготованих оглядів дасть можливість з’ясувати причини використання індивідуумами етніч­них ідентифікацій при досягненні певних політичних цілей. Можливо, їхній вибір ґрунтується на інтуїтивному «відчутті слушності» чи зруч­ності тієї чи іншої етнічної належності. Європейська історія сторіччя, що минає, показала перевагу самопожертви в ім’я батьківщини над са­мопожертвою в ім’я принципів діалектичного матеріалізму. Нація та етнічна група являють собою функціональні об’єднання, створені або розвинуті індивідами та групами за особливих історичних обставин з метою забезпечення психологічних, економічних і політичних потреб. Етнічність – у її новому, нерасовому вигляді – може сприяти розумінню сучасного націоналізму. Це цілком логічно – адже етнічна група пере­дує сучасній нації у тому ж сенсі, у якому, за висловом Вордсворта, «дитина є батьком людини». А оскільки перспективи зникнення і націо­налізму, і етнічності видаються вельми ефемерними, то і надалі існує потреба у наукових дослідженнях, спрямованих на з’ясування співвідно­шення між ними та їхніх зв’язків з навколишнім світом.

Частина IV

НАЦІЯ

як концепт

ТА ЦІННІСТЬ

ФРІДРІХ МАИНЕКЕ

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА НАЦІЮ, НАЦІОНАЛЬНУ ДЕРЖАВУ І КОСМОПОЛІТИЗМ

Х

то хоче сказати щось про історію виникнення в Німеччині полі­тичної думки про національну державу, той повинен передусім скласти собі ясне уявлення про сутність нації та національної дер­жави і про співвідношення між цими двома поняттями.

Що ж виокремлює нації в загальних рамках історії людства? Відповідь можлива тут лише одна: немає жодного загальноприйнятого визначення, яке вказувало б на ознаки такого вирізнення. Нації, як здаєть­ся на перший погляд, – це великі, міцні людські спільноти, що виникли історично в процесі тривалого розвитку і перебувають у стані безперерв­ного руху та змін. Але в такому визначенні сутність нації постає пев­ною мірою розпливчастою. Спільне місце проживання, спільне поход­ження – хоча, власне кажучи, з антропологічного погляду расово чистих націй немає, – етнічно однорідні та етнічно близькі шлюби, спільна мова, спільне духовне життя, спільна держава або федерація кількох однорідних держав, – усе це може бути важливими й істотними підвалинами чи оз­наками нації, проте зі сказаного ще не випливає, що кожна нація, щоб бути нацією, повинна мати їх усі. Щоправда, вона неодмінно мусить містити в собі природне ядро, яке утворюється на основі кровної спорід­неності. На його ґрунті може вирости те, що підносить племінне об’єднан­ня до рівня нації і робить його здатним поглинути чужі племена та еле­менти, тобто виростає нація – своєрідна й багата на зміст спільнота, якій властива більш чи менш виразна самосвідомість. Одначе ніякий загаль­ний закон, заснований на досвіді, не пояснить нам, яким чином постає ця вища спільність і який її характер, – це може зробити лише досліджен­ня конкретного випадку. Якщо загальні закони тут і діють, то вони все-таки неприступні нашому досвідові. Хоча де-не-де вважається, що мож­на виявити якщо не загальні закони, то бодай загальні тенденції, і виді­лити подібні основні риси та щаблі розвитку всіх або принаймні більшості націй; однак, придивившись пильніше, побачимо, що кожна нація має

Фрідріх Майнеке

цілком індивідуальне й своєрідне обличчя. І хоч як би загальна соціо­логія намагалася знайти в сутності націй якнайбільше типового та уні­версального, справжніх істориків це ще більше спонукатиме якомога уважніше та ґрунтовніше досліджувати самобутність окремої нації. Таку мету ставить перед собою й наше дослідження, але, щоб досягти її, треба хоча б загалом орієнтуватися в тому, що постає як типове, як основні тенденції у сутності та становленні нації.

Ми розглядаємо тут нації в їхній вочевидь розвиненішій стадії ста­новлення, а не з погляду їхнього походження, першоджерел, що ними, як правило, – і про це в нас була вже мова – є злиття менших племен та об’єднань. Передумовою розвитку нації, першим свідченням того, що нація розвивається, є те, що вона має тверде територіальне підґрунтя, здобуває «Батьківщину». Правда, бувають також мандрівні і територі­ально розсіяні народи, але, як показує досвід, стати згуртованішими і внутрішньо багатшими, зберегти себе такими зуміли тільки ті, котрі про­тягом тривалішого часу мали колись постійне місце проживання, Бать­ківщину. Якщо ж запитати, з якого коріння виростає цей внутрішньо багатший зміст, то ці народи відразу розпадаються на дві великі групи. Незважаючи на всі відзначувані тут застереження, нації можна поділити на культурні і політичні (die Staatsnationen), на такі, що ґрунтуються пе­реважно на певній, спільно нажитій культурній спадщині, і на ті, котрі мають своїм підґрунтям переважно об’єднану силу спільної політичної історії і спільного духу творення. Спільна мова, спільна література і спільна релігія – ось ті найважливіші і найдійовіші культурні скарби, які творять і згуртовують культурну націю. Про давньогрецькі спільні мови один з найкращих їхніх знавців сказав так: «Аніскільки не треба пережи­вати за їхню державну єдність – слід тільки потурбуватися за літерату­ру». Інший приклад – ірландська спільна мова, витворена й утверджена так само цілковито неполітичним шляхом – поетами та оповідачами. Од