Оцінка ідеології «чинного націоналізму»

Приймаючи чи відкидаючи якусь концепцію чи ідею, Донцов ко­ристувався, як він сам твердить, таким критерієм: «Кожна з цих ідей має

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

відповісти на питання, чи вона скріплює націю, чи спричиняється до її могучості, чи, навпаки, її ослаблює? Це єдиний критерій до їх прийняття або відкинення»²⁰. Думаємо, що цей критерій можна застосувати, оці­нюючи ідеологію «чинного націоналізму». Ми повинні, отже, устійни-ти, чи пропоновані Донцовим розв’язки проблем українського життя йдуть шляхом українських національних інтересів, чи справді коренять­ся вони в «тайниках національної психіки» і чи справді скріплюють ук­раїнську націю.

Про те, що мав на увазі Донцов, публікуючи «Націоналізм», ви­разно свідчать слова Фіхте, що їх взяв Донцов як мотто до свого твору: «Тільки цілковите перетворення, тільки присвоєння собі зовсім нового духу може нас врятувати». Як бачимо, завдання, яке поставив перед со­бою Донцов, – перетворення української духовності, – не тільки велике, а ще в більшій мірі відповідальне. Донцов, однак, був певний того, що це завдання він може виконати, і він вірив, що пропонована ним ідеоло­гія «чинного націоналізму» – «вийде переможно з умового розбрату на­ших днів» та вирішально вплине на дальший розвиток подій²¹.

Критики «Націоналізму» закидають Донцову, що у цьому творі він не дав завершеної чи суцільної ідеології українського націоналізму, бо не розвинув «позитивної частини», тобто того, що він,окреслив як «українська ідея». Цей недолік підкреслюють навіть ті, хто оцінює «На­ціоналізм» в основному позитивно. «Націоналізм», як ми вже згадува­ли, – найважливіший твір Донцова. У ньому він «старався убрати в сис­тему те, про що перед тим писав доривочно або натяками»²². Цим тво­ром він хотів почати новий етап у розвитку української політичної дум­ки і разом з тим покласти основи під новий світогляд української люди­ни. Пишучи «Націоналізм», Донцов не планував дати в ньому заверше­ної ідеології українського націоналізму. У передмові до цього твору Донцов відзначив, що він поставив перед собою завдання розвинути поняття націоналізму «лише як світогляду», тобто, як правильно напи­сав С. Ленкавський, «першої стадії кожної ідеології тоді, коли вона охоп­лює й оформлює течії, що нуртують у душах покоління, яке шукає нових шляхів»²³. Коли ж говорити про «чинний націоналізм» як ідеологію у повному значенні цього слова, то тоді треба брати до уваги всю творчість Донцова 20-х і 30-х років²⁴.

Дискусія, що розвинулася з появою «Націоналізму», і критика іде­ології «чинного націоналізму», авторами якої є люди з різних україн­ських середовищ – націоналісти, демократи, соціалісти, монархісти й ко­муністи, – виразно свідчить, в якій мірі Донцов зумів зрушити цим своїм твором українську думку, підняти на порядок дня засадничі проблеми

Михайло Сосновський

українського національного життя та охопити своїм ідейним впливом покоління 20-х, а головно 30-х років²⁵.

В українському житті тоді існувала ситуація, яка потребувала «ліка­ря» з психологією й талантом Донцова. Поява Донцова була історич­ною закономірністю. У той час треба було когось, хто міг би гостро й широко поставити питання українського національного характеру й духовного обличчя української нації, що претендувала на незалежність і суверенність. Ситуація на Україні в 20-х роках, що розвинулася після падіння української держави, могла мати справді трагічні наслідки для майбутнього українського народу. Великі національні катастрофи при­чиняються до великих і глибоких духовних криз, під натиском яких за­ломлюються навіть найвидатніші носії національних ідей. Цієї кризи не могло оминути українське суспільство; більше того, вона прийняла в нашому випадку набагато гостріший характер з уваги на ненормальний духовний розвиток української нації на переломі XIX і XX століть.

Колись, після невдалого польського повстання, польський поет Адам Міцкевич, опинившися на чужині й спостерігаючи своїх земляків, писав: «Про що тут думати на брукові Парижа, принісши з вулиці і голову не­свіжу, і вуха, сповнені словами брехунів, і серце, де горить запізній жаль і гнів». Аналогічне явище було також серед українського суспільства на Ук­раїні і на еміграції у 20-х роках, тільки з різницею, що його навіть найви­датніші представники не лише звинувачували один одного, а й готувалися повернутися психологічно на свої вихідні політичні позиції дореволюцій­ного періоду, тобто політично й ідейно капітулювати. Загроза реставрації того, що Донцов охрестив був «провансальством», з усіма його найгірши­ми прикметами, почала посилюватися, і до ідеологічно-психологічної ката­строфи, в додатку до недавньої військової, був лише один крок.

У такій ситуації заговорив Донцов. Використовуючи свій потен­ціал політичного мислителя й здібності блискучого публіциста, він зро­бив усе можливе, щоб не тільки припинити той регресивний процес, який набирав дедалі більшого розмаху, а й спрямувати все українське су­спільство на шлях до дальшої боротьби за політичну незалежність, його переродити.

Проте Донцов надто добре знав психологію, як він казав, «любез-них земляків своїх», щоб надіятися на їхнє «чудесне зцілення» й на те, що вони могтимуть здійснити те, чого не зробили в набагато кращих умо­вах. Коли вони не могли тоді вив’язатися із своїх завдань і використати неповторну нагоду, то як вони могтимуть зробити це сьогодні, в безпо-рівнянно важчих умовах?

Це питання стояло перед Донцовим ще від початку 20-х років, і він

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

шукав за відповіддю. «Підстави нашої політики», «Заграва», Партія Народної Роботи, «Літературно-науковий вісник» і, врешті, «Націо­налізм» – все це спроби знайти цю відповідь і дати її українській нації. Донцов звернувся із своєю ідеологією перш за все до молодого поколін­ня, до нього він апелював і на нього надіявся, вважаючи, що тільки воно зможе засвоїти новий світогляд, «нову віру», і що тільки тоді можна буде здійснити план «духовного переродження» цілої української нації.

Аналізуючи передумови успішності будь-якого політично-суспіль­ного руху, Т. Абель, один з перших серйозних дослідників німецького націоналізму, писав, що політично-суспільний рух мусить мати: а) по­ставлене перед собою конкретне завдання, і б) ідеологію. В той час, коли накреслене завдання пов’язується, звичайно, з обороною специфічних цінностей, що їх даний рух визнає за свої, то ідеологія має бути «носієм певних цінностей».

«Відповідна ідеологія, – як пише Т. Абель, – є та, яка передусім апелює до якогось ідеалу... По-друге, відповідна ідеологія з’ясовує ідеал з допомогою загальновживаних запальних слів, тобто ідей, які мають сильний і переважно емоціональний тон... По-третє, ідеологія, яка має діяти як основа успішного руху, мусить з’єднувати мету з завданням... По-четверте, речником ідеології мусить бути харизматичний лідер... який могтиме спонукати своїх послідовників ідентифікувати себе з ідеологією як справою, за яку варто змагатися і вмирати»²⁶.

Всі ці прикмети, безперечно, має ідеологія «чинного націоналізму», яка, як знаємо, у свій час зумовила ціннісну переорієнтацію української людини та послужила важливим засобом на шляху перетворювання ук­раїнської дійсності. Накреслюючи засади «чинного націоналізму», Дон­цов поставив на порядок дня та обґрунтував цілий ряд принципів, ідей і справ, які мають, як це правильно відзначив Ю. Бойко, тривалу вартість для українського суспільства. Очевидно, з перспективи років ми бачимо в цій ідеології багато серйозних недоліків, неточностей, переяскравлень, тенденційності, наголошення негативних елементів, що в результаті оту ціннісну переорієнтацію української людини спрямовувало в невласти­вому, а то й шкідливому з погляду національного інтересу напрямку. Це треба мати на увазі, розглядаючи засади «чинного націоналізму» рет­роспективно, а також під кутом нинішньої дійсності та нинішніх потреб українського народу.

«Чинний націоналізм» Донцова в багатьох випадках допоміг ук­раїнському національному відродженню й розвиткові, як один з черго­вих етапів на шляху розвитку української політичної думки. Донцов був одним із тих, хто своєчасно збагнув силу й тенденції українського націо-

Михайло Сосновський

наявного відродження й хотів спрямувати їх у річище українського на­ціоналізму. У цих намаганнях Донцов сам, як сказав один з дослідників того періоду, «підляг... силі стихійного росту української нації», що ви­рішально заважило на характері його ідеології. Донцов взяв «напругу, отже, кількісний момент емоцій, за їх зміст, отже, якість» і через те схо­пив тільки силу переживань своєї генерації, а не їхній зміст, який при зродженій стихії, що визначається «головно напругою збірних акцій і реакцій на зовнішні подразки», – звичайно затирається, губиться²⁷.

Це й зумовило те, що Донцов, шукаючи за змістом для своєї ідео­логії, почав шукати його в зовнішньому світі, серед чужих ідеологій і концепцій. Це робив він навіть тоді, коли говорив про власні традиції і коли закликав вертатися до «духу прадідів великих». Це, правдоподіб­но, дало привід Ю. Липі написати, що «чинний націоналізм» Донцова -це «властиво інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своїй кон­цепції до марксизму... Тепер, коли Москва почала будувати тип «со-вєтської людини», Донцов не має в собі нічого до протиставлення їй «ук­раїнської людини»: його роль не є роллю конструктора»²⁸.

Донцов у своєму «Націоналізмі» не зумів оформити світогляду, який би своїм змістом коренився в українській духовності та з неї чер­пав свої основні засади. «Чинний націоналізм» – це зведення в одну цілість ряду елементів, в основному взятих з позаукраїнського світу, які, як такі, мали, звичайно, свою вартість і були навіть позитивними в процесі українського відродження, зокрема тоді, коли українська на­ція переборювала важкі наслідки воєнної катастрофи, психологічного заломання й коли треба було справді якихось радикальних засобів і заходів, щоб не тільки зупинити дальший розклад, а й спрямувати ува­гу й енергію суспільства на дальший шлях боротьби за політичну неза­лежність²⁹. «Чинний націоналізм» Донцова можна здефініювати - mutatis mutandis – словами дослідника фашистських рухів нашої доби Е. Нольте, який писав:

«Фашизм – це антимарксизм, що намагається знищити ворога, вису­ваючи радикально протилежну, але все-таки споріднену ідеологію і за­стосовуючи майже ідентичні, хоч усе-таки типово модифіковані методи, однак, завжди в непорушних рамках національного самоозначення та автономії»³⁰.

З перспективи часу можемо правильно оцінити, наскільки важли­вою була роль Донцова на шляху «переродження духу» українського народу і в чому полягає значення ідеології «чинного націоналізму» 20-х і 30-х років. З Цієї ж перспективи треба оцінювати й недоліки «чинного

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

націоналізму», не випускаючи ні на мить з уваги вимог тодішнього часу й ситуації, в якій перебував тоді український народ, а також пам’ятаючи про засаду, що «добре є все, що зміцнює силу, здібності й повноту життя даної species, зле, – що їх ослаблює», бо тільки так ми можемо бачити Донцова та його ідеологію у справжньому світлі його доби.

У такому загальному контексті треба розглядати «Націоналізм» Донцова та його ідеологію «чинного націоналізму», «головним момен­том» якої є «момент панування, влади, активності всупереч до доміную­чого моменту провансальства, уживання; пасивність та підпорядкуван­ня обставинам, відірваним засадам, партикулярному, народу, чужим іде­ям там і активне накинення себе їм тут»³¹.

а) Історичне тло в «Націоналізмі»

З’ясування ідеології «чинного націоналізму» Донцов попередив широко закроєною критикою «українського провансальства», тобто різних аспектів духовного життя доби українського національного відродження. Аналіз цієї доби в «Націоналізмі» ґрунтовно різниться від цілого ряду оцінок, з якими зустрічаємося у багатьох творах, присвяче­них цьому періодові. Найближчим твором до «Націоналізму» щодо змісту і тенденції, коли йдеться про критику нашого «провансальства», є «Лис­ти до братів-хліборобів» В. Липинського, що появилися окремим видан­ням у тому ж році, що й «Націоналізм». Пишучи про українське «про-вансальство» XIX і XX століть та критикуючи погляди й діяльність діячів тієї доби, Донцов не шукав «об’єктивної історичної правди» і такої мети перед собою він навіть не ставив. Йому йшлося про те, щоб накреслити відповідне «історичне тло» для того, щоб на ньому краще унаочнити заса­ди «чинного націоналізму», задуманого як цілісне протиставлення й за­перечення ідей критикованого періоду.

Підхід Донцова в оцінці минулого був зумовлений його намаган­ням наголосити, перш за все, проблеми даного періоду, світогляд та си­стему ідей, дати у якійсь мірі концепційне насвітлення історичного мате­ріалу, не беручи до уваги історичні деталі та докладність фактів. Кри­терієм для Донцова у такому підході до недавно минулого чи до сучас­них йому подій – була його власна модель, «ідеальний тип» націоналіз­му, що його він окреслив «чинним» або «вольовим». Користуючися цією моделлю, Донцов перевів критику українського «провансальства». Цю методу й мав Донцов на увазі, коли писав у передмові до «Націоналіз­му», що «цілковите розуміння сеї критики («провансальства») можливе

Михайло Сосновський

щойно по прочитанні другої частини», тобто після ознайомлення з мо­деллю «чинного націоналізму»³².

Очевидно, така метода давала вільне поле суб’єктивізмові Донцо­ва в його оцінці дореволюційного періоду на Україні, але це, у свою чер­гу, внеможливлювало йому бачити тодішній розвиток української ду­ховності і української політичної думки в усій закономірності того часу. Донцова насправді не цікавило, що цей критикований ним період дав позитивного для українського суспільства в порівнянні з попереднім ета­пом, бо він а priori стверджував, що цей період від початку до кінця і під кожним оглядом був цілком негативним з погляду українського націо­нального інтересу. У «Націоналізмі» йому йшлося тільки про те, щоб у якнайяскравішій формі показати всі недоліки й недомагання цього пері­оду, ідейно-політичну недозрілість його діячів, або інакше, виказати, наскільки цей період ідейно відхилявся від його «ідеального типу» на­ціоналізму.

Звичайно, заважали й психологічні мотиви в такому наставленні Донцова до українського відродження, хиби якого були аж надто оче­видні. Слушно завважив Ю. Бойко, що «негативізм Д. Донцова до ук­раїнської культурної спадщини XIX в[іку] – це реакція людини, доведе­ної літеплою атмосферою просвітянщини майже до божевілля». Подібне сталося, як писав той же дослідник, з М. Хвильовим, який, реагуючи на українське «провансальство», у своєму «негативізмі йде навіть далі і ста­вить під сумнів духовну вартість Шевченка»³³.

Хоч би які були причини суб’єктивізму в критиці Донцова, проте вони довели до того, що в результаті ми одержали не зовсім точну кар­тину українського минулого, – безколірну, без позитивних елементів, які в нас були і яких ми не повинні ні заперечувати, ні зрікатися. Негативні моменти в критиці Донцова домінують так, що за ними не видно нікого й нічого, навіть тих досягнень на полі духовного розвитку української нації, яких довершили найбільші українські уми. З картини, що її дав Донцов, зникли українські поети, письменники, політичні діячі, ввесь культурний і науковий доробок українського суспільства. Українська нація виявилася справді «нацією-парієм, нацією-фелахом», з «вузьким і тупим інтелектуалізмом», з «вірою в абстрактні доктрини», з «плебей­ською психологією»³⁴.

Критика доби українського відродження в «Націоналізмі» набага­то перевищує своїм негативізмом критику в попередніх творах Донцова. «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» чи «Підстави на­шої політики» дають більш-менш об’єктивний образ українського ми­нулого. У цих творах критика Донцова ще узгляднювала більшість різних

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

аспектів тогочасного життя, була роблена з позицій того часу й не мала такого гострого й нищівного характеру, як критика в «Націоналізмі».

Різницю підходу Донцова до доби ХІХ-ХХ століть завважив Р. Єндик, намагаючися пояснити її тим, що Донцов, мовляв, у минулому «приписував деяку роль так званим об’єктивним умовинам». Коли ж пізніше

«він побачив і зрозумів роль ідей в революції та їх нагле поширення, як він побачив, чим міг би був стати наш визвольний рух, якщо його не затруїв би був півзасобами, півцілями і, врешті, явним москвофільством Драгоманов, як, врешті, побачив він, що драгоманівці далі нічого не на­вчилися та й не навчаться... тоді Донцов зовсім відкинув Драгоманова і на кожному кроці демаскував його та його поклонників і звеличників як крайнє національне зло... Колишнє виправдування обставинами не мог­ло мати тут уже місця»³⁵.

Таке пояснення, очевидно, має свою основу, але все ж таки воно обминає мовчанкою питання необхідності для кожної критики, якщо вона має бути правдивою й об’єктивною, – бачити всі, принаймні всі суттєві, аспекти критикованої проблеми, а не тільки її наслідки, і на цій основі та з іншої перспективи часу, поминаючи відповідний контекст, робити кри­тичні завваження й висновки. Треба ствердити, що критика дореволю­ційної доби та її діячів на Україні у творах Донцова 1910-1922 років, порівняно з критикою в «Націоналізмі», безумовно, точніша й речевіша.

Сьогодні можна зрозуміти й навіть вияснити чи виправдати харак­тер критики Донцова та її мету, але без основнішої кваліфікації її не можна акцептувати. Нам конечно потрібна критика цього періоду, зокрема критика тодішнього українського духовного розвитку і його підстав, але вона мусить давати образ того періоду таким, яким він був насправді, з усіма його позитивами й негативами; вона мусить показати українське суспільство, ступінь його духовного розвитку, національної свідомості, світ його ідей, поглядів, політичної готовності. З цього погляду багато думок і спостережень Донцова мають свою вагу, виявляють його глибо­ке знання ситуації, проникливість, уміння наголосити суттєві елементи. Ці позитиви критики «українського провансальства» залишаться по­мітним вкладом Донцова в історію української політичної думки. Беру­чи цю критику, однак, в цілому, ми можемо оцінювати її тільки як відпо­відне «історичне тло», що мало послужити для виразно окресленої мети³⁶.

Михайло Сосновський

6) Волюнтаризм та ідеал «сильної людини» й «сильної нації»

Ідеологія «чинного» чи «вольового» націоналізму є ідеологією волюнтаристичною, бо за свою вихідну позицію приймає засаду, що воля є першоосновою буття та творцем дійсності. Формулюючи свою ідеологію, Донцов використав і відповідно до своїх потреб та цілей зінтерпретував волюнтаристичний філософський напрямок та здобутки політичної думки у світі, в першу чергу тих мислителів, які займалися вивченням національного характеру й досліджували елементи націо­нальної сили.

Донцов не оформив власної філософської системи, не розвинув оригінальної політичної доктрини і, треба припускати, що такого завдання він собі не ставив. Його перш за все цікавив практичний аспект української проблеми. Він прагнув знайти й достосувати до вимог і потреб української дійсності такі принципи філософсько-політичної думки, які б уможливили українській нації «утриматися на поверхні жорстокого життя» та з допомогою яких можна було б ліквідувати «ядро болячки, яка нищила націю»³⁷.

Ідеологія «чинного націоналізму», отже, – це своєрідний лік, який мав вилікувати українське суспільство з хвороб «провансальства» і звільнити його від тих психологічних недоліків, які зламали в нього «волю до життя» і «волю до влади». Перед Донцовим стояло завдання теоретично обґрунтувати психічні процеси, які внаслідок революції й визвольних змагань вже нуртували в душі української людини, але для яких не були ще визначені виразні шляхи. Без цього не можна було думати про суцільне духовне переродження народу, про «започаткування нового духу». Треба, отже, погодитися з висновком С. Ленкавського, який писав, що «ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний». Коли ж йдеться про ідейні основи «чинного націоналізму», то знову ж можна повторити за С. Ленкавським, що ця ідеологія «як світогляд, приймає чинник нематеріальний – волю – за основу буття, як етика вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд признає ідеям вплив на життя, а як наслідок ділання на психіку її визнавців примушує здійснити візію вимріяної майбутності»³⁸.

Те, що Донцов використав для своєї ідеології засади волюнтари­стичного напрямку, не сталося випадково, а було зумовлене рядом при­чин. Читаючи критику українського «провансальства» в «Націоналізмі» та порівнюючи висновки Донцова щодо української духовності з заса­дами «чинного націоналізму», бачимо не тільки тісне співвідношення між

ІДЕОЛОПЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

одним і другим, а й розуміємо, чому Донцов став на позиції волюн­таризму, зокрема, чому так багато зачерпнув з учення його найвидатні-ших представників – Шопенгауера та Ніцше. Волюнтаризм, з одного боку, найкраще відповідав наміченому завданню, а з другого, -духовній структурі самого Донцова, його динамізмові, активістичному світо­сприйманню та замилуванню у «динамічно-барвистих моментах духов­ного життя», як писав один з його критиків (Р. Лісовий).

Визначення волі як «природної сили», яка діє «поза ланцюгом при­чин», але яка «каже причині ділати», тобто є своєрідною «першопричи­ною», має засадниче значення для розуміння Донцовим «волі до життя» чи поняття волі взагалі. Тут бачимо дуже тісний зв’язок між поглядами Донцова і розумінням волі у Шопенгауера, найвидатнішого представ­ника волюнтаристичної філософії, який інтерпретував «волю» як основу буття, «річ саму в собі», «одиноку реальність», яка об’єктивізується в органічному і неорганічному світі, вважаючи, що найдосконалішою ця об’єктивізація так зрозумілої «волі» є в людині, у її прагненнях, емоціях, почуттях, інстинктах. Шопенгауерівська «воля до життя» така ж сліпа, ірраціональна сила, яка діє безпричинно і безмотивно, сама з себе, як причина причин у світі.

На думку Донцова, Шопенгауер «найяскравіше сформулював про­тивенство двох поглядів на світ: вольового та інтелектуалістичного», і тому не дивно, що він так багато зачерпнув з учення цього німецького філософа. Донцов, власне, повторює за Шопенгауером, що все те, що ми сприймаємо нашими змислами і нашим розумом, в тому й «стремління до життя людини», – все це «лиш різні форми з’явлення» того, що «ми в собі називаємо волею»³⁹. Виходячи з такої інтерпретації вольового еле­менту, Донцов зараховує до поняття волі всі вияви психофізіологічного життя людини, всі психічні процеси, темперамент людини та її характер. На його думку, «воля» – це своєрідний «життєвий елан», який «принево­лює рослину рости», а «новонароджену дитину... кричати», це та особ­лива «сила», що «притягає камінь до землі, а землю до сонця».

Вияви «волі» Донцов бачить у «насолоді риском, небезпекою, ру­хом, творчістю», у «стремлінні зміритися силою з ворожим «об’єктив­ним» світом і підчинити його своїй владі», в «агресивності» та в «експан­сивності». Так зрозуміла «воля» чи «воля до життя» – це єдина незмінна «реальність» у «світі вічно змінних явищ, що «схоплюються» змислами і розумом». Всі ті, хто відкидає «творчий чинник ірраціональної волі», протиставляючи «цьому сталому, вічно собі рівному, творчому моментові його кожночасний вияв», приймають, як каже Донцов, ці «змінні яви­ща» (феномени) за реальність. Правильну відповідь на питання «реаль-

Михайло Сосновський

ності» і «феномена» дає волюнтаризм, який вчить, що тільки завдяки елементові волі чи «волі до життя», у процесі її об’єктивізації, «атоми безформної маси» дістають відповідну «форму», виявляються в дії, ста­ють активними компонентами життя. Такими «безформними атомами», на думку Донцова, є також люди, доки «воля до життя» не переведе їх зі стану потенції у стан дії (in ас tu).

Воля – це «щось самостійне», що «стоїть понад явищами, є їхнім осередком і душею, що їх оживляє». Кожна «нормальна людина», як каже Донцов, «відчуває довкола себе в житті і в собі самій, як і в своїй націо­нальній спільноті, пульсуючу, нічим і ніким не детерміновану волю до життя і експансії»⁴⁰.

«Воля ділає навіть там, де її не провадить жодне пізнання», – цитує Донцов Шопенгауера, парафразуючи одночасно⁴¹ таке уточнення цього ж філософа:

«Воля до життя не є наслідком пізнання життя, не conclusio ex praemissis... і взагалі не щось вторинне: навпаки, – перше й безумовне; засновок всіх засновків і одночасно те, з чого повинна починати філософія; воля до жит­тя не є похідною світу, а світ є похідним наслідком волі до життя»⁴².

Відомий історик філософії Ф. Коплестон дає таке дуже стисле по­яснення шопенгауерівського розуміння волі, яке допоможе нам краще зрозуміти думки Донцова на цю ж тему:

«Він (Шопенгауер) називав Волею принцип природи, розуміючи під цим не раціональну волю Канта, а силу чи енергію, яка виявляється у природних силах та енергіях, у несвідомому інстинкті, в бажанні та по­чуванні... Воля ця є сліпою волею, безупинне стремління без раціональ­ної мети, сліпий імпульс до самооб’єктивізації, до існування, ніколи не задоволений, ніколи в згоді зі собою. Це незаспокоєне стремління вияв­ляється найвиразніше в людському житті, у вічному прагненні людини до щастя... Воля, макрокосмос, об’єктивізується в кожному індивіді, мікрокосмосі, а внутрішня природа індивіда виявляється в його фунда­ментальному егоїзмі: це тому, що він є об’єктивізацією Волі, фактично є сам цією Волею, і він діє так, начебто тільки він сам собою щось уяв­ляв»⁴³.

Між таким визначенням шопенгауерівської «волі» і тим, як з’ясо­вує та інтерпретує «волю до життя» Донцов у своєму «Націоналізмі», користуючися при тому, як ілюстрацією, думками багатьох інших мис­лителів, існує схожість не тільки у термінології, а й у самому розумінні феномена волі, яка в обох випадках справді є qualitas occulta, щось, що «не вміщається у мову понять»⁴⁴.

Іншим важливим елементом ідеології «чинного націоналізму», її

 

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

фокусом, є ідеал «сильної», «вольової» людини. Коли в інтерпретації «волі до життя» Донцов наблизився до ідей Шопенгауера, то його ідеал «силь­ної людини» нав’язує до ніцшеанівського волюнтаризму, точніше до «філософії сили» Ніцше. Нема сумніву, що Донцова захоплював у Ніцше перш за все ідеал «надлюдини», у якій найкраще мала б виявитися «воля до влади», і цим ідеалом Донцов керувався, оформляючи свій ідеал «силь­ної людини», яка б єднала в собі «волю до життя» і «волю до влади». Концепція моралі Ніцше та його етична філософія послужила також Донцову для накреслення поняття «аморальності» як засади «чинного націоналізму».

У «Націоналізмі» Донцов дав образ «сильної людини», яка нага­дує «надлюдину» Ніцше, але від неї й значно різниться. «Сильна люди­на» – це справді «велична білокура бестія, яка з жадобою шукає за нажи­вою і перемогою», розкошує власною силою й відчуває найвище вдово­лення, коли застосовує насильство над слабшими, над «масами». Ця людина гордує «інстинктом юрби», відкидає конформізм, всякі загаль­ноприйняті моральні засади та релігію, християнську зокрема, вважаю­чи це типовим для «маленьких людей». Для «сильної людини» найваж­ливіше – заспокоїти свої емоції, інстинкти, свій гін до боротьби. Вона «неспокійна» і «агресивна», готова кожночасно «випхати нижчих у бо­ротьбі за буття», визнає тільки право сили і вміє «кусати того, хто нас вкусив, ударити того, хто нас вдарив». А найголовніше, «сильна люди­на» завжди «жадібна влади», вона хоче «панувати» над оточенням, хоче коштом його збільшувати власну силу. Ідеал «сильної людини» тісно поєднується з апофеозом ірраціонального елементу, «сліпої діяльності», нічим не контрольованих емоцій. Ніякої мотивації для своїх вчинків ця людина не потребує, бо в неї психологія «спортовця», що прагне «бо­ротьби для боротьби».

Щоб якнайкраще унаочнити цей свій ідеал «сильної людини», Дон­цов цитує авторів, які писали про «радість убивства», виправдували зло­чинця, бо ж «його душа бажала крові, не грабунку», бо «за щастям ножа тужила вона», бажаючи заспокоєння «ловецького інстинкту», «голого стремління до влади»⁴⁵. Коротко кажучи, засади ірраціоналізму, «амо­ральності», стихійності, насильства, нетерпимості, фанатизму, бруталь­ності й нічим не обмеженого та неконтрольованого егоїзму – доведені до абсурду, причому всі ці «засади» обґрунтовані вимогами «об’єктиві­зації» ірраціональної «волі до життя» та «волі до влади».

Для такого ідеалу «сильної людини» Донцов цілком засвоїв ніцше-анівське розуміння моралі, точніше, засаду морального релятивізму Ніцше. Можна сказати, що засада «аморальності», яку розвинув Дон-

Михайло Сосновський

цов у «Націоналізмі», – це насправді досить докладна копія думок Ніцше, включно з концепцією «моралі панів» і «моралі невільників» та самого морального критерію.

Нав’язуючи до «філософії сили» Ніцше, Донцов поставив знак рівняння між двома суттєво різними поняттями «волі до життя» Шопен-гауера та «волі до влади» Ніцше, пишучи, що «завше шопенгауерівська «воля до життя». (Wille zum Leben) однозначна з ніцшеанівською «волею до влади» (Wille zur Macht), боротьби, знищення перепон»⁴⁶.

Таке поєднання було потрібне Донцову, щоб звільнити свою во­люнтаристичну ідеологію, оперту на шопенгауерівському розумінні волі, від шопенгауерівського песимізму та детермінізму, які логічно виплива­ють з інтерпретації волі Шопенгауером, і дати цій ідеології активістич-ний та оптимістичний характер, що давала, як вважав Донцов, «філосо­фія сили» та ідеал «надлюдини» Ніцше. У цьому поєднанні треба б, нам здається, шукати походження відомої крилатої фрази про «трагічний оптимізм» у творчості авторів-волюнтаристів, які у 30-х роках гуртува­лися довкруги «Вісника». Ця фраза, до речі, чи не найкраще віддзерка­лює природу ідеології «чинного націоналізму»⁴⁷.

Поклавши принципи волюнтаристичної філософії в основу ідео­логії «чинного націоналізму», Донцов тим самим прищепив їй недоліки цього філософського напрямку. Ці недоліки стосуються перш за все інтер­претації природи людини, її духовних сил та засад і мотивів її діяльності, перенаголошування ірраціонального моменту, визначення кінцевого призначення і життєвої мети людини, її місця в суспільстві, характеру і, врешті, системи етичних цінностей. Хоч Донцов пише, що «чинний на­ціоналізм не заперечує синтезу різних засад» і що «він... приходить до синтезу універсалізму і націоналізму, інстинкту і розуму, традиції і ново­го, реалізму та ідеалізму, народу і меншості, життя і волі», то такого син­тезу у «Націоналізмі» він все-таки не дав⁴⁸.

Ідеологія «чинного націоналізму» терпить на брак правильного визначення мотивації діяльності людини, а зокрема правильного визна­чення співвідношення в житті людини елементів раціонального та ірра­ціонального порядку. Характерна риса цієї ідеології – це принижування значення інтелекту, свідомої й цілеспрямованої діяльності й одночасно перенаголошування важливості «сліпої, безмотивної акції», «чину для чину» і т. п. Критикуючи цілком справедливо діячів XIX і XX століть за їхній надмірний раціоналізм та «примітивний інтелектуалізм», за знеці­нювання вольового елементу й емоційного чинника, Донцов сам потра­пив у другу, не менш небезпечну й шкідливу крайність – ірраціоналізму, волюнтаризму, перебільшеного емоціоналізму, з недооцінюванням зна-

ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

чення і ролі інтелекту та раціонального елементу в індивідуальному та збірному житті, а також з поминенням вирішальної ролі соціокультур-ного фактора на шляху формування особистості. Про засаду «волі до життя» як форму «об’єктивізації метафізичного чинника волі» можна сказати, що насправді це є своєрідна біологізація психічного життя, вра­ховуючи наголос, що його поклав Донцов на рефлекторну природу пси­хічної діяльності, особливо на такі її види, як інстинкти, відчуття, емоції, прагнення до задоволення органічних потреб. Воля є одною з форм пси­хічного життя, а вольові акти людини є опосередковані її розумовими процесами, її уявленнями і думками та виявляються у її довільних діях. Цього розрізнення не подибуємо в Донцова, який поставив знак рівнян­ня між різними формами психічного життя, в межах якого воля відіграє специфічну функцію свідомого регулятора діяльності людини.

Є незаперечним фактом, що поведінку людини і її діяльність на початковому етапі її розвитку зумовлюють специфічні фізіологічні по­треби й гони, властиві кожному біологічному організмові. Все-таки ці потреби й гони, чи, як каже Донцов, «інстинкти» – не передрішують ха­рактеру людини, її остаточно не оформляють. У процесі розвитку люди­ни в гру входять інші фактори, які стимулюють духовний розвиток інди­віда як члена специфічної соціокультурної групи. Людська особистість є продуктом взаємодії та взаємовпливу багатьох різних біо- і психогеніч-них чинників та соціокультурних умов, серед яких людина живе, діє і формується. Щоб збагнути шляхи розвитку особистості, яка поєднує в собі елементи природної і суспільної істот, треба взяти до уваги всі за­значені чинники й умови у всій їхній сукупності. Є помилковим погляд, який каже, що особистість у своєму розвитку є предетермінована тільки біо- і психогенічними моментами, бо людина – це не відокремлений біо­логічний індивід, а член суспільства, що має вирішальний вплив на фор­мування особистості. Теорія людської поведінки та діяльності, яку роз­винув Донцов у «Націоналізмі», узгляднює тільки біо- і психогенічні моменти, що, очевидно, мусило заважити на всіх тих його висновках, які лягли в основу ідеалу «сильної людини» та цілої концепції «духовного переродження» українського суспільства. Недоліки цієї теорії виявили­ся яскраво в ідеології «чинного націоналізму», для якої характерним є брак всебічного розуміння справжньої суті особистості, питомих її особ­ливостей та умов їх формування.

Помилкова інтерпретація Донцовим людської природи зумовила те, що ідеологія «чинного націоналізму» заперечує важливість мислено-го пізнання об’єктивної дійсності, оспорює мотивованість психічних ви­явів, відкидає усвідомлювану цілеспрямованість людської діяльності в

Михайло Сосновський

загальному, а актів людської волі зокрема. Донцов виразно підкреслює, що «головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, при­страсті, за якими в хвості йдуть мотиви», одночасно відзначаючи, що вольові дії – це «сліпий динамізм, що не має ні ім’я, ні постаті, і який ми усвідомлюємо собі лише тоді, коли він вибухає в нас».

Такі висновки і така інтерпретація Донцовим елементів людської природи, їхнього зв’язку та співвідношення, невраховування факту, що у процесі формування поглядів, переконань, світогляду беруть участь і мислення, і почуття, і воля, – випливали з його тогочасного розуміння волі як якогось «містерійного чинника», що «не вміщається в мову по­нять». Донцов, безперечно, правильно дооцінив значення й важливість емотивного елементу як основи людської динаміки, без якого немислиме формування переконань, вказуючи на те, що ідеї тоді тільки втілюються в життя, коли приймуть «релігійний характер», стануть для людини «предметом віри». Все-таки він не взяв до уваги того факту, що форму­вання переконань і світогляду, а разом з тим відповідне спрямовування діяльності людини, що безпосередньо в’яжеться з її актами волі, відбу­ваються не тільки у в<