Суб’єктивне розуміння «національної ідеї» 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суб’єктивне розуміння «національної ідеї»



Вище ми зосередили увагу на розгляді застосування вислову «національна ідея» у першому із трьох значень (перерахованих на по­чатку цієї статті). Національною ідеєю, в такому разі, є ідея, яку підтримують більшість членів нації (або така, яку формулюють зі спо­діванням, що вона одержить визнання більшості). Виявилось, що та­ких ідей багато. Зіштовхнувшись з таким наслідком та зі спробами зловживати цим (пропонуючи чергову «оригінальну» «формулу» на­ціональної ідеї), можна б зі зневагою відкинути таке тлумачення на­ціональної ідеї.

Але таке відкидання було б поверховим без урахування однієї важливої обставини. Йдеться про змагання двох підходів у розумінні нації, а відповідно двох груп дослідників – так званих традиціоналістів або, інакше, «примордіалістів», з одного боку, та модерністів (чи «інструменталістів»), з другого. Примордіалісти наголошують на важливості культурних успадкувань у виникненні націй (і в крайній формі можуть твердити про «споконвічність» націй), модерністи на­голошують, що нації є новочасними утвореннями. Перші, отже, схильні вказувати на важливу роль у процесі націостановлення етнічних та традиційно-релігійних чинників, модерністи натомість наголошують на ролі нових ідеологій, професійної культури, нових політичних ідей, держави, політичних еліт, нових суспільно-економічних обставин тощо. Модерністи часто воднораз є інструменталістами, тому що на проти­вагу традиціоналістам схильні розглядати націю не як щось самодо­статнє (не як деяку самоцінність), а скоріше як засіб для розв’язання певних проблем, для досягнення певних цілей (класами, елітами тощо). Входити докладніше в суперечку цих двох підходів тут неможливо9, але варто зауважити, що сьогодні більшість дослідників не прийма­ють жодної із цих позицій у їхніх крайніх версіях (і переважно обира­ють компромісну позицію). Протиставленню цих двох позицій відпо­відає великою мірою також протиставлення об’єктивного та суб’єктив­ного розуміння нації. Різке протиставлення двох концепцій нації – суб’єк­тивного (або, інакше, громадянського, політичного, «французького», західноєвропейського), з одного боку, і об’єктивного (культурного, «німецького», східноєвропейського), з другого боку,, стало популяр-


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

ним передусім, завдяки Гансу Кону (одному з патріархів в галузі дос­лідження націй та націоналізму). Воно стало дуже впливовим і почас­ти дезорієнтуючим, що викликало відповідну критику цього протис­тавлення. Та якщо залишити осторонь критику, то все ж, з урахуван­ням поправок, воно зберігає свою пізнавальну цінність. Зокрема з цим протиставленням пов’язане розрізнення так званого політичного (гро­мадянського) та культурного націоналізму.

Суб’єктивне розуміння нації має своїм джерелом просвітницьку абсолютизацію ролі розуму та ліберальну концепцію нації; при цьо­му вважають, що самі громадяни – шляхом розумового зважування -вирішують, з ким та на якій основі вони мають єднатися в одну по­літичну спільноту (політичну чи, інакше, «модерну» націю). З цього погляду самі громадяни – хай з участю політичних та культурних еліт

- вирішують, які ідеї (включаючи ціннісні орієнтації) вони обирають за основу єднання в одну націю. Ця основа не обов’язково є сталою: навпаки, припускається, що інтереси, ціннісні орієнтації, ідеї тощо пов’язані з даною історичною ситуацією. Відповідно до цього націю розуміють як історичне, динамічне утворення, як «щоденний плебіс­цит» (за висловом Ернеста Ренана): громадяни, з участю своїх еліт, безперервно переосмислюють основу свого єднання. Вони розв’язу­ють все нові проблеми свого співжиття в одній спільноті і шляхом діа-лога щоразу заново досягають порозуміння та згоди хоча б у деяких найважливіших питаннях цього співжиття. Зрозуміло, що в такому разі найважливішою ознакою нації стає національна самосвідомість

- усвідомлення індивідом своєї належності до однієї спільноти та до­сягнення громадянами (в даній історичній ситуації!) хоча б мінімаль­ної згоди щодо того, що має об’єднувати їх у те ціле, яке вони назива­ють словом «нація». В центрі уваги лібералів стояла держава, а не культура: завдання своє вони вбачали в тому, аби забезпечити ста­більність держави як засобу впровадження елементів цивілізації (маю­чи, зрештою, на меті майбутню вселюдську цивілізацію).

У крайньому своєму варіанті окреслений щойно підхід дає кон­цепцію «чисто» політичної (громадянської) нації. Фактично, одначе, ця ліберальна ідея тільки почасти була здійснена у становленні євро­пейських націй: навіть у випадку* французької нації роль культурних успадкувань, роль етнічного чинника була дуже важливою (французь­ка мова тощо). Але якщо звернутися до вищеописаного «розмножен­ня» національних ідей, то стає зрозумілим зв’язок першого із названих трьох значень національної ідеї з цим суб’єктивним розумінням нації. Будь-які ідеї, які сприяють досягненню громадянської єдності, і є «на-


Василь Лісовий

ціональними ідеями». Якщо поцінування культурних успадкувань чи традицій стає перешкодою на шляху громадянського єднання, їх слід відкинути. Таким чином, маємо справу з інструментальним та ситуа­тивним розумінням національної ідеї.

Суб’єктивне чи, інакше, громадянське розуміння нації – є, зреш­тою, наслідком суб’єктивного повороту у філософії (який найбільшою мірою символізує постать Рене Декарта); лінгвістичний поворот цілком виправдано можна вважати продовженням суб’єктивного повороту. Суть суб’єктивного повороту полягає у визнанні того, що ідеї ство­рюють люди – на противагу платонівсько-геґелівській традиції, в якій ідеї розуміють як реальні сутності. Люди не тільки формулюють ідеї, а також здійснюють їх, забезпечують їхню «працездатність». Інакше кажучи, саме люди – а не якась об’єктивна реальність (чи, в інших версіях, «історична необхідність» чи «історична закономірність») -несуть відповідальність і за зміст ідей і за їх здійснення.

Однією з важливих передумов працездатності ідей є забезпечен­ня загальнозначущості (інтерсуб’єктивності) ідеї – тобто йдеться про таке формулювання ідеї, яке робить її зрозумілою та прийнятною для інших людей. І це навіть у випадку, коли маємо справу з ідеями, що їх відкриває не розум, а «серце» (на чому наголошував Блез Паскаль у своїй опозиції до крайнощів картезіанського раціоналізму). Суб’єктив­ний поворот у філософії загострив проблему узгодження індивідуаль­них розумінь у процесі спілкування та, відповідно, єднання індивіду­альних воль в єдину колективну волю.

Тут варто наголосити, що дуже важливо засвоїти деякі позитивні уроки суб’єктивного повороту у філософії (і його новітнього продов­ження у вигляді лінгвістичного повороту та такого варіанта «критич­ної герменевтики» як комунікативна філософія). Попри деякі негативні наслідки крайніх варіантів модерністського (інструментального) і, відповідно, суб’єктивного розуміння нації – на які зверну увагу далі -недооцінка цих уроків і схиляння до наївних версій об’єктивного чи традиціоналістського розуміння нації здатні завдати великої шкоди сучасному процесу формування політичної нації в Україні. Хоча на розгляді об’єктивного розуміння національної ідеї я трохи докладніше зупинюся нижче, але вже тут можна вказати на досить поширені «тіні» від такого розуміння (в його гірших версіях) – тіні, які явно проступа­ють у деяких формулюваннях та обмовках. Ця тінь, наприклад, ле­жить на відомій заяві «національна ідея не спрацювала». Адже сказа­но не так, що «ми» не змогли сформулювати національну ідею у зро­зумілій для громадян формі чи не змогли донести її зміст до громадян


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

- щоб мобілізувати їхню енергію для її здійснення. Підтекст заяви та­кий, що національна ідея вже існує (незалежно від наших її розумінь та формулювань і незалежно від нашої волі до її здійснення!), але чо­мусь відмовилась працювати. Відповідальні за такий стан речей, отже, не люди, покликані формулювати ідею та здійснювати її: винна сама ідея. Бо ж її мислять як незалежну від волі людей реальну історичну силу (на зразок «історичної необхідності»). Парадокс, одначе, поля­гає в тому, що принаймні в деяких із тих, що іронічно сприйняли цю заяву, знаходиш аналогічні посилання на «історичну закономірність»

- у відповідності з якою, з їхнього погляду, нібито і відбувається ста­новлення націй та національних держав10; але прихильники цього по­гляду чомусь забувають про статистику загиблих етносів, яким так і не вдалося стати націями. Стисло кажучи, питання бути чи не бути українській нації та українській національній державі у такий спосіб стає незалежним від нашої волі та нашої відповідальності: ця відпові­дальність переноситься на об’єктивні сили. Варто зауважити, в дода­ток до сказаного, що іронія щодо вищезгаданої заяви є безсилою, якщо її не поєднують з усвідомленням того, якими є необхідні передумови працездатності різного типу ідей.

Тепер варто вказати на деякі негативні наслідки модерністсько­го, інструментального і, відповідно, суб’єктивного розуміння нації та національної ідеї (принаймні в крайніх версіях цих підходів). Основна вада полягає в спрощенні співвідношення процесів успадкування та оновлення. І все ж, хіба що в якихось дуже поверхових і крайніх вер­сіях модернізму та інструменталізму можемо натрапити на тверджен­ня, що нації – це цілком нові, штучні утворення (що вони будуються на «очищеному майданчику»). Такий модерніст, як Е. Ґелнер, хоча і наголошує на ролі професійної культури («садові культури») у тво­ренні націй, та він все ж не мислить, що ці нові культури творяться у такий спосіб. Коли Пол Брас, наголошуючи на ролі еліт у творенні націй, твердить, що еліти у певних ситуаціях здатні цілком змінюва­ти старі культурні ідентичності, то він при цьому застерігає, що це не завжди можливо. Там, де існують усталені довготривалі культурні традиції, спроби деяких еліт радикально змінити попередню культур­ну ідентичність скоріше за все будуть приречені на поразку.

Дискусія щодо ролі культурних успадкувань та процесів онов­лення безпосередньо пов’язана також з розрізненням культурного й політичного націоналізму. В сучасній українській ситуації діалог цих двох різновидів націоналізму (чи, у звичнішій для наших громадян термінології, діалог націоналізму і «патріотизму») стосується якраз


Василь Лісовий

ролі культурних традицій – особливо етнічного чинника – у станов­ленні української політичної нації. Прихильники творення «чисто» політичної нації (тобто нації, яка б не обов’язково мала українські культурні ознаки) відкидають шлях творення української політичної нації на основі ідеї етнічної серцевини. Фактично вони припускають можливість зміни попередньої культурної ідентичності у процесі су­часного формування політичної нації. У даному разі маємо справу з крайністю модерністського підходу. Залишаючи осторонь докладні­ший розгляд цього питання, варто зауважити, що більш зважений підхід очевидно полягає в розумному поєднанні та співпраці культурного й політичного (громадянського) націоналізму (чи, іншими словами, на­ціоналізму й патріотизму).

Дійсно, ідея ефективної економіки і сьогодні має всезагальну підтримку українських громадян. Але якщо національну ідею зводять до цієї ідеї (а не розглядають останню як тільки один із її складників), то цілком очевидно, що здійснення цієї ідеї може супроводжуватись зниканням нації як такої (попередньої культурної ідентичності). І це стосується будь-якого тлумачення «національної (української) ідеї», коли її зводять до універсальних формул типу «цивілізованої, демо­кратичної, заможної» і т. д. України. Хоча здійснення універсальних формул і може породити деяке унікальне соціальне утворення (харак­тер якого сьогодні важко спрогнозувати), але може статися і так, що у нас не буде ніяких підстав називати таке утворення «українською нацією». Навіть у випадку такої «чисто» політичної нації як швей­царці політична історія кількох століть забезпечила їм ту унікальність, яка відрізняє їх від інших націй. Озирнувшись на свою власну історію, ми побачимо, що ця історія сповнена змагань передусім за збереження самобутньої національної культури (мати власну державу українці прагнули не тільки і може не стільки заради добробуту та стабіль­ності, скільки як засіб захисту свого «життєвого світу»).

Звичайно, для того, хто приймає тезу про історичність націй (а заперечувати цю історичність було б безпідставно), може і не існува­ти проблеми успадкувань і новизни: відповідно не існує і проблеми збереження ідентичності нації в ході історичних змін. Це маємо тоді, коли посилання на історичність нації чи навіть на її майбутнє зникнен­ня (як на об’єктивний процес чи на «історичну необхідність») викори­стовують для того, щоб або зняти з себе відповідальність за хід історії, або ж для прикриття своїх ціннісних орієнтацій (а часто ідеологій в марксистському значенні слова).

Але те, що в даному разі нас безпосередньо цікавить і на що


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

хотілося передусім звернути увагу, є неусвідомлення того факту, що сам вислів «національна ідея» підштовхує журналістів, публіцистів, політиків та навіть багатьох науковців до крайніх варіантів суб’єкти­візму й інструменталізму. Це тому, що, на противагу вислову «ідея нації», внаслідок самої граматичної форми наголос у цьому вислові перенесено зі слова «нація» на слово «ідея». Слово ж «ідея» не зобо­в’язує спиратися в дискусіях на деяке тематичне обговорення (на «дис­курс»): знання теорій нації і врахування досвіду формування^націй стає неважливим. І це є очевидним у всіх дискусіях на тему націо­нальної ідеї: учасники дискусій відчувають приємну легкість – як на­слідок звільнення від вимоги знати, що сказано до них на тему нації і шляхів становлення націй. Іншими словами, вислів «національна ідея» підштовхує людей до суб’єктивізму у вигляді оригінальності – в гіршо­му сенсі цього слова {ab origine, ab ovo). Хміль такого звільнення, мож­ливість говорити з «чистої сторінки» – найважливіший наслідок про-вокативної сили цього вислову. Оте вищеописане розмноження націо­нальних ідей і та вражаюча наївність і самовпевненість, з якою вам пропонують чергову оригінальну формулу національної ідеї, можуть бути зрозумілими тільки з огляду на цю обставину. І ясно, що в тако­му разі дискусія зі зваженої, витриманої в науковому стилі, перехо­дить неминуче в площину фразеології – за якою стоять часто неусві-домлені індивідуальні уподобання, набуті ідеологічні стереотипи, упе­редження тощо. Вислів «національна ідея» незрівнянно більшою мірою, ніж вислів «ідея (поняття) нації» дозволяє учаснику дискусії прикри­вати свою індивідуальну чи групову «психологію» флером псевдонау­кових мудрувань.

Але варто також зауважити, що того чи іншого автора можуть схиляти до інструментального розуміння національної ідеї цілком відповідальні і добросовісні мотиви: прагнення сформулювати деяку надідею – ідею, яка б стала рятівною в сучасній кризовій ситуації. Вона повинна бути своєрідним важелем, який дозволить ув’язати і водночас розв’язати цілу низку в основі своїй різнорідних проблем: аби одним порухом цього важеля витягнути націю з сучасного кри­зового стану! Інструментальність такого розуміння національної ідеї очевидна. Але добрі наміри автора не зменшують вищеназваної здат­ності вислову «національна ідея» схиляти до суб’єктивізму. Віддалені інтелектуальні джерела цього суб’єктивізму можна вбачати не стільки у суб’єктивному повороті, скільки у філософії Фіхте, у суб’єкти­вістському складнику романтичної філософії (який у цій філософії певним чином поєднується з пантеїзмом), у волюнтаризмі Ніцше тощо.


Василь Лісовий

Загальною вадою цього суб’єктивізму є неусвідомлення того, яким чином може досягатися загальнозначущість понять – тобто неусві­домлення проблеми інтерсуб’єктивності. Під практичним кутом зору маємо неусвідомлення того, що політична дія набуває свого сенсу тільки у межах політичного спілкування (політичної комунікації): без узгодження значень колективна дія стає неможливою.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 112; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.009 с.)