Від чого залежить працездатність мовних засобів?



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Від чого залежить працездатність мовних засобів?



Способи мовлення пов’язані зі способом мислення: наївно при­пускати, що ті мовні засоби, з допомогою яких ми формулюємо свої ідеї, ніяк не впливають на зміст цих ідей чи на їхню «працездатність». При всій сьогодні добре відомій критиці, спрямованій проти аналітич­ної філософії, було б невиправдано уявляти сучасну європейську інте­лектуальну культуру як таку, що не пережила лінгвістичного поворо­ту у філософії. Навпаки, в обговоренні будь-яких понять і принципів сьогодні, як правило, беруть до уваги ті мовні засоби, з допомогою яких формулюють поняття, принципи, ідеї. І це стосується викорис­тання мовних засобів як з пізнавальною, так і з ідеологічною метою. І в кожному із цих двох випадків (і в академічному і в ідеологічному мовленні) мовні засоби оцінюють з погляду їхньої працездатності -їхньої придатності виконувати ту роботу, яку, відповідно до задуму, вони повинні виконувати.

В академічному мовленні порозуміння можливе тому, що зна­чення висловів спирається на деякі традиції та конвенції – на ланцюги тематичних обговорень (дискурсів), започатковані в якийсь час та про­довжені іноді багатьма поколіннями людей. В ході таких тематичних


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

обговорень не тільки вводили деякі вислови у відповідних значеннях («терміни»), а й з’ясовували та уточнювали різні смислові відтінки того чи того вислову. Час від часу відкриття нових фактів потребу­вало і нових ідей, здатних пояснити ці факти; це приводило до ситу­ації, коли усталені мовні засоби потрібно було оновлювати. Такі си­туації виникали і тоді, коли пропонували нові ідеї, які краще поясню­вали вже відомі, «старі» факти. Вернер Гайзенберґ твердив, що поява квантової механіки перетворила терміни класичної фізики у неадек­ватний спосіб мовлення: ці терміни втратили свою визначеність, вони набули характеру метафор; їх продовжували застосовувати тільки тому, що нової термінології ще не було створено2.

У філософії та суспільних науках порозуміння в спільноті нау­ковців має ту ж саму основу. В ході тематичних обговорень (іноді дуже довготривалих) науковці приймають деякі конвенції щодо за­стосування того чи іншого вислову у певному значенні та уточнюють значення найважливіших висловів у різних ділянках суспільних наук та гуманістиці3. Іноді таке обговорення триває століттями – як, на­приклад, у випадку поняття буття. Такі терміни як «людина», «су­спільство», «культура», «держава», «нація» і т. д. набували в історії філософії різних тлумачень, ці тлумачення дали в’язки чи низки кон­цепцій. А тому змістовна наповненість та конкретність цих понять у кожного з нас тим більша, чим більшою мірою ми знаємо різноманітні тлумачення, підходи та концепції – минулі та сучасні (які часто були розвинуті у руслі тих чи інших течій ширшої інтелектуальної традиції). Відповідно і поняття «нація», як багато інших понять у філософії та гуманітарних науках, є скоріше пучком концепцій, в яких кожна із кон­цепцій, ґрунтуючись на особливому підході, висвітлює певний аспект цього поняття.

Сьогодні ми часто говоримо про зміст понять, та оскільки носієм змісту є слово, то з таким же успіхом (якщо не більшим!) можна також говорити про уточнення значення терміна чи вислову (або ж різних значень чи смислових відтінків у випадку багатозначності). Втім, хоча і в природничих і в суспільних науках порозуміння в спільноті нау­ковців має ту ж саму основу, роль історії думки в суспільних науках та гуманістиці значно вища, ніж в природничих науках. Окрім того, суспільні науковці, на відміну від природодослідників, мають справу з об’єктами, які змінюються історично, а напрямок та характер цих змін значною мірою залежить від здійснення тих чи інших ідей. Спосіб поведінки людей, їхні суспільні установи – це великою мірою наслідок зреалізованих уявлень, міфів, ідей. Скажімо, ідея політичної свободи


Василь Лісовий

відіграла важливу роль у зміні суспільної реальності – у появі демо­кратичних суспільств у Європі. І саме тому поняття політичної свобо­ди є важливим інтелектуальним засобом, без якого ми вже не можемо розуміти та пояснювати природу демократичних суспільств. Зміни у суспільній реальності та в способах мислення приводять до того, що деякі ідеї та поняття у філософії й суспільних науках перестають відповідати новій суспільній реальності, вони набувають ознак мета­фор або «міфів»*.

Загальновідомо, що метафори та міфи можуть бути як корисни­ми, так і шкідливими або принаймні небажаними. Як видно з вищеска­заного, межа між раціонально визначеним терміном і метафорою час­то є неясною або ж рухливою. Я вже не кажу, що в деяких стилях мовлення (скажімо, в поезії) метафора часто схоплює смисли точніше, ніж раціонально визначене поняття. Але навіть у філософії, як заува­жував Ґустав Юнг, деякі смисли краще схоплюються метафорою, а не терміном. Та, з другого боку, метафорі – особливо, коли її беруть поза будь-яким контекстом – властива багатозначність. Ця багато­значність у деяких видах діяльності стає небажаною. Це стається, зок­рема, там і тоді, де без узгодження значень і досягнення порозуміння певний різновид діяльності не може бути успішним. Тож коли люди, з одного боку, усвідомлюють, що певний вид діяльності потребує до­сягнення необхідного ступеня узгодження значень, але, з другого боку, вони фактично (і неусвідомлено!) застосовують вислови і тексти так, що ті неминуче стають багатозначними, така ситуація може пород­жувати безплідні суперечки.

Сказане щойно про метафору стосується також міфів: існують як корисні, так і шкідливі міфи. В основі європейської цивілізації (яку звичайно оцінюють як дуже раціоналістичну) лежать деякі потужні міфи. У високорозвинутих суспільствах роль ірраціональних чинників – віри (зокрема релігійної віри), міфів, стереотипів, упереджень та інстинктів і т. п. – аж ніяк не зводиться нанівець. І найрозвинутіші із сучасних суспільств, з одного боку, успадковують деякі міфи, з дру­гого боку, продукують деякі міфоподібні утворення – і доброякісні, і шкідливі. Важливо, одначе, відрізняти ті сфери діяльності та ситуації, в яких метафори й «міфи» (з урахуванням їхнього змісту) здатні ус­пішно «працювати», від тих, де їхнє застосування є небажаним чи ма­лопродуктивним. Одним словом, коли ми говоримо про потребу раці­онально зважувати зміст понять чи про потребу уточнювати зна­чення висловів, то це потрібно робити там і тоді, де і коли такі уточ­нення та узгодження є запорукою успішної діяльності.


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

Якщо від академічного мовлення – наукового і філософського -перейти до розгляду ідеологічного мовлення, то в даному разі маємо справу з ідеями (і відповідними мовними засобами), призначеними об’єднувати людей для спільного життя та спільних дій. Серед цих ідей центральне місце належить ціннісним ідеям. В демократичних суспільствах важливою передумовою єднання людей для здійснення будь-яких суспільно важливих ідей є досягнення порозуміння між: людьми у процесі спілкування. Вибір тієї чи іншої історичної перспективи пов’язаний зі згуртуванням людей навколо деяких ціннісних орієнтацій. Втім, ціннісний компонент значення наявний майже у всіх підставових поняттях суспільних наук. Важливо інше: оскільки досягнення полі­тичних цілей у більшості випадків можливе тільки з допомогою колек­тивних дій, то це потребує узгодження змісту ідей, гасел, висловів, формул, текстів, призначених забезпечити порозуміння задля досяг­нення єднання. Звичайно, є можливим застосування політичних технологій, які апелюють не до розуміння, а розраховані на інстинкти, ілюзії, стереотипи тощо: у такому разі прагнуть застосовувати метафо­ри, символи, ритуали. Але такі технології, як правило, розраховані на низький рівень загальної політичної культури. Чим більшою мірою єднання людей у деякий політичний рух спирається на ірраціональні чинники, тим більша ймовірність, що люди не зможуть передбачити негативні наслідки своїх політичних дій.

Отже, непорозуміння і безплідні словесні суперечки виникають особливо тоді, коли певний вислів фактично застосовують як деяку метафору, але в той же час припускають, що цей вислів має раціональне значення. Неусвідомлення того, що даний вислів – у даному його застосуванні – набув ознак метафори, з її радикальною невизначеністю, і є причиною нерозв’язних суперечок. Саме з такою ситуацією маємо справу у випадку з висловом «національна (українська) ідея». Основна теза цієї статті зводиться до твердження: якщо ми замість висловів «ідея нації» чи «поняття нації» застосовуємо вислів «національна ідея», то цей вислів – якщо його беруть поза конкретним контекстом – набуває радикальної невизначеності; і не можна знайти загальноприйнятної підстави, аби усунути його багатозначність. Багатозначність вислову «національна ідея» у більшості сучасних його застосувань – як у публіци­стиці, так і в текстах, що претендують на науковість, – перевершує багатозначність інших ідей чи понять у суспільних науках: вона є значно більшою, ніж це звичайно уявляють. А це великою мірою піддає сумніву працездатність цього вислову і як засобу пізнання і як ідеологічного засобу.


Василь Лісовий

У відповідь на сказане хтось може зауважити, що не метафо­ричність вислову «національна ідея» є причиною його непрацездат­ності, а ідеологічна і практична протидія самоутвердженню україн­ської нації. Бо ж, мовляв, для багатьох людей є чимось самоочевидним, що утвердження української нації (української культурної самобут­ності) є важливим складником національної ідеї. А отже, мовляв, не неясність змісту цієї ідеї є причиною того, що вона «не працює». Ідея ринкової економіки в Україні також усе ще «не працює» (на відміну від, скажімо, Польщі чи Естонії), але винна тут не неясність цієї ідеї.

Та коли брати до уваги тільки тих, які щиро прагнуть забезпечи­ти життєву перспективу українській нації, то вони мають бути заці­кавлені у з’ясуванні того, що означає чи має означати вислів «націо­нальна (українська) ідея». І якщо він справді приховує в собі занадто велику міру невизначеності, то варто з’ясувати, що є причиною або джерелом цієї невизначеності. Навіть побіжне ознайомлення з багать­ма публікаціями та дискусіями на тему національної ідеї протягом 90-х років свідчить про серйозні розходження в поясненні того, що кон­кретно означає чи має означати національна (українська) ідея. А тому не дивно, що не перестають звучати заяви щодо неясності її змісту.

Зрозуміло, що з’ясування змісту понять, зокрема і поняття «на­ція», само по собі не здатне подолати ідеологічних протистоянь, неза­лежно від того, що є джерелом цих протистоянь – чи економічні інте­реси окремих суспільних груп, чи свідомо обрані ціннісні орієнтації, чи деякі інстинкти, ідеологічні стереотипи та ілюзії. Вирішення кон­цептуальних питань не об’єднає, наприклад, тих, хто з якихось мо­тивів хотів би, щоб української нації не існувало як такої, з тими, хто прагне забезпечити життєву перспективу цій нації. Але воно принаймні здатне усунути непорозуміння серед людей з однаковими чи близьки­ми ціннісними орієнтаціями: воно дає змогу не витрачати зусиль на безплідну словесну суперечку (та, відповідно, уникати ситуацій, щоб суперечка щодо змісту понять чи значень слів роз’єднувала їх).

3. Значення вислову «національна (українська) ідея» залежить від контексту

Перше, до чого я хочу привернути увагу, є чимось майже оче­видним: значення вислову «національна (українська) ідея» є залеж­ним: значення прикметника «національна» у цьому вислові залежить від змісту поняття чи ідеї нації. І основою відповідного (принаймні


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

академічного!) тематичного обговорення якраз і є поняття нації. Навіть якщо ми застосовуємо вислів «національна ідея» як синонім до вислову «ідея нації», то цей вислів-синонім негайно набуває таких смислових відтінків, які роблять його значно більш невизначеним, ніж: вислів «ідея нації».

Сказане не означає, що я вважаю вислів «національна ідея» та­ким, що зовсім не спирається на певну традицію його використання чи навіть на певну інтелектуальну традицію. У публікаціях на тему національної ідеї принаймні деякі автори посилаються на його вико­ристання у деяких раніше написаних текстах та на його ідейні джере­ла. Але, по-перше, ті напрямки і способи мислення, які стали основою для використання вислову, сьогодні або взагалі перестали бути перс­пективними, або потребують суттєвих поправок (маю на увазі перед­усім романтичну філософію та гегельянство). По-друге, аналіз текстів, в яких цей вислів використовували в минулому, засвідчує велику за­лежність його значення від таких підставових понять як нація, націо­нальна свідомість тощо – від понять, які і стояли в центрі відповідного тематичного обговорення: кожен з тих, хто в минулому використову­вав цей вислів, конкретизував його значення на основі названих по­нять. Але кожен робив це, як правило, у різний спосіб. Це’ перетворює цей вислів у тип висловів з контекстуальним визначенням: вирваний з контексту і поданий у вигляді деякого більш-менш самодостатнього (підставового) поняття, цей вислів негайно стає «посудиною», яку можна наповнювати дуже різним змістом.

Зі сказаного випливає, що коли ви читаєте який-небудь текст, де вислів «національна ідея» автор використовує як допоміжний сти­лістичний засіб, і вам з контексту ясно, у якому значенні він застосо­вує його, то таке його використання не породжує у вас сумнівів чи запитань. Більше того, навіть якщо автор у своєму тексті відводить цьому вислову центральну роль (оскільки він у нього несе на собі дуже важливе смислове навантаження, зрозуміле з контексту), то і тоді можна сказати так: у виборі мовних засобів автор виходить із влас­них уподобань – мені достатньо, аби з контексту було зрозуміло, що саме автор хотів сказати, використовуючи цей вислів. Зовсім іншу ситуацію маємо тоді, коли цей вислів беруть поза конкретним кон­текстом – бо припускають, що він має самодостатню і загальну зна­чущість (чи то як засіб пізнання чи як ідеологічний засіб). Тоді він на­буває ознак радикальної невизначеності.

Поки що в Україні ми не маємо серйозного текстологічного до­слідження щодо того, хто, коли, де та в якому значенні використову-


Василь Лісовий

вав цей вислів (чи то з-поміж українських, чи то з-поміж зарубіжних авторів). Маю на увазі, звісно, дослідження змістовних текстів: до таких текстів не належать різного роду довільні міркування чи риторичні вправи, які не можуть бути предметом серйозного розгляду. Варто зауважити, що важливою вимогою гуманітарної культури є вимога, щоб в інтерпретації тих чи тих текстів дослідник звертав увагу не тільки на те, що сказано, а й на те, як це сказано (з допомогою яких мовних засобів!). Якщо знехтувати цією пересторогою щодо враху­вання мовного боку, тоді до «речників» національної ідеї можна зара­ховувати будь-кого з авторів, хто обговорював ідею чи поняття нації, хоча він при цьому жодного разу не використав вислову «національ­на ідея». Тоді відкривається дорога для суто суб’єктивної і навіть цілком свавільної інтерпретації текстів.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 124; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.89.204.127 (0.008 с.)