Національність та національні держави

У вік націоналізму національність – це народ, що змушений вина­ходити засоби ефективного контролю над поведінкою своїх членів. Це народ, що намагається озброїтися владою, деяким апаратом примусу, сильним настільки, щоб пошанування команд з достатньою ймовірні­стю могло сприяти поширенню звичок добровільного їх виконання. Внас­лідок взаємодії звичок добровільного виконання з імовірним застосу­ванням примусу така влада може здійснюватися шляхом неформальних соціальних установ, тиску колективної (group) думки та престижу націо­нальних символів. Ще дієвіше вона може здійснюватися через формальні соціальні або політичні організації, через управління освітніми чи полі­тичними установами або ж через урядовий апарат. Та хоч би які були засоби влади, в кожному разі їх використовують для посилення та роз­витку тих соціальних каналів комунікації, поведінкових уподобань, полі­тичних (а часом і економічних) прив’язаностей, які всі разом утворюють соціальну тканину (fabric) національності.

Вся групова влада, отримана таким чином членами національності, призводить до того, що вони починають вимагати ще більшого. Фор­мально чи неформально, опозиція опиняється у переважній меншості, а

Народи, нації та комунікація

значна частина членів національності починає домагатися контролю над державою або її частиною.

Коли національність додає цю примусову силу до попередньої згур­тованості та відданості груповим символам, вона часто починає вважа­ти себе нацією і такою її сприймають також інші. У цьому сенсі говорять про польську, чеську або ірландську нації, навіть після втрати цими гру­пами своєї держави або ще до того, як вони отримали контроль хоч над якоюсь державою.

У всіх цих випадках національності перетворюються на нації, коли отримують реальну силу для підтримки своїх прагнень. Врешті, якщо їхні націоналістичні члени досягають успіху і стара або нова державна організація опиняється у їх розпорядженні, тоді нація стає суверенною і з’являється національна держава. У цей час, якщо не раніше, успішна нація може зіткнутися з нагальною проблемою: як використовувати свою вла­ду проти претензій інших національностей. Чим успішніше вона сприя­тиме своїм членам займати привілейовані або контролюючі позиції в суспільстві, тим більше їй доведеться боятися піднесення інших народів та інших націоналістичних рухів.

В кінці цього шляху успішна кар’єра націоналізму може перетвори­ти націю на клас. У такому випадку всі його члени стають членами при­вілейованої страти суспільства і жодному з них не доведеться принижувати­ся до непрестижних професій, оскільки іншим народам доведеться цим зай­матися. Національні канали комунікації навіть частково не будуть перети­нати бар’єри суспільства; навпаки, класові бар’єри будуть посилені бар’є­рами національності, мови та культури. Дещо з цього передбачалося у візіях деяких будівничих британської імперії наприкінці XIX століття і знайшло своє екстремальне втілення в нацистській ідеї німецького Herrenvolk*. Але за кожен крок у напрямку до цієї мети доведеться заплатити зростанням небезпеки. Чим далі буде ця майбутня «панівна раса» від фундаментально­го економічного виробництва, чим більше вона буде відрізана морально та політично від решти людства, тим більше вона ставатиме очевидною ціллю для всіх деструктивних та революційних соціальних і національних про­цесів. Націоналізм, що зародився для того, щоб зробити націю сильною, у цей момент починає робити її потенційно слабшою та уразливішою. Чи люди підуть за націоналістичними лідерами до самого кінця цього шляху, а чи зможуть розірвати це фатальне коло, залежатиме від наявності альтер­нативного лідерства і ще більше, мабуть, від характеру їхнього власного досвіду та їхніх аспірацій, закорінених у повсякденному житті.

* Народ панів (нім.).

КарлДойч

Націоналізм та «культурна автономія»

3 наших розмірковувань про національність, культуру та комуні­кацію вже зараз може зродитись одна пропозиція. Культура та допов-нювальність комунікації – це не речі, відірвані від решти життя, подібно до того, як недільні додатки до деяких газет відокремлені від серйозного завдання повідомляти щоденні новини. На кожному кроці соціальна комунікація виявляється нерозривно пов’язаною з цілями та засобами життя, з цінностями людей та зразками їхньої праці в команді, з зайнятіс­тю та підвищенням по службі, зі шлюбом та успадкуванням, з уподобан­нями покупців та продавців, з економічним достатком або злиднями – з усіма психологічними, політичними, соціальними та економічними відно­синами, що впливають на безпеку й щастя індивідів. Національність, культура і комунікація – не єдині чинники, що на них впливають, але вони постійно наявні.

Тому утопічним видається уявлення про щасливу державу «куль­турної автономії», де «культуру» буде відокремлено від реального жит­тя, де школи будуть відділені від податків, а студенти – від потреби в роботі, де сім’ям чи бізнесменам не потрібно буде хвилюватися про та­рифи або урядовий контроль, ані офісним працівникам про роботу і підвищення по службі. Всі ці проблеми можна вирішувати, і в багатьох країнах їх вирішують; але їх не можна вирішувати у цілковитому відриві від проблем культури та національності, з одного боку, і політичного й економічного життя – з другого.

Сама культура цікавить чоловіків та жінок лише до тієї міри, до якої вона вплітається в щоденну матерію їхнього життя. «Культурну автономію» не можна відділити від особистої, локальної, регіональної або професійної автономії людських істот. Кожен крок у трагічному зростанні націоналістичного насильства у нашому столітті показав нам індивідів, що борються не просто за абстрактну «культурну автономію», але за щось, що зачіпало саму матерію їхнього життя та тих місцевостей і регіонів, де це життя минає; і кожна хвиля націоналізму ще різкіше підтверджувала цю претензію на його «інтегральний», «тотальний», дедалі більше виключний характер.

Як далеко можуть піти ці процеси, як і хто заплатить за них високу ціну і як вони можуть обернутися проти провідних груп та соціальних інституцій, з якими вони були пов’язані напочатку, – обговорення цих питань тут не на часі.

БЕНЕДИКТ АНДЕРСОН

УЯВЛЕНА СПІЛЬНОТА

Т

еоретиків націоналізму часто збивали з пантелику, якщо не дра­тували, ось ці три парадокси: 1) історик вбачає у націях об’єктив­ну сучасність, і водночас націоналісти вбачають у них суб’єктив­ну старовину; 2) формальна всезагальність нації як соціокультурної кон­цепції – у сучасному світі кожна людина може, повинна, буде «мати» свою національність, так само як він чи вона «має» свою стать – і водно­час обов’язкова окремішність у її конкретних виявах, наприклад: за ви­значенням, грек само собою повинен належати до «грецької» національ­ності; 3) «політична» сила національних рухів і водночас їхнє філософське вбозтво і навіть примітивність. Іншими словами, націоналізм так і не витворив своїх великих мислителів: ні Гоббса, ні Токвіля, ні Маркса чи Вебера. Така «неспроможність» дала для космополітично мислячих і ба­гатомовних інтелектуалів чимало підстав поставитися до націоналізму, по суті, зневажливо. Подібно до Гертруди Стайн, яка, побувавши в Ок-ленді, сказала, що там «немає нічого такого», дехто може зробити такий самий поспішний висновок. Цікаво відзначити, що навіть такий прихиль­ний до націоналізму дослідник, як Том Нейрн, міг, однак, написати: ««На­ціоналізм» – це патологія сучасної еволюційної історії, такий же невідво­ротний, як «невроз» для будь-якої людини, із дуже схожою непередбачу-ваністю вчинків, з подібним нахилом до божевілля, закоріненим у диле­мах безпорадності, яку відчуває мало не весь світ (еквівалент інфантилі­зму в суспільному житті) і так само майже невиліковний»¹.

Частково трудність цієї справи полягає в тому, що ми схильні підсвідомо гіпостазувати існування Націоналізму з великої літери, так само як могли б гіпостазувати Вік з великої літери, а потім оголосити «його» ідеологією. (Завважте, якщо вік – це те, що має кожен із нас, то Вік – це просто аналітичний вираз). Гадаю, все стало б на свої місця, якби ми поставили націоналізм в один ряд із такими поняттями, як «спо­рідненість» і «релігія», а не з такими, як «лібералізм» чи «фашизм».

Бенедикт Андерсон

Отож, ставши на точку зору антропологи, я пропоную таке визна­чення нації: це уявлена політична спільнота – уявлена як у своїй окреміш-ності, так і в своїй суверенності.

Спільнота ця уявлена тому, що людина, приналежна до навіть най-малочисельнішої нації, ніколи не зустрінеться з більшістю інших людей, приналежних до тієї ж нації, не спілкуватиметься з ними і навіть нічого не знатиме про них, а проте кожен з них завжди пам’ятає про свою спільність². Ренан згадує про цю уявленість у звичній для нього обтічно двозначній манері, пишучи: «Але суть нації полягає в тому, що у всіх індивідів було багато спільного і що всі вони забули багато»³. З подібни­ми твердженнями виступає Ґелнер, який досить категорично заявляє: «На­ціоналізм – це не пробудження самосвідомості націй: він винаходить нації там, де їх немає»⁴. Похибка цього твердження пояснюється тим, що Ґел­нер прагне довести: націоналізм буцімто дурить усіх; «винахід» він, Ґел­нер, прирівнює до «фабрикації» і «фальсифікації», а не до «плоду уяв­лення» чи «витвору». Таким чином, він вважає, що існують «справжні» спільноти, які можна протиставити націям. По суті справи, всі спільно­ти, більші, ніж первісне селище, де всі знають одне одного в обличчя (а, може, навіть і вони) є уявлені. Спільноти слід розрізняти не за принци­пом справжня/несправжня, а за стилем їхнього уявленого створення. Яванські селяни завжди знали, що вони пов’язані з людьми, яких не ба­чили зроду, проте ці зв’язки були колись створені умоглядно за конкрет­них обставин – як безрозмірно розтяжні сітки родинних і ділових сто­сунків. Донедавна в яванській мові не було слова, що означало б абст­рактне поняття «суспільство». Сьогодні ми можемо сприймати французь­ку аристократію ancien regime як клас; однак, певна річ, таке уявлення про неї склалося набагато пізніше⁵. На запитання «Хто він є, цей граф де X?» нам би звичайно відповіли: не «він аристократ», а «він власник маєт­ку X», «він дядько барона де Y» або «він підопічний герцога де Z».

Нація уявлена, як спільнота, що має певні межі, бо навіть найбіль­ша з націй, яка, може, налічує цілий мільярд людей, обмежена певними, хоч і розтяжними кордонами, поза якими існують інші нації. Жодна на­ція не вважає себе рівновеликою з усім людством. Навіть ті націоналі­сти, які безоглядно сповідують ідею месіанського призначення своєї нації, навіть вони не мріють про той день, коли геть усе людство вирішить стати приналежним до їхньої нації, хоч подібні мрії плекалися в минулі часи: так, наприклад, християни мріяли, що вся наша планета стане су­цільно християнською.

Вона уявлена, як суверенна, бо ідея суверенності виникла за тієї доби, коли Просвітництво і Революція спростовували легітимність від Бога

Уявлена спільнота

даного ієрархічного династичного державного устрою. Визріваючи в той період історії людства, коли навіть найвідданіші послідовники будь-якої зі світових релігій хоч-не-хоч мали рахуватися з живим плюралізмом цих релігій і алломорфізмом між онтологічними і територіальними претен­зіями кожного віросповідання, нації мріють про своє визволення і про те, щоб з Божої волі воно прийшло якомога швидше. Обсяг і ознака цієї свободи є незалежна держава.

Зрештою нація уявлена, як спільнота, бо, незважаючи на те, що в її середовищі може існувати нерівність і експлуатація людини людиною, однак вона завжди мислиться як міцне, горизонтально організоване то­вариство. Слід узяти до уваги також і те, щсчпротягом останніх двохсот років саме це почуття братерської єдності змушувало мільйони й мільйо­ни людей не так убивати, як іти на смерть заради таких уявлених ви­творів.

Ці втрати людського життя ставлять нас віч-на-віч з основною про­блемою, що її породив націоналізм: чому ці умоглядні витвори сучасної історії (їм тільки двісті з лишком років) спричинилися до таких числен­них жертв? Я вважаю, що відповідь на це питання слід шукати в куль­турних коренях націоналізму.