Українське провансальство» і «українська ідея» 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Українське провансальство» і «українська ідея»



Критику «провансальського періоду» в історії України (ХІХ-ХХ століть), що займає більшу частину «Націоналізму», Донцов зробив з позицій засад «чинного націоналізму», у світлі яких він вказав на «недосконалість» національного розвитку українського народу під кінець XIX і на початку XX століть.

В особі Донцова українське провансальство (провінціоналізм) і його найвидатніші представники, зокрема М. Драгоманов та такі його послідовники як І. Франко та М. Грушевський, знайшли свого безжалі­сного критика. Накресливши ідеал активної, агресивної, вольової лю­дини, свідомої своєї мети, готової жертвувати особистим в ім’я загаль­ного, людини, яка визнає добрим і етичним тільки те, що сприяє зрос­танню її власної сили та зростанню сил нації, сповненої непохитної, фа­натичної віри в свою ідею, – Донцов застосував цей ідеал як мірило для всього, чим жила українська людина «провансальського періоду». Не дивно, отже, що внаслідок такого підходу, в якому не взято до уваги багатьох інших факторів та їхнього впливу на розвиток відносин на Ук­раїні у XIX і початку XX століття, у «Націоналізмі» ми маємо незвичай­но чорний образ українського недавнього минулого й суцільно негатив­ний тип української людини того періоду. На всій Україні, як твердить Донцов, ледве чи було тоді «кількох людей, які менш-більш ясно не відчу­вали б того маразму, де завела нас наша філософія безсилля»9.

Донцов посередньо признавав, що тодішня українська людина,


Михайло Сосновський

зокрема наша інтеліґенція, була дитиною своєї доби. їй характерною була перебільшена віра в силу розуму, в непорушність законів суспільного розвитку, захоплення т. зв. універсальними правдами вселюдського бра­терства й справедливості. Українське суспільство і його провідна вер­ства відзначалися малореалістичними поглядами на питання міжнарод­них взаємин, наївно надіючися, що з перемогою революційних сил ці взаємини автоматично будуть розвиватися по лінії взаємного довір’я між народами, що виелімінує міжнародні конфлікти.

Українське суспільство стояло тоді на позиціях, як каже Донцов, «демократичного націоналізму», по боці лібералізму, пацифізму, соціа­лізму, космополітизму й навіть анархізму. У взаєминах з Росією воно схилялося до думки «політичного симбіозу», стоячи на позиціях «підряд­ності національного імперативу», тобто вважаючи можливим співжиття з російським народом в одній державі, що пропагувалося в різних концеп­ціях автономізму та федералізму в межах Російської імперії.

На думку Донцова, найбільшою хибою тогочасного українства був брак розуміння «вольового елементу», внаслідок чого світогляд його був «світоглядом не нації, а верстви, провінції, плебсу». Українське суспіль­ство XIX століття засвоїло, як писав Донцов, «світогляд націй-паріїв, націй-фелахів. Це був світогляд, що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас... Це був світогляд нижчих рас, переможених, по­гною здобувців»10.

Вину за такий стан українського суспільства, його духовну недо­сконалість та за спрямування розвитку української політичної думки на фальшиві рейки Донцов приписував в першій мірі М. Драгоманову, якого окреслював «типовим Балаховцем» (тобто «татарською людиною»), кажучи, що дух Драгоманова «більше шкодить українському націоналіз­мові по смерті, аніж був йому корисний за життя»". З не меншою гос­тротою Донцов критикував і осуджував М. Грушевського як «завзятого пропагатора ідеї симбіозу»12 та І. Франка – «типового представника дра-гоманівщини в Галичині», для якого «всевлада людського розуму... най­вищий закон»13. Активне й безоглядне поборювання ідей і концепцій Драгоманова, Грушевського, Франка та їхніх послідовників Донцов вва­жав за вимогу часу, а звільнення українського суспільства з-під їхнього впливу визначав як передумову перемоги української ідеї.

Протиставляючи українському провансальству ідеал нової україн­ської людини, Донцов одночасно накреслив елементи «української ідеї». У цьому він вийшов з учення Фіхте про спосіб кристалізації будь-якої ідеї та форму її об’єктивізації, що виявляється у переведенні «наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять». Кожна національна ідея, в тому


ІДЕОЛОГІЯ «ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ» Д. ДОНЦОВА

й українська, складається з двох частин, «з ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, і з самої волі, з чут­тєвої сторони, з національного «еросу», емотивності»14. Цей «образ іде­алу» і цей «національний ерос» є предметом розгляду Донцова у третій частині його «Націоналізму».

Як Донцов уявляв мету чи ідеал, до якого «стремить національна воля», або, інакше, який зміст «української ідеї»?

Перш за все – це «вийти із стану провінції», витворити в собі «волю до влади», а одночасно «опанувати економічне і політичне життя нації». Українці повинні «перейнятись сим поняттям влади над людністю і те­риторією» і розвинути в собі бажання встановити на Україні такий лад, таку політичну, соціальну й господарську організацію національного життя, яка могла б «потроїти видатність моральних і фізичних сил краї­ни в порівнянні з теперішнім її станом, як се зробила Велика французька революція, визволяючи промисел, хліборобство і торгівлю, скуті при­вілеями «старого режиму»15.

Далі, це ідеал «самодержавної нації» і «власновладства», який не признає ніяких доктрин, що «обмежують її (нації) неподільний вплив, ані всередині, ані назовні», і який «має надавати зміст національній волі». Треба «скувати», «змусити до послуху» оточення, треба самовизначити­ся «у відношенні до зовнішнього світу і до світу власного окружения». Донцов пише:

«Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточ­ний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мета нації не обмежується завданнями дня, ані тим станом, який застала дана генерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретроспективно і проспективно, не нех­туючи традиціями, «Руссю Божію милостю», ані провідною ідеєю май­бутнього в ім’я завдань дня»16.

Друга частина національної ідеї – це «воля нації», «національний ерос». В розумінні Донцова, «воля нації» виявляється в її «емотивній на­пруженості», у «великому хотінні» утвердити свою національну само­бутність, «накинути себе силоміць і своєму оточенню і зовнішньому світові». Це – пафос і одночасно «безоглядна віра в себе, хотіння s ‘imposer пасивній матерії». Висновок Донцова такий:

«Коли, отже, українська ідея хоче підійняти боротьбу за панування з іншими, мусить в першу чергу здусити прокляту спадщину невільниць­ких часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктовні почування», емоційність замість розумовості, дух «старо-


Михайло Сосновський

законної національної нетерпимості», – все, що опльовували в нас, по­винно реабілітувати свіже, молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати пристрасть, яка не знає ніяких «чому». Прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім, залежність від стихії- воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно своє Єван­геліє, не схиляючи чола ні перед чужими, ані перед власними «маловіра­ми». Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку на-роду-володаря»17.

Але національна ідея, як твердив Донцов, не може бути наслідуван­ням чужих зразків і не може бути абстрактною конструкцією чи теоретич­ною доктриною, бо все це тільки скалічить націю. Вона повинна бути до-стосована до «вдачі і психіки нації», що розвинулася впродовж історично­го минулого і «нашого положення крайнього сходу окциденту».

Зміцнення «іманентної кожній нації волі до життя і розросту» ук­раїнське суспільство повинно базувати на «західноєвропейській концепції родини, громади, власності», бо «це засади органічності нашої культу­ри, особистої ініціативи, соціальної окресленості і виразності, сформо-ваності, ієрархії, не числа, особистої активності, не її уярмлення, момен­ту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріа­лізму». Конкретизуючи цей ідеал, Донцов відзначав, що це має бути «для нас суверенність і «імперіалізм» в політиці, свобідна від держави церква в релігії, окциденталізм в культурі, вільна ініціатива і розріст в еко­номічнім житті»18.

Що ж до змісту національної ідеї, то тут, як читач міг завважити, Донцов в основному повторив ті самі думки й засади, хоч з деякими зміна­ми, з’ясовані ним вже в «Підставах нашої політики». Тотожну відповідь дав він у «Націоналізмі» на питання про те, хто, який суспільний клас, здійснюватиме ці ідеали:

«Не пересуджуючи дальший розвиток України, я відповім, що на разі той (клас), який творить більшість нації, тобто селянство. Ані шляхта, ані пролетаріат, ані своєю чисельною, ані моральною вагою, носіями ідеї українського власновладства стати не можуть. Село було борцем за цю ідею від 1917 р., на нім ця ідея і тепер повинна спиратися»19.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 114; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.007 с.)