У стратифікованому суспільстві

Тут ми знаходимо, що народ формує соціальне, економічне та політичне розташування (alignment) індивідів з різних соціальних класів

Народи, нації та комунікація

та професій навколо центру та провідної групи. Члени його об’єднані більш інтенсивною соціальною комунікацією; вони пов’язані з центрами й провідними групами нерозривним ланцюгом зв’язків у комунікації і часто також в економічному житті, без різкого розриву в можливостях комунікації та заміщення (substitution) у будь-якій ланці, а відтак із дещо кращою вірогідністю соціального підйому від рангу до рангу.

Первинна основа цього розташування полягає в доповнювальності комунікаційних звичок. Вторинною основою є доповнювальність отри­маних соціальних та економічних уподобань, що передбачають мо­більність товарів або людей. Це поширені уподобання речей чи людей «свого типу» (тобто людей зі свого кола спілкування) у таких сферах як купівля та продаж, робота, їжа та відпочинок, залицяння та шлюб. Третій фактор зробив усі ці прив’язаності (alignments) ще важливішими: зрос­тання індустріалізму та сучасна ринкова економіка пропонували неза-хищеним індивідам – чоловікам та жінкам, відірваним від своїх коренів соціальними й технологічними змінами – економічні та психологічні винагороди за успішні групові єднання (alignments) і, наражаючи їх на ризик економічної конкуренції, навчали домагатися успіху. І успіху, і безпеці майже кожної обмеженої групи на конкурентному ринку може сприяти ефективна організація, спрямованість уподобань {alignment of preferences) та координація поведінки. Велика ж кількість людей, відчу­ваючи потребу єднання, знайшла вихід, довірившися своїй нації.

Тому у політичній та соціальній боротьбі сучасної епохи націо­нальність означає єднання (alignment) значної кількості людей із серед­нього та нижчого класів, пов’язаних з регіональними центрами й про­відними соціальними групами каналами соціальної комунікації та еко­номічним спілкуванням, – це єднання здійснюється як непрямим чином, від ланки до ланки, так і безпосередньо з центром.

У такому сенсі «провідною соціальною групою» може бути, хоча й не обов’язково, «вищий клас», що утвердив себе в даний період. Вищий клас – наприклад, аристократія, – може виконувати роль провідної гру­пи, якщо він сприяє націоналізму або приймає лідерство, покладене на нього національним чи регіональним рухом. Якщо ж основні інтереси та зв’язки [цієї провідної] групи знаходяться деінде, наприклад, за кор­доном, або якщо вона прийняла чужу мову, звички чи релігію, або якщо, врешті, вона почала дбати лише про власні вузькогрупові інтереси, то національне та соціальне лідерство може перейти до класу, розташова­ного нижче на соціальній драбині, або ще далі вниз – до будь-якого кла­су, який є достатньо сильним, шанованим та локально доступним, щоб стати насправді «провідною групою національного руху». Так, Англій-

КарлДойч

ській Короні та аристократії було приписано функцію національного лідерства у відповідності з поняттям «короля-патріота» у Болінґброка і, знову ж таки, у сенсі «демократії торі» у Дізраелі. Німецькі аристократи отримали подібний мандат від німецького середнього класу в епоху Бісмарка. З другого боку, Хосе Ортега-і-Гасет писав про Іспанію XVII століття, що «починаючи від Монархії і закінчуючи Церквою, жодна національна сила у цей час не думала ні про що, окрім себе. Коли серце, – насправді, іноземне серце, – іспанського монарха або іспанської церкви турбувалося справами виключно іспанськими? Ніколи». Подібно, видатні представники французької знаті відмовлялися вважати себе членами французької нації до 1789 року; і в 1941 році французький екс-прем’єр, соціаліст Леон Блюм розробив ідею про далекосяжну та особливу не­спроможність або небажання французького середнього класу стояти у майбутньому на чолі нації. Відтак, хто саме утверджує себе у ролі «про­відної соціальної групи», залежить від часу, але переважно така група існує, і її особливості справляють вплив на характер національного руху.

Проте в усі часи «провідній соціальній групі» потрібно бути «над» деякими основними групами, які потребують керівництва у відповідності з прийнятим розумінням престижу і, зрештою, у відповідності з поняття­ми економічних, політичних та соціальних можливостей, вмінь, багат­ства, організації тощо; внаслідок всього цього член іншої соціальної гру­пи, приєднавшись до «провідної групи», одержує в своє розпорядження реальний досвід «сходження вгору» або, скориставшись висловом де­яких соціологів, досвід «вертикального переміщення в суспільстві».

Разом зі спрямованістю (alignment) на центр та провідну групу, національність пропонує своїм членам можливість вертикальних замі­щень (substitutions) нерозривно від однієї ланки до іншої. У конкурентній економіці або культурі національність – це прихована претензія на при­вілей. Вона наголошує на групових уподобаннях та групових особливо­стях і має тенденцію витісняти зовнішніх конкурентів. Вона обіцяє мож­ливості, оскільки обіцяє елімінувати або зменшити всередині себе лінгвістичні, расові, класові чи кастові бар’єри для соціального росту індивідів. І вона обіцяє безпеку, оскільки обіцяє зменшити ймовірність зовнішньої конкуренції в усіх видах можливостей, від бізнесових угод до шлюбів та роботи.

Мірою того, як розподіл праці у певному суспільстві є конкурент­ним та стратифікованим, національність може перешкоджати «горизон­тальному» заміщенню індивідів індивідами з-поза меж групи і сприяти «вертикальному» заміщенню у її межах. У міру наявності таких умов, бар’єри та зразки комунікації отримують додаткове значення й силу від

Народи, нації та комунікація

бар’єрів та зразків, які утверджує суспільство. Коли напруга через неза­хищеність і відрив людей від свого коріння додається до цих вертикаль­них та горизонтальних бар’єрів, то це вже готова арена для піднесення політичних рухів сучасного націоналізму-тобто об’єднаних зусиль, спря­мованих на перетворення каналів культури у штормтрап, з допомогою якого маси індивідів прагнуть досягнути соціального поступу та еконо­мічних привілеїв.

Серед різних народів та в різних місцях існують значні варіації цього процесу. Справді, націоналізм може виявитися просто швидким проце­сом вестернізації, як це було або, принаймні, виглядало в Туреччині Ке-маля Ататюрка в 1920-х і, можливо, в Індонезії у 1930-х та 1940-х ро­ках; або ж навпаки, стверджувати відданість старим звичаям та тради­ціям; можна поєднувати це визнання престижу і провідної ролі старих соціальних класів, символів та інституцій з деяким незначним прагнен­ням до серйозної модернізації, як у випадку більшої частини арабського націоналізму між 1917 та 1952 роком. Знову ж таки, інколи процеси мо­жуть зовні виглядати консервативними, як під час японської «Рестав­рації» Мейдзі 1868 року" з її бойовим вигуком «Слава Імператору!», а насправді нести докорінні та далекосяжні зміни. Так, Реставрація Мейдзі замінила владу сьогунів²⁾ на владу «зовнішніх кланів» («outer clans»); вона запропонувала нові можливості збіднілому нижчому дворянству, «ронін», і міським торговцям; шляхом податкового пресу вона позбавила влас­ності значну частину селянства; і вона створила сучасну японську про­мисловість, сучасний ринок праці, сучасні центри-метрополії, а також сучасну армію та флот.

Хоча напевно спільні елементи переважають. Або «донаціона-лістичний» правлячий клас приймав нові рухи та підтримував їх із влас­них міркувань, як це робили деякі правителі, дворянство чи землевлас­ники в Німеччині, Австрії, Англії та Японії, які сприяли промисловості та вдосконаленням у сільському господарстві, освіті і переоснащенню війська і одержували, у вигляді побічного продукту, зростання націона­лістичних й патріотичних почуттів. Або ж правлячі верстви прагнули підтримувати наявний соціальний status quo. Якщо їм не вдавалося цьо­го досягти, то їх просто змітали, як це трапилося з Бурбонами у Франції, султаном у Туреччині та імператором у Китаї. Якщо ж це їм вдається і якщо ріка соціальних змін ще не тече швидко по їх землях, то їхня пози­ція лишається захищеною на якийсь час – націоналізм серед їхнього на­роду може бути вражаючим на словах, але нікчемним на ділі.

У будь-якому випадку, сила націоналістичного або патріотичного процесу – ці два процеси ще не можна розрізнити на цьому етапі – може

Карл Дойч

залежати від двох головних елементів. По-перше, вона може залежати від міри, до якої сам правлячий клас сприяв цьому процесу, не лише у його зовнішньому оздобленні, а в його соціальній реальності; отже, від міри, до якої правлячий клас лишається відкритим для комунікації з чле­нами інших класів, доступним для оновлення, приєднання або ж узгод­ження (alignment). По-друге, ця сила може залежати від міри, до якої народні маси були змобілізовані – шляхом співробітництва з правлячою верствою або без такого співробітництва – для переспрямування (realignment) їх у русло нового націоналістичного руху та оновлення їхнього старого способу життя.

Обидва ці елементи містять проблему примусу. Якими є засоби соціального примусу на даній території, у розпорядженні яких груп вони перебувають, які політичні практики (policies) вони застосовуватимуть та які зразки поведінки будуть утверджувати? До тієї міри, як націоналізм знаходить для себе ґрунт всередині народу, він підходить до цього неми­нучого питання влади. Прагнучи здобути та використовувати владу задля народу, зусилля націоналістів можуть перетворити народ на націо­нальність.