Історичний вимір поглядів на культуру.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історичний вимір поглядів на культуру.



Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства - явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, - як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань - культурології, філософії, історії, соціології та інших - існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі" (природі), розуміють все, що створила людина.

Слово "культура" походить від латинських слів "соlо", "сultiо" - обробіток, "соleге" - обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов'язувалися саме із землеробською працею. Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н.е.), відомих під назвою "Тускуланські бесіди"(45 р. до н.е.), вислів "сиltuга animі antem рhilosophia еst" ("проте культура духу є філософія") був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Проте на цьому еволюція лексеми "культура" не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва ("аgгі сиltuга"), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово "сиltus" (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також поширюється комплекс значень слова "культура", згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

На межі Середніх віків та Нового часу поняття культури набуло світоглядно-морального змісту. Це пов'язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі - першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово "культура" як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про його вплив на саму людину, про те, лихом чи благом є новий, штучно створюваний людиною світ.

У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомність, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.

Майже всі просвітницькі концепції культури базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природньо пов'язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітителі вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни, на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів, полягають у "розумності" суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

У Х1Х ст., з розвитком етнографії, археології, фольклористики, антропології та інших галузей знань про людину, виникло кілька науково – концептуальних напрямів, які стали фундаментальною основою культурології і в рамках яких здійснюється аналіз феномена культури. Серед них найпоширенішими є еволюціоністський, аксіологічний, антропологічний, формаційний та інші. (Див. додаток 1)

 

Сутність та зміст культури.

Народжений у Х1Х ст. еволюціоністський напрям в культурології розглядав культуру як процес поступального вдосконалення не тільки знарядь праці, а й видів мистецтва, вірувань, культів. Засновнику культурологічного еволюціонізму англійському етнографу Тейлору (1832-1917) приписують перше наукове визначення культури, яку він назвав ланцюгом послідовних перетворень результатів людського розуму і праці із менш досконалих у більш досконалі. Таким чином Тейлор спробував поєднати культурологічні традиції 17 і 19 ст., евдемонізм з еволюціонізмом. У загальновживаному вузькому смислі культура трактується як духовне багатство, освіченість, покращення, облагородження задатків і здібностей людини. У широкому значенні на побутовому рівні словом “культура” позначають сукупність всіх проявів людського життя і діяльності, направленість цієї активності на перетворення навколишнього середовища з метою владарювання над нею через наукові знання. Найбільш ємко смисл культури виразив німецький філософ Г. Гегель, назвав культуру “другою природою” надбудованою людьми над природним світобудом. Сучасний етап розвитку науки про культуру характерний тим, що йде процес визначення змістовного поля культури, і всі аспекти культури вивчаються однаково глибоко.

Різнопланові визначення поняття "культура" можна звести до таких основних напрямів: філософського, антропологічного та соціологічного. Вони різняться сутнісними ознаками, методами дослідження та структурними елементами, функціями, що відображено в додатку 2.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався. Але як би не різнилися підходи до визначення поняття "культура", практично всі вони збігаються в одному - це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Культура - основне поняття для позначення особливої форми організації життя людей. Зміст терміна відображає закладений в культурі людський фактор, передбачає нерозривну єдність природи, людини і її діяльності. Діяльність же бачиться як цілеспрямований акт індивідуальної та колективної людської волі, яка перетворює природний порядок як в природних об’єктах так і в становищі самої людини. Філософський енциклопедичний словник дає таке визначення культури : культура є специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної діяльності, в системі соціальних норм і установ, в духовних цінностях, у сукупності ставлення людей до природи , між собою і до самих себе.

З моменту першої спроби наукового визначення культури і до сьогодні вчені висунули немало критеріїв, на базі яких намагались створити струнку універсальну теорію культури. Серед них виділяються такі як діяльність, творчість, традиція, інформація, смисл, цінність, ідеали і тд. Однак невичерпність подібних критеріїв залишає проблему такою, що принципово не має вирішення.

Складність завдання у тому, що головна складова, носій культури – людина не має простого однорідного буття, її не можна описати в термінах об’єктивних властивостей речей фізичного світу. ЇЇ існування суперечливе, вона, на думку французького мислителя Б.Паскаля, знаходиться між двома прірвами – безкінечністю і ницістю, “мислячий очерет”.

Описати людину можна лише в термінах її свідомості, тільки спілкуючись з нею, вступаючи в діалог, вивчаючи її життя і поведінку. Та навіть і ці результати не можна відлити в одне просте визначення. Римський імператор і філософ Марк Аврелій (121 –180 рр.) у трактаті “ Наодинці з собою” розкрив істину про людину у такій лаконічній формулі “Світ – зміни, життя людини – переконання”. Людина може стати вільною не в обставинах свого існування, а в їх оцінці. Таким чином, складна природа людини, як носія культури породжує неоднозначність, багатозмістовність культури.

Люди соціалізують олюднюють природу, вносять в неї свої оцінки і переконання, створюють творчими зусиллями і зберігають через традиції певну ідеальну реальність, поле культури, культурний простір, своєрідний світ символів з його особливою зрозумілою лише людям мовою, кодами, поняттями. Це символічне поле культури, як і будь яке силове поле має свої полюси з різними потенціалами, що породжує свою напругу і є невичерпним внутрішнім джерелом енергії розвитку культури. Один з полюсів визначається динамічною характеристикою культури – творчим потенціалом, а другий статичною складовою, що визначається людською потребою у збереженні традицій. Якщо в межах динамічного підходу основним критерієм є творчість, то в межах результативного підходу критерієм є традиція. Таким чином закон єдності і боротьби протилежностей показує джерело саморозвитку природних і соціально-історичних явищ, дозволяє зрозуміти культуру як складну цілісність, яка містить в собі безпосередньо не сумісні один з одним елементи, але здатну, завдяки їх співіснуванню до саморозвитку в процесі вичерпання цими елементами своїх можливостей і перетворення їх в нові форми.

Окреслимо тепер координати символічного культурного простору.

Говорячи про культуру ми завжди і обов’язково маємо на увазі одну з трьох форм її буття :

- культуру як діяльність,

- культуру як результат діяльності, як якусь предметну реальність,

- культуру як творчість.

Зрозуміло, що такий поділ є досить умовним оскільки, наприклад, книга є предметною реальністю, а її написання і читання – культура в якості діяльності і творчості.

Динамічний підхід у розумінні сутності культури розмежовує сфери природи в області культури. Під природою розуміється те, що розвивається без втручання людини і може існувати само по собі. Культура ж, навпаки те, що намірено створюється людиною, орієнтується на певний ідеал і цінності. Культурний простір, таким чином, це штучний простір існування людей, створений ними з використанням небіологічних способів діяльності на базі міжособистісного і групового спілкування.

Однак є кілька причин, чому люди не використовують свій діяльнісний потенціал більш ефективно. Розглянемо головну з них:

Розвиток культури характеризує ступінь оволодіння людиною силами природи, рівень розвитку самої людини, розширення її знань, удосконалення здібностей. Змінюючи природне середовище, пристосовуючи його до своїх потреб, людина створює культурне середовище, в яке входять техніка, житло, поселення, засоби зв’язку (дороги, транспорт), засоби спілкування (мовлення, писемність, радіо, телебачення та ін.). Зараз люди живуть фактично у створеному ними середовищі, їх оточують власні творіння. Однак і сама природа, яку внаслідок усе потужнішого людського впливу небезпідставно почали називати “навколишнім середовищем”, вимагає до себе поважного, справді культурного ставлення. З моменту усвідомлення себе як особистості людина протиставляє собі світ як об’єкт діяльності як матеріал якому треба надати нову форму, перетворити в сировину в продукт. Ще філософи стародавнього Китаю глибоко усвідомлювали небезпеку цієї пастки на шляху культурної діяльності людства. Адже всіляке виділення є встановлення меж, тобто сковування природного порядку речей. Бажання владарювати над природою з допомогою знань примушує людство відвойовувати у неї все більший простір і зводити навколо все міцніші кордони, через які світ вже не може достукатись до людей. Ця ілюзія володаря все дорожче коштує людству. Не випадково в наші дні повсюдно у світі відбувається відродження інтересу до філософії, міфології стародавніх народів, безпосередність яких сприймається як ковток свіжого повітря із-за мурів технотронної цивілізації.

 

2. В рамках результативного підходу культура ділиться на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура - це світ речей, предметів, створених трудом і генієм людини, втіленням його ідей, творчості знань. До неї відносяться : культура праці, побуту, житла, фізична культура.

Духовна культура - це творчий досвід людства, накопичений за весь час існування і втілений у сукупність нематеріальних елементів : норми правила зразки поведінки, закони, звичаї, традиції, мова, міфи, побут, родинні стосунки, ритуали, символи, знання, ідеї, духовні цінності. На відміну від предметів матеріальної культури, які існують в реальності, результати духовної культури існують у свідомості людей, реалізуються через їх спілкування і розкривають конкретно-історичний рівень інтелектуального і духовного розвитку людства.

Духовна культура, як система провідних напрямів творчої діяльності включає в себе : пізнавальну, моральну правову, релігійну, міфологічну, художню та інші культури. Вони втілюються відповідно в таких основних сферах культури, як наука, філософія, мораль, право, релігія, міфологія, мистецтво.

Деякі види культури однозначно не можна віднести ні до матеріальної ні до духовної області, їх вважають "вертикальним січенням "культури, що пронизує всі її структурні рівні. Це економічна, політична, естетична, екологічна культури.

Культура як діяльність і як предметна реальність завжди представляє собою два взаємообумовлені і взаємодоповнюючі процеси : опредмечування і розпредмечування. Опредмечування – це процес перетворення внутрішнього світу людини у зовнішню (предметну) реальність. Внутрішня діяльність перетворюється у зовнішню і “застигає” в предметі. В акті опредмечування людина завжди користується якимось природним матеріалом, але оформляє його таким чином, що він стає зовнішнім вираженням душі творця. Кожна людина неповторна. Це аксіома. І з цієї аксіоми випливає неповторність, унікальність того з чого складається світ культури. Розпредмечування – перетворення зовнішньої реальності (предметності) у внутрішній світ людини, розширення і поглиблення внутрішнього світу людини до світу творця втіленого в дану предметну реальність. З цієї точки зору розпредмечування - це само творення, коли із зовнішньої реальності твориться внутрішній світ людини.

І опредмечування і розпредмечування так чи інакше представляють собою спілкування, комунікацію. Створюючи щось, надаючи йому предметну форму, людина не просто звільняється від ідей і образів, що її переповнюють, вона посилає звістку про себе, вступає в контакт. Ще яскравіше контакт звучить у акті розпредмечування : читаючи книгу ми спілкуємось з автором.

Існує і безпосереднє спілкування : розмова, жест, просто погляд. У цьому випадку опредмечування однієї людини безпосередньо перетікає у внутрішню, а потім у зовнішню діяльність іншої. Опредмечування і розпредмечування створюють єдиний нерозривний ланцюг.

3. Творчість є найбільш специфічним проявом існування особистості. Творити означає діяти вільно. У відмінності від інших істот на землі, людина не зобов’язана сліпо слідувати законам природи чи суспільним силам, оскільки людина не тільки частиною природи чи суспільства. Вона – істота самостійна і самозаконна. Коріння цієї свободи у здатності людини до розумного пізнання і перетворення світу.

Отже творчість – важливіша прерогатива людини, її мета удосконалення творця через розвиток здібностей до продуктивної діяльності.

Культура в подібному контексті постає як спосіб реалізації творчих можливостей людини, як щось внутрішнє, притаманне лише людині, як унікальна можливість діалогу предків з нащадками, подолання обмеженості людського існування.

З точки зору творчої ролі діяльності в суспільному розвитку вирізняють репродуктивну діяльність – направлену на досягнення уже відомого результату , і продуктивну, або творчу, пов’язану з розробкою нових цілей і відповідних їм засобів.

Мірилом творчого потенціалу особистості виступає культурність, яка концентрується навколо духовності. З соціокультурної точки зору духовність - одна з вищих цінностей людського суспільства. Серцевиною духовності є знаменита тріада істина, добро і краса. Можна сказати, що "душею культури є культура душі". Філософія визначає духовність, як здатність людини осягнути, оцінити і розвивати високі культурні ідеали. Кожна людина належить до певної культури, але це не передбачає автоматично її культурності. Культурність передбачає здатність особистості сприймати і засвоювати багатства не тільки своєї, а й інших культур.

Якщо в межах динамічного підходу основним критерієм є творчість, то в межах результативного підходу критерієм є традиція (від лат. передача цінностей).

Традиція і творчість складають фундамент культурного життя суспільства. Духовна традиція руйнує вікові перепони, які розділяють покоління людей. Секрет дієвості духовної традиції полягає у мистецтві зберігати, тобто у здатності щоразу з часом відтворювати культурне явище з мінімальною втратою його змісту. Головна проблема виникає тоді, коли люди із зберігачів перетворюються у тюремників минулого. Охороняють порожнечу позбавлену змісту, омертвляють живу матерію традиції. Не дарма на Сході говорили, що прийняти ілюзію за дійсність означає визнати дійсність ілюзією. Реакцією на появи культурного догматизму став культурний нігілізм. Нігілізм (від лат. - ніщо) - це крайній скептицизм, форма опору, що виражається у абсолютному запереченні культури, як фіктивного, абсурдного вимислу. Популярний в ХІХ ст. термін був введений німецьким філософом Ф.Якобі, а загальновживаним став завдяки романам Тургенєва "Отцы и дети" та Грибоєдова "Горе от ума". Фамусов говорить : "Уж коли зло пресечь, собрать все книги бы, да сжечь".

Через усвідомлення змісту культури можна зрозуміти сутність феномену культури. Культура не існує поза людиною. Разом з тим не існує ні суспільства, ні людини без культури, поза культурою. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто : здібності, знання, світогляд, почуття і тд. Будь яка людина після народження оволодіває культурою своїх попередників, вона твориться як людина культурою пращурів. Разом з тим кожна людина вносить свій внесок в культуру суспільства, у творення наступних поколінь.

 

1.4. СТРУКТУРА КУЛЬТУРИ

Структура (від лат. будова, порядок) сукупність стійких зв'язків, які забезпечують цілісність, збереження основних властивостей. Культура як дуже складна система не може мати однієї якоїсь універсальної структури. Структуризація культури залежить від критеріїв, ознак за якими культура і ділиться на системні рівні. Як що брати за критерій систему культурних цінностей, а зокрема особистісні і загальнозначущі цінності, то культура ділиться на суб'єктивну і об'єктивну . Під суб'єктивною культурою ми розуміємо прагнення до розвитку тілесних і духовних здібностей однієї особи, а під об'єктивною культурою - процес цілеспрямованої зміни природного середовища.

Розглянемо внутрішню структуру об'єктивної культури. Та частина її елементів яка стосується сучасності називається - образом життя, а та що стосується попередніх поколінь - культурним спадком.

ü Образ життя, як категорія об'єктивної культури включає ті складові які є типовими для певної соціальної групи і ті, що відрізняють одну групу від іншої (специфічні), включає не лише артефакти ,тобто фізичні об’єкти створені руками людини, а і соціальні цінності : звичаї, манери, обряди і тд.

ü Культурна спадщина – це частина матеріальної і духовної культури, яка пройшла перевірку часом, передається із покоління у покоління, як щось особливо цінне і значуще. Це надбання нації і в тяжкі часи здебільшого саме вона консолідує націю.

Важливими складовими об’єктивної культури є культурні універсалії і культурний

порядок.

ü Культурні універсалії – (від лат. - спільний) це фундаментальне вирішення ключових життєвих проблем, з якими зтикається людство в тій чи іншій мірі, у всіх культурах. Виникнення таких універсальних рішень обумовлене єдиною фізичною природою людини. Таких універсалій більше сотні – це календар, число, особисте ім’я, сім’я, релігійні ритуали і тд.

ü Культурний порядок – це сукупність світоглядних уявлень, норм, правил, які регулюють співіснування різних культурних елементів. Прикладом культурних порядків можуть бути мова, писемність, жанр мистецтва і тд.

По характеру локалізації в географічному і соціальному просторах об’єктивну культуру структурують на такі елементи як культурний ореол, домінуюча культура, субкультура, контркультура.

ü Культурний ореол – географічний район, в якому в різних культурах виявляється спорідненість у головних рисах і який не обов’язково співпадає з державними рамками культурних спільнот. Так, наприклад, говорячи про слов’янську культуру, включають до неї українську, польську, болгарську, російську і інші національні культури.

ü Домінуючою культурою називаються цінності якими керується більшість певного суспільства.

ü Кожне суспільство неминуче розпадається на групи – національні, професійні, вікові, поступово у них формується власна система цінностей. Такі вузькі культурні світи називаються субкультурами. Від домінуючої субкультура відрізняється мовою, манерами поведінки, правилами, моральними нормами.

ü Контркультура протистоїть домінуючій культурі, знаходиться у гострому конфлікті з суспільними цінностями. Появу контркультури викликають дегуманізація суспільства, приниження особистості, відчуження її від результатів діяльності в умовах наростання стандартизації життя, втрати авторитету освіти, відродження нетрадиційних форм релігії. Яскравим історичним прикладом контркультури ХХ ст. є молодіжні рухи 60-х років – “хіппі”і “бітників” або як їх ще називали "розбите покоління". Трохи пізніше з'явились тінейджери, рокери, панки та ін.

За змістом і впливом на людину культуру розділяють на прогресивну і реакційну , оскільки культура може сприяти вихованню як моральної так і аморальної особистості.

Як що взяти за критерій суб’єкт і носія, то культура структурується на :

- індивідуальну(культуру особистості);

- групову(народна, національна, елітарна, масова, класова і тд.);

- світову.

Очевидно, що між цими складовими існує глибинний взаємозв’язок. Культуру індивіда не можна відділити від культури нації, класу до яких він належить, рівно як і групову культуру не можна відокремити від світової.

ü Індивідуальна культура – культура особистості. Особистість це завжди конкретно - історичне поняття людини, визначене через її діяльність. Характерною рисою особистісної організації людини є її зацікавленість у спілкуванні з іншими особистостями, пошук свого місця – самоствердження. Як особистість людина є носієм соціальної діяльності, але водночас, вона не належить цілком суспільству своїми інтересами і цінностями. З одного боку людина приймає від суспільства певні ідеали, а з іншого збагачує суспільство своєю творчістю і тому піднімається над суспільством. Тому культура є справою людини як особистості і твориться в першу чергу великими особистостями , думки і справи яких зберігаються у пам’яті поколінь як ідеали.

ü Національна культура є синтезом культур різних класів, прошарків і груп певного суспільства. Її обов’язкова ознака – національна самобутність, що проявляється у мові, літературі, релігії, укладі життя і тд. Нація продукт досить пізнього, кінцевого етапу соціальної консолідації. Це спільнота людей, яка склалась історично і для якої характерна спільність території, мови, економіки, рис національної психології.

ü Народна культура – є частиною національної, створюється переважно анонімними майстрами, завжди локалізована, пов’язана з традиціями певної місцевості, дуже демократична. Народна культура описує як минуле народу, побут, звичаї, обряди, так і його сьогодення. Легенди, міфи, казки та інші жанри фольклору створені у минулому і сьогодні існують у вигляді культурного спадку. Дещо з цього спадку активно використовується і поповнюється. Таким чином у народній культурі можна виділити два рівні – високий, пов’язаний з фольклором і знижений, обмежений так званою поп – культурою. Оскільки народна культура включає в себе міфи, легенди, ритуали, казки і тд. створені колективними зусиллями народу на зорі його історії, то її можна вважати фундаментом будь якої національної культури. Сила впливу народної культури на національну свідомість полягає у тому, що з її образами ми знайомимось у ранньому дитинстві, коли душі найбільш відкриті для сприйняття світу. Народ, етнос – це культурна спільнота людей характерна спільним походженням і мовою, своєрідністю духовної культури і психології.

ü Світова культура – синтез кращих досягнень національних культур різних народів. Вона є відображенням всієї сукупності зв’язків і стосунків національних, релігійних, державних, а головне родових, загальнолюдських. В наш час ця загальнородова сутність людини набула особливого значення, процес усвідомлення людства як єдиної істоти став життєво необхідним. Дуже виразно цю рису сучасної самосвідомості виразив письменник Хемінгуей у епіграфі до роману “По кому б’є дзвін”.(Немає людини, що була б як острів, сама по собі, кожна людина – грудка землі, частина суходолу… смерть кожної людини зменшує й мене, бо я єдиний з усім людством; тим не питай, по кому б’є дзвін : він по тобі.)

Як соціальне явище культура відображає проблеми і протиріччя суспільства розділеного на групи : політичні, майнові, професійні і тд. Процес поглиблення соціальної диференціації супроводжується посиленням культурної поляризації. Сучасне суспільство і культура все глибше поляризується на елітарну і масову. (Еліта - від фр.- краще, відібране.)

ü Елітарна культура твориться, як правило, професійними митцями на замовлення, опирається у всіх видах мистецтва на високі зразки класики і випереджає рівень доступний розумінню середньоосвіченої людини.

ü Масова культура формується групою людей, які до певної міри втрачають свою індивідуальність і завдяки взаємовпливу знаходять подібні риси, почуття, інтереси. Масова культура виникає під тиском економічної і духовної необхідності. Перетворення європейського суспільства у масове почалось у ХІХ ст. разом з промисловою революцією і збільшенням чисельності населення. Під впливом прогресуючої механізації і автоматизації промисловості, суспільство виробило, придбало риси чіткої функціональної системи. Особа перетворилась у носія чітко обумовлених функцій, серед яких основною стала функція споживання матеріальних і культурних благ. В ХХ ст. процес формування масової культури закінчився завдяки тому, що засоби масової комунікації(радіо, кіно, газети, журнали, дешеві книжки, грамплатівки, магнітофонні записи і тд.)стали легко доступними представникам всіх верств населення. Масова культура може бути і національною і інтернаціональною. На відміну від елітарної, вона має велику аудиторію, а на відміну від народної – завжди авторська. Те, що робить її не схожою ні на елітарну, ні на народну – це низький рівень художньої цінності творів і нетривалість їх існування.

 

Типологія культури.

Типологія культури ( від грецького – форма + вчення) – це спосіб наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування систем об’єкту який вивчається і їх групування за допомогою узагальненої моделі, що дозволяє більш ефективно вивчати суттєві риси, зв’язки об’єктів, як існуючих так і різних за часом. Отже, тип – це те, що об’єднує за спільністю ознак в одну групу.

Як науковий метод типологія вивчає спільні риси і відмінності об’єктів дослідження і показує закономірності побудови і розвитку системи, що моделюється.

При вивченні культури типологічні побудови почали використовуватись в XVIII – XIX ст., коли вчених приваблював пошук єдиного “плану будови”. До кінця XIX ст. утвердилось кілька основних напрямів. Прихильники школи культурно-історичних типів ( Н.Я. Данилевський, О.Шпенглер, А. Тойнбі) розглядали тип як результат складної теоретичної реконструкції. Марксизм побудував свою систему економічних типів суспільства, в основу поклав критерій способу виробництва. Німецький соціолог М.Вебер розробив метод створення ідеальних типів, логічних конструкцій, які використовувались ним для співставлення з реальними об’єктами світу для дослідження причин відхилення історичної дійсності від ідеально мислимої абстракції. Російський соціолог П.Сорокін запропонував три основні принципи побудови типів : - наявність в культурах певного набору універсалій (наприклад, обрядів, обмежень, календарів); - характер еволюції форм духовного життя (наприклад, мистецтво, релігія); - подібність соціокультурних характеристик (наприклад, тип господарства). (Див. додаток 3 )

Зрозуміло, що якість будь якої конструкції чи схеми залежить від якості вибраного критерію оскільки подібність вивчається в обмежених масштабах одного критерію і не поширюється на всі сторони життя. У сучасній філософії та культурології не існує загальновизнаного критерію, з допомогою якого можна було б створити універсальну типологію культур.

В цілому ж структурний і типологічний аналіз допомагає впорядкувати і пояснити такий не однорідний, багатозмістовий феномен, яким є культура.

 

Поміркуйте:

1. Як співвідносяться поняття культура і культурність?

2. В чому полягає сутність феномену культура?

3. Чим обумовлена сила впливу народної культури на національну свідомість?

4. Які фактори викликають появу контркультур? Чому “хіпі” і “бітники” з’являються саме в 60-х роках ХХ ст.?

5. Як ви розумієте поняття “культурна спадщина”? Наведіть приклади консолідації націй навколо культурної спадщини.

6. Назвіть приклади прояву культурного нігілізму.

7. Чим загрожує людству бажання владарювати над природою? Чому саме в наш час ця ілюзія володаря може особливо дорого коштувати людству?

8. Чому окрім раціональної реконструкції культурно - історичного процесу культурологічне дослідження потребує цілісної інтуїтивно – смислової причетності?



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.80.6.131 (0.016 с.)