Культурні епохи і культурні регіони. Критерії їх виділення.

Не намагаючись дати розгорнуту типологію культур, розглянемо два типа культурних утворень (які побудовані за подібністю соціокультурних характеристик і не є взаємовиключаючими): регіональні культури і стадіальні.

Регіональні культури – надетнічні культурні спільноти, які складаються на певному географічному ареалі і протягом довгого історичного часу зберігають свою специфіку. Масштаби ареалу регіональної культури можуть бути різними. Регіональні культури меншого масштабу можуть входити до регіональних культур більшого масштабу (наприклад, культура Індокитаю є складовою культури Південної Азії, а та, в свою чергу, - культури Сходу. У деяких випадках регіональні культури можуть охоплювати один народ, тобто співпадати з національною культурою (наприклад, культура Кореї). Проте, як правило, вони являють собою конгломерат різних культур, створених кількома народами які населяють регіон. Наявність подібних природних умов життя в даному ареалі і територіальні зв’язки забезпечують спорідненість між культурами народів, які мешкають поряд один з одним. Коли яка-небудь регіональна культура вторгається в області, зайняті іншою регіональною культурою, вона або значною мірою змінюється там, асимілюється і зливається з останньою (як негритянська культура в Північній Америці або західна культура в Японії), або витісняє звідти місцеву культуру (як сталось з культурою американських індіанців чи австралійських аборигенів після захоплення їх земель європейцями). Таким чином, ареал регіональної культури може розширюватись і звужуватись.

На сьогодні прийнятий ЮНЕСКО поділ планетарної культури виділяє шість основних культурних регіонів: західний (туди відносять наряду з західноєвропейською культуру Східної Європи, всієї Росії, Північної Америки), латиноамериканський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, індійський та Далекосхідний.

Проте самими крупномасштабними регіонами Землі, в яких історично склались культури, значно відмінні між собою, є “Захід” і “Схід”, а також “Північ” і “Південь”.

Поняття “культурної епохи це позначення певного часу існування певної якості культури. Епохи народжуються і вмирають, приходять і відходять. Жодна епоха не може повторитися знову, “ожити”. Критерій виділення культурно – історичних епох може бути різним, в залежності від позицій та інтересів дослідника. Формаційний підхід базується на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття “культура” фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно – історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно – історичних епох. Наприклад, протягом первісно – общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно – історичних епох береться розвиток мови. Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В. Гумбольд і О.О. Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статичного) визначення понять. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському підході до культури. Слід нагадати, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов’язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об’єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством і тим самим розвиватись. При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно – історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, виникають нові форми людського пізнання, народжуються та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, практичній діяльності. Духовний світ особистості, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів.

Якщо ми будемо розглядати культурно – історичний прогрес з погляду наповнення його особистісним началом, пов’язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості – то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в культурно – історичному процесі, не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури.

 

3.3. Проблеми періодизації культурно-історичного процесу. Співвідношення „світової”, „регіональної” та етнонаціональної культури.

Щоб добре розібратися з питанням про співвідношення загальнолюдської (світової) і національної (етнічно обмеженої) культур, слід зрозуміти різницю рівнів узагальнення розгляду КІП. Три рівні розгляду КІП: загальносвітовий („всесвітній”), глобально – регіональний (у нашому випадку європейський) і етнічно окремий (для нас український). Але слід зрозуміти – самі по собі всі ці рівні дають досить абстрактний розгляд; лише у взаємодії (європейській чи світовій) етнічні культури мають конкретний зміст. Це особливо помітно у великому історичному часі. Модель загальноєвропейського культурного поступу наочно подана в таблиці, запропонованій українським культурологом Соболем П.П. (додаток №4). За вертикаллю в таблиці послідовно розташовані культурно-історичні епохи європейського культурного розвитку. В горизонтальних чарунках приводяться до кожної епохи за певними ознаками параметричні, межовим чином узагальнені характеристики. Варто з’ясувати значення цих термінів-характеристик, якщо вони вам ще невідомі, у словнику чи енциклопедії. У цій схемі також графічно відтворена відповідність історичних періодів розвитку української культури загальноєвропейським культурним епохам, що надає можливість добре зорієнтуватись при підготовці індивідуальних завдань: адже давати характеристику культурній епосі треба як на матеріалі Західної Європи, так і України.

 

3.4. Українська культура як цілісна система.

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія “українська культура як цілісна система” порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями – культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально – етнічне ціле, яке виникло, сформувалось і розвивається в умовах суворої історичної об’єктивності, без штучного поділу його на “східняків” і “західняків”, українців материкової України та діаспори, українську “буржуазну” і українську “пролетарську” нації тощо.

Українська культура поділяється ними за такими ж об’єктивними критеріями. Проте, виходячи з об’єктивних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалась та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією “українська культура як цілісна система”? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по – перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і в діаспорі;

по – друге, цілісна система культури включає в себе об’єктивну оцінку ідейно – протилежних течій і напрямів у ній;

по – третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самоутверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно – своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв’язку його із загальнолюдським;

по – четверте, об’єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обґрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це є неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

по – п’яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди, підйоми і спади культурного процесу в Україні.

Розглядаючи періодизацію української культури, зазначимо, що нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінчення історії Київської Русі – так званої “спільної колиски східнослов’янських народів”, тобто ХIV, а то й XV- XVII століттями. При цьому “забували”, а точніше – свідомо обходили мовчанкою, що історія українського народу та його культури починається ще з прадавніх часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав (тепер уже з відомих причин) державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) – українського народу та української нації, і передусім історичних умов їх формування. Це пов’язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об’єктивності.

 

Поміркуйте:

1. У чому на Вашу думку полягає схематизм теорії суспільного прогресу О.Конта?
2. У чому відмінність поглядів К.Маркса, Ф.Енгельса і Ф.Гегеля на закономірність історичного прогресу?
3. Що об’єднує концепції суспільного прогресу О.Конта, Ф.Гегеля, К.Маркса, Ф.Енгельса?
4. У чому вбачають „ цивілізаторську місію” Заходу прибічники європоцентризму?
5. У чому сутність принципу одно лінійності історичного процесу?
6. Чи можлива передача цивілізації від одного культурно – історичного типу до іншого? Наведіть приклади. Чи можливий їх взаємний вплив?
7. Чим обумовлене існування різних підходів до виділення культурно – історичних епох?
8. Що ми сьогодні розуміємо під категорією “українська культура як цілісна система”?

IV. Семінарські заняття

Навчальними програмами передбачено 6 (4) годин. Автори розробки вважають за найдоцільніше розглянути дві теми не охоплені оглядовим лекційним курсом. До обох тем пропонуються пункти плану з вказівкою головних моментів змісту, контрольні завдання та запитання.

 

Семінар 1. Динаміка культури

Сам термін “динаміка” буквально означає сила, вчення про сили і спричинений ними рух. Динаміка культури – одна з найбільш значимих сфер культурологічної науки. Вона досліджує соціокультурні зміни виділяючи: типи культурної взаємодії, характер культурних змін, фактори соціокультурної детермінації, функції культури, розкриває характер, обставини, причини змін, що відбуваються у людському суспільстві, описує стадії еволюції культурно-історичного процесу, висуває критерії і на їх підставі оцінює дійсність. В якості головного мірила виступає гуманітарний вектор культури, який дозволяє простежити в будь-яких змінах ступінь приросту духовної складової людства.

 

План і основні моменти розгляду

Типи культурної динаміки.

Культурна динаміка описується наступними основними типами взаємодії: фазовим або етапним, циклічним, інверсійним.

Фазовий тип. Найбільш проста концепція культурного розвитку – традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, руху, який слід розуміти як вдосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів його матеріальної і духовної діяльності. Метод історичної періодизації. Вплив критеріїв на схему періодизації.

Фундамент фазового типу культурної динаміки – соціокультурні перетворення.

Вони мають місце, коли інший стан з’являється в результаті зміни попереднього під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Вирізняють три основні види перетворень: реформу, трансформу (трансформацію) і революцію.

Циклічний тип. Зміни в рамках циклу виявляються повторюваними, суспільства рухаються по подібним траєкторіям протягом багатьох поколінь. Сприйняття часу в них також циклічне, тобто таке, що періодично повертається до початку. Тому минуле поетизується в легендах про “золотий вік”, в якому для народів вміщується все краще, призначене для наслідування та відтворення.

Відображення циклічного сприйняття в міфології, ритуалах, календарях давніх народів, відповідно природно – біологічним ритмам: зміна дня і ночі, пір року, поколінь. Циклічне бачення ходу світобуду в стародавній індійській культурі та в індіанських культурах Доколумбової Америки. Переворот у сприйнятті часу в європейських культурах. Рецидиви циклічного світосприйняття в раціоналістичній європейській культурі Нового часу.(Теорії локальних цивілізацій, культурних кругів, культурно – історичних типів. Див. табл. № 1)

Інверсійний тип. Інверсія (від лат. Inversio- перестановка) описує зміни, які рухаються не по колу, а здійснюють маятникові коливання – від одного полюсу значення до іншого. Такий тип динаміки виникає в спільнотах, де не склалась стійка культурна серцевина. Інверсійні зміни можуть бути представлені як різкі переходи від одного типу суспільної регуляції до іншого, як зміна системи цінностей, культурної політики. Епоха Відродження звернулась до ідеалів античності, а її власні ідеї були подолані в період Реформації і зовнішньо нагадували повернення до світогляду Середньовіччя. Недоліки інверсійної моделі динаміки культури.

 

Характер культурних змін

Говорячи про характер культурних змін, мають на увазі напрями їх впливу на суспільство. З цієї точки зору розрізняють:

ü зміни, які ведуть до збагачення і диференціації культури,

ü зміни, які ведуть до послаблення диференціації і занепаду культури,

ü зміни, які можуть ніяк не проявляти себе протягом багатьох років, прирікаючи культуру на застій.

Збагачення культури – процес поглиблення диференціації її структури при збереженні фундаментальних частин системи, тобто духовно - морального спадку. Позитивні зміни завжди пов’язані з формуванням нових жанрів, напрямів, стилів мистецтва, запровадженням нових технологій, появою нових культурних центрів і т.д. Нове не завжди може служити синонімом прогресу, а лише в тому випадку, коли воно сприяє духовно – моральному вдосконаленню людини, допомагаючи їй розширяти зону свободи без шкоди для всього живого.

Процеси які ведуть до нівелювання фундаментальних елементів соціокультурних систем, і перш за все норм і цінностей, називають – культурною деградацією. Етапи культурної деградації: занепад і криза.

Культурний занепад як правилопов’язаний з послабленням ролі високих сфер культури, її примітивізацією, ростом прагматичних напрямів суспільної свідомості, тобто набором факторів, викликаних стандартизацією життя в умовах масового суспільства. Занепад також може бути вираженням втоми, реакції розслаблення на попередній бурхливий період розвитку культури, або незадоволення його результатами. Проте, занепад як соціокультурне явище не фатальний, він може змінитись новим злетом культури, і саме це відрізняє його від кризи.

Культурна криза супроводжується різким послабленням традиційних зв’язків між найважливішими елементами і інститутами культури. В результаті чого вся система розпадається. Криза може бути безповоротною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів і їх зв’язок, стати зародком нової культури.

Ситуація, коли протягом довгого часу зміни не відбуваються називається культурним застоєм. Суспільство демонструє схильність до традицій, орієнтується на повторюваність норм, цінностей, смислів, знань, поширює заборони на нововведення. В таких соціокультурних середовищах переважає циклічний тип динаміки, вирівняти який в лінію поступального прогресивного розвитку не в змозі навіть великі відкриття.