Поняття культурно-історичного процесу (КІП) і його типів (КІП).

Чи має історія людства якийсь певний напрям? І якщо існує, то до чого направлений історичний розвиток людства?

В давнину при всьому драматизмі конфліктів, які відбувались у суспільному житті умови суспільного життя змінювались дуже повільно. Тому історія уявлялась людям у вигляді калейдоскопу подій які ніби крутяться в незмінних формах людської діяльності. Із року в рік, із століття в століття люди народжуються, живуть, народжують дітей, сваряться і миряться, радіють і сумують, люблять і ненавидять, працюють, помирають. Змінюються покоління, і все повторюється знову і знову. Як сказано в Біблії, „що було те і буде; і що робилось, те і буде робитись, і нема нічого нового під сонцем”(Еккл.,1,9)

Однак уже в прадавні часи з’явилось і уявлення про те, що з плином часу все таки відбуваються певні зміни в житті суспільства. В кращий чи в гірший бік?

Давньогрецький поет Гесіод (8 – 7 ст. до н.е.) стверджував, що життя людей і самі люди поступово деградують, стають все гірші і гірші. За легендою, перше покоління людей було створене богами з золота, і „жили ті люди як боги”, а життя наступних поколінь постійно погіршувалось. Після „золотої доби” людство пройшло через „срібний”, „бронзовий” і, нарешті, опинилось в „залізному віці”. ” Землю тепер населяють залізні люди. Не буде їм перепочинку ні вночі ні вдень від праці і від горя, і від негараздів. Турботи важкі дадуть їм боги” (Эллинские поэты. М., 1968 с.145-147). Ідеалізація минулого і песимістичний погляд у майбутнє – дуже характерний настрій для епохи розпаду родових стосунків і виникнення класових антагонізмів. Цей настрій відобразився також у іудейському, а пізніше у християнському вченні про втрачений рай, де починалась історія людства, і в релігійній есхатології – вченні про невідворотний Страшний суд і кінець світу. Незадоволення існуючими порядками і потомість не раз примушувало людей жалкувати за щасливим життям, яке, начебто, було колись у далекому минулому. Заклик Руссо повернутись від вад цивілізації назад до „золотої доби”, до первісного способу життя повторюють і сьогодні багато людей наляканих соціальними конфліктами, екологічними проблемами, владою, яку забирає над людиною техніка, загрозою загибелі людства в атомній катастрофі.

Протилежне бачення історії людства пов’язане з ідеєю прогресу. В цій ідеї читається оптимістична впевненість в тому, що історична хода поступово змінює умови життя у кращий бік. Вона стала привертати до себе увагу починаючи з XVII – XVIIIст., в епоху формування індустріального суспільства і швидкого розвитку науки і техніки. Філософи – просвітителі того часу намагались осмислити історію як шлях удосконалення суспільства на основі розвитку культури, освіти, виховання. Шлях який приведе, в кінці кінців, до створення нового, раціонального суспільного устрою – „царства розуму”, де будуть панувати просвітництво і наука, добро і краса, рівноправність і справедливість, свобода і гуманізм. „Золота доба” людства малювалась не в минулому, а в майбутньому.

Не зважаючи на напрям і в першому і в другому випадку мова йде про послідовний розвиток культури. При історичному розгляді, головною категорією культури є поняття культурно – історичний процес, а його особливі етапні вияви, позначені поняттям культурно – історичний тип. Культурно – історичний тип позначає здібність певної культурної якості не лише сформувати відповідну епоху, але й зберігатися у всіх наступних епохах у вигляді особливої тенденції чи аспекту, збільшуючи чи зменшуючи масштаб і актуальність. Спроби створення теоретичної концепції, яка б розкривала закономірності культурно – історичного процесу, робились багатьма філософами і вченими. Однак загальновизнаної історико – культурологічної теорії досі не існує.

Французький соціаліст – утопіст Клод Сен-Симон (1760-1825) і слідом за ним Огюст Конт (1798-1857) розробили вчення, в якому суспільний прогрес тлумачився як рух від нижчих форм суспільства до вищих через, який проходив три основні ступені. Ці ступені Конт уподібнював етапам розвитку людської особистості – дитинству, юності і зрілості.

Перший ступінь („дитинство” людства) – „теологічний”. На ньому базисом культури є релігія, і все в світі трактується як результат діяльності надприродних сил. В цей час відбувається перехід від первісного ідолопоклонства і політеїзму (багатобожжя) до монотеїзму (єдинобожжя) іудейської, а пізніше християнської релігії.

Другий ступінь („юність” людства) – „метафізичний”. В цей період провідну роль у культурі відіграє філософське мислення, і надприродні сили заміняються філософськими абстракціями, метафізичними „ сутностями”, якими визначаються всі явища спостережені людьми.

Третій ступінь („зрілість” людства) – „ позитивна”, наукова. Тут головне місце в культурі займає наука, котра добуває „ позитивні”, тобто практично корисні, обґрунтовані і точні знання, які дозволяють розвивати промисловість і раціонально вибудовувати суспільне життя.

Теорія Конта критикувалась багатьма істориками за схематизм. Вони вказували, що в процесі культурного розвитку суспільства релігія, філософія і наука супроводжують одна одну і тісно переплітаються між собою, а тому послідовність фаз суспільного розвитку дужу спрощено описує реальну історію культури.

В трудах класика німецької філософії Гегеля(1770-1831) була запропонована концепція всесвітньої історії як закономірного процесу, хід якого обумовлений саморозвитком світового Духа – Абсолютної ідеї. Смисл історії – у створенні умов для вільної діяльності людського розуму, через яку Абсолютна Ідея пізнає сама себе. Вона втілюється в людстві, в народах, в окремих особах, проявляється через їх діяльність і пізнає себе, виявляючи своє відображення у культурі – в продуктах духовної творчості людей. В індивідах вона виступає як суб’єктивних дух, в суспільстві – як об’єктивний дух, і, нарешті, в духовній культурі – як абсолютний дух.

З точки зору Гегеля, історичний прогрес заключається в розвитку усвідомлення свободи як умови розвитку об’єктивного духу. Напрямок всесвітньої історії – зі Сходу на Захід. Світовий дух переміщається по планеті в цьому напрямку, вселяючись на шляху то в один народ то в інший і поступово піднімаючись через них все вище до вершин вільного самопізнання.

Гегель ділить всю історію на чотири етапи: 1) східний, на якому світовий дух проходить через Китай, Індію, Персію, Єгипет, 2) грецький, 3) римський, 4) германський. Стародавній Схід – це дитинство духу, Греція – його юність, Рим – зрілість, германський світ – старість, але не одряхліла і безсильна, а така, що створила умови для своєї незгасності і творчої духовної діяльності.

Концепція матеріалістичного розуміння історії була розроблена Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). Її центральними ідеями є:

• Закономірність історичного процесу – існування об’єктивних законів, за якими він здійснюється. В цьому Маркс і Енгельс наслідують Гегеля. Але, на відміну від нього, вони вважають, що об’єктивні закони історії не диктуються зверху світовим духом, а являють собою внутрішню логіку, необхідний зв’язок і послідовність суспільних явищ, яка складається незалежно від волі і бажання людей.
• Визначальна роль матеріального виробництва в розвитку суспільства. Вдосконалення способу виробництва матеріальних благ, тобто, можна сказати, технічний прогрес обумовлює соціально – економічний розвиток суспільства. Значні, революційні зміни способу виробництва тягнуть за собою і революційні перетворення у всьому облаштуванні суспільного життя.
• Залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, буття, об’єктивні умови їх життя визначають їх свідомість. Звідси слідує, що духовна культура другорядна по відношенню до матеріальної культури, похідна від неї. Оскільки йде прогрес матеріальної культури, постільки проходить і прогрес культури духовної.

Розвиваючи вказані ідеї, Маркс і Енгельс сформулювали поняття суспільно – економічної формації. Це поняття означає певний історичний тип суспільства, обумовлений особливостями закладеного в його основі способу виробництва. Кожна суспільно – економічної формації володіє специфічними(такими, що відповідають особливостям її способу виробництва) рисами, які відрізняють її соціальну структуру, політичну організацію, правову систему і всі інші сторони суспільного життя. І кожній із них притаманний і свій специфічний тип культури.

Існування принципових відмінностей між даними концепціями не може приховати тієї обставини, що всі вони виникли у руслі європейської культури і відбивають властивий їй образ мислення. Виписані ними картини культурно – історичного процесу – це своєрідні дзеркала, в яких відображаються уявлення європейської культури Х1Х сторіччя стосовно самої себе, інших культур, свого місця серед них, своєї історичної місії і т.д. Недивно, що ці картини, незважаючи на відмінності, виявляються разом з тим багато в чому подібними. У всіх розглянутих філософських вченнях стверджується:

· Існують об’єктивні закони історії, які визначають розвиток людського суспільства. У відповідності з цими законами людство іде по шляху історичного прогресу, важливо, складовою якого є культурний прогрес.

· Історичний прогрес однолінійний: це рух вперед по єдиній, спільній для всього людства магістралі. І в процесі цього руху людське суспільство проходить ряд стадій які характеризуються певним рівнем розвитку культури і закономірно заступають одна одну.

· В кожну історичну епоху існують народи які перебувають на різних стадіях прогресу. Тому рівень культурного розвитку народів різний: є відсталі народи з низьким рівнем розвитку культури і передові народи, чия культура досягла самого високого для даної епохи рівня.

· Найвище по східцях прогресу піднялись європейські народи. Тому європейська культура – це найпередовіша культура епохи. Інші культури у порівнянні з нею є слабко розвиненими.

Комплекс ідей, пов’язаних з останнім із перерахованих положень, називають європо центризмом. Він породжений європейською („західною”) цивілізацією і відображає її власну самооцінку. Європоцентризм – апологетика західної культури, західних цінностей, західного образу життя. Оголошуючи Європу центром світової цивілізації, він проповідує перевагу її культури над усіма іншими і необхідність розповсюджування її у всі регіони земної кулі. Саме в цьому він бачить „ цивілізаторську місію” Заходу, здійснення якої сприяє прогресивному розвитку всього людства в цілому.

Європоцентризм до цього часу є однією із найвпливовіших на Заході ідейних течій. Однак уже в Х1Х сторіччі вивчення культур різних народів породжує сумніви стосовно можливості вишикувати їх в одну шеренгу „по росту” їх рівня розвитку. Історичні і етнографічні матеріали свідчать про те, що навіть у примітивних культурах відсталих народів є досягнення, засвоєння яких здатне збагатити європейську культуру (наприклад, музикальні форми, лікарське мистецтво). Зневажливе ставлення до „нецивілізованих” народів зустрічає осуд з боку гуманістично налаштованої інтелігенції.

Разом з тим розвиток західної цивілізації став викликати занепокоєння у низки філософів і науковців. Реальний хід подій європейської історії вочевидь не виправдував надій, які покладали на нього просвітителі XVIII сторіччя. Французька революція, яка починалась під лозунгом свободи, рівності і братерства, закінчилась кривавим терором і деспотизмом. Знищення феодальних станів не послабило соціальну напруженість у суспільстві, а лише породило нові конфлікти і класові битви. Розвиток крупної промисловості приніс з собою не всезагальне багатство і щастя, а ще більший розрив між багатством на одному полюсі суспільства і бідністю на іншому.

В цих умовах переконання в тому, що Європа прокладає для всього людства шлях до грядущої „золотої доби”, втрачає свою колишню очевидність. Деякі дослідники культури піддають ідею європоцентризму критиці і починають шукати нові підходи до розуміння культурно – історичного процесу. Першим із них можна назвати російського філософа і соціолога Н.Я.Данилевського(1822-1885). Данилевський з самого початку протиставив свою ідейну позицію європоцентристським поглядам. Європейська цивілізація, стверджував він, не може розглядатися в якості найвищої і обов’язкової форми, яку має прийняти культура всіх народів Землі. Європа лише „поприще германо – романської цивілізації”. Але історія людства знає і інші цивілізації, які виникли, існували і розвивались самостійно і незалежно від неї. Китай, наприклад, свого часу досяг недосяжної і донині досконалості у виготовлені тканини, фарфору, лакових виробів, в землеробстві, садівництві. Там вперше з’явились компас і порох, папір і друкування книг. У китайців надзвичайно багата література, вони розвинули своєрідну філософію і набагато раніше європейських народів досягли значних успіхів у астрономії та інших науках. Історичний шлях європейської цивілізації – це шлях розвитку не всього людства, а лише однієї групи народностей. У інших народностей історія може йти зовсім іншим шляхом. Ні європейська, тобто германо – романська цивілізація, ні китайська, ні яка інше не тотожна загальнолюдській.

Данилевський пише, що загальноприйняту періодизацію історії – ділення її на стародавню, середньовічну і нову – неправомірно поширювати на всесвітню історію. Оскільки, наприклад, падіння Римської імперії, яким закінчується стародавня і починається середньовічна історія Європи, не має жодного стосунку до історії Індії. Вчений порушує питання про наявність у кожного народу власної стародавньої, середньовічної та нової історії, і недоцільність підганяння їх під історичні мірки, пов’язані з подіями у Європі.

Розвиваючи цю думку, Данилевський відкидає не тільки європоцентристське тлумачення ролі Європи в історії, а й принцип одно лінійності історичного процесу, який здавався історикам і філософам того часу непорушним. І, не обмежуючись критикою, пропонує натомість новий, свій власний погляд на історію.

Подібно до того, як у сонячній системі кожна планета має свою власну орбіту, так і в історії людства кожна цивілізація має свій власний шлях розвитку. І як астроном, спостерігаючи рух якоїсь із планет по орбіті, не буде стверджувати, що саме цей рух визначає напрям, в якому рухається вся сонячна система в цілому, так і історик, досліджуючи розвиток окремих цивілізацій, не повинен приймати хід розвитку котроїсь однієї з них за напрямок всієї історії людства. „Людство” – це, на думку Данилевського, не більше як абстрактне збірне поняття: в реальності нема людства як цілого, а є окремі народи, які позначають собою різні втілення „ідеї людини”. Нема і ніякого загального процесу розвитку, який би охоплював людство, взяте в цілому; є лише культурно – історичні типи – особливі етапні вияви розвитку різних народів, які породжують існуючі окремо одна від одної цивілізації. Ці типи Данилевський перераховує у хронологічній послідовності: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) ассірійсько – вавілоно – фінікійський, 4) індійський, 5) іранський, 6) єврейський, 7) грецький, 8) римський, 9) ново семітичний або аравійський, 10) германо – романський або європейський. Крім того він виділяє ще два американські типи: мексиканський і перуанський, які були знищені і не встигли завершити розвиток і слов’янський, який на відміну від інших ще не досяг зрілості.

Культурно – історичні типи Данилевський уподібнює живим організмам. Їх життєвий цикл протікає як у багаторічних одноплідних рослин, у яких процес росту триває довго, а період цвітіння і плодоношення відносно короткий і раз і назавжди знесилює їх життєві сили. На першому („етнографічному”) етапі циклу, який вимірюється тисячоліттями, відбувається об’єднання племен в єдиний народ і поступове посилення його за рахунок поглинання більш слабких і малочислених сусідніх етносів, формування його мови та інших особливостей, які складають його самобутність, оригінальність. На другому етапі складається держава. Вона охороняє від чужого вторгнення не тільки землю, а й „душу народу”, забезпечує його політичну і культурну єдність, створює умови для розвитку творчих сил. Цей етап займає 400 – 600 років. Потім наступає третій, цивілізаційний період – період розквіту творчої діяльності народу. Накопичений раніше „культуротворчий” потенціал реалізується в могутньому культурному злеті, втілюючись у творах мистецтва, науки, філософії, в розвитку суспільних і політичних установ, техніки і економіки. Витративши свій потенціал, культурно – історичний тип вступає у останній період свого існування – час, коли „відбувається застій життя, прогрес зупиняється”. Культура впадає в „апатію самозадоволення” або „апатію відчаю”.

Данилевський однак не відкидає остаточно ідею історичного прогресу. Більше того, на його думку, прогрес людства тільки й можливий завдяки тому, що кожний культурно – історичний тип доводить його в якомусь певному напрямку до межі, після чого необхідно щоб він починався з нової вихідної точки і йшов у іншому напрямку, тобто щоб вступили в дію інші культурні особливості, які притаманні народам іншого культурно – історичного типу.

Згідно Данилевському, один із найважливіших законів історії полягає в тому, що „цивілізація не передається від одного культурно – історичного типу до іншого”. Спроби силоміць нав’язати цивілізацію одного культурно – історичного типу другому виявляються даремними і навіть згубними для останніх. Олександр Македонський зумів підкорити Схід, але еллінізувати його ні йому ні його послідовникам так і не вдалося. Провалились і цивілізаторські наміри англійців в Індії: європейська цивілізація залишилась чужою індусам. Проте неможливість „передати” цивілізацію не виключає того, що вона може впливати на розвиток інших цивілізацій.

Взаємодія етнічних культур у часі і просторі їх існування надзвичайно різноманітна. Вона може бути сильною чи слабкою, безпосередньою чи опосередкованою, тотальною чи локальною, сприятливою і несприятливою. Різне і ставлення до інших етнічних культур. У випадку колонізації країни відбувається витіснення і знищення (насильницька асиміляція, геноцид, ксенофобія) культури поневоленого народу. У випадку перенесення в культуру народу елементів чужої цивілізації, народ продовжує зберігати свою самобутність, але задля збереження життєздатності і подальшого розвитку принесених елементів нерідко вдаються до приглушення, а іноді і до викорінення паростків місцевої культури. Взаємодія, під час якої цивілізація, що розвивається засвоює результати іншої, більш зрілої цивілізації, сприймає і вбирає із неї в себе те, що не суперечить „народному духу” і зберігає самобутність народу, є найкращим способом входження елементів однієї культури в іншу. Тільки так забезпечується наступність в розвитку культурно – історичних типів.

Можна помітити, що розвиток поглядів на культурно – історичний процес йшов протягом останнього століття і продовжує йти зараз під знаком боротьби двох альтернативних підходів до його розуміння. Перший спирається на філософські вчення видатних мислителів Х1Х століття (Сен-Симона, Конта, Гегеля, Маркса) і пов’язаний з уявленням про те, що всі країни і народи рухаються по одній і тій же магістралі культурного розвитку. Другий підхід, у витоків якого стоїть Данилевський, відстоює ідею полілінійності культурно – історичного прогресу. Привабливість першого підходу в його насиченості гуманістичною ідеєю про єдність людства, надією на краще майбутнє, до якого прийдуть всі країни і народи, рухаючись шляхом прокладеним найбільш процвітаючими з них. Однак прямолінійне порівняння культур за їх рівнем розвитку призводить до поділу народів на „культурні” і „некультурні”, звідки зовсім не далеко до проголошення одних із них – „кращими”, а інших – „гіршими”. На практиці це виливається у проповідь переваги якогось одного народу (або групи народів – як то в у європоцентризму) над рештою і прийняття його культури за зразок, наближення до якого визначає оцінку розвиненості всіх інших культур. Та в дійсності жодна із культур не вправі нав’язувати свої досягнення у якості єдиного зразка. У будь якій культурі існує своя система норм і оцінок, яка дозволяє всередині неї розрізняти культурність і безкультур'я.

Перевагою другого підходу є те, що він підкреслює самоцінність культур і націлює на вивчення їх своєрідності. В ньому передбачається, що кожен народ на шляху свого історичного розвитку створює найкращу для себе, найбільш пристосовану до умов існування форму культури. Проте надмірне акцентування самобутності культур затушовує риси спільності між ними. Культури починають зображатись як якісь „загерметизовані” системи, між якими не може бути ні злагоди, ні взаєморозуміння. На цій основі зароджується неприязнь до всього „чужого”, вороже ставлення до інших культур і їх носіїв. Одначе, відмова від контактів і самоізоляція ніколи не йдуть культурі на користь.

Таким чином, обидва підходи „грішать” однобокістю. Але разом з тим вони несуть у собі зерна істини, з якими не можна не рахуватись. Безперечно, культура будь-якого народу, будь-якої країни чи епохи унікальна і неповторна. Однак не підлягає сумніву і те, що унікальність і неповторність культур не виключає спільності між ними. У дійсності – і це стало особливо ясно в ХХ сторіччі – саме виживання людства на планеті вимагає ставити загальнолюдські інтереси вище національних і державних. Не ідея „слов’янства” чи „американства”, а ідея людини, цінності людської особистості незалежно від її приналежності до тієї чи іншої соціальної спільноти лежить в основі істинного гуманізму. Тому не випадково і Данилевський в Х1Х ст., Шпенглер, Тойнбі, Сорокін, Каган в ХХ, і сучасні культурологи шукають можливість об’єднати вказані альтернативні підходи. Захищаючи ідею полілінійності культурно-історичного процесу, вони в той же час намагаються в якійсь формі поєднати її з уявленням про існування певного універсального і єдиного соціокультурного прогресу людства.