Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі.

Природне довкілля відіграє в історії народів значну роль, однак у доісторичних та історичних народів воно різниться за своїм значенням. Доісторичні народи формуються і живуть, перш за все, у природному довкіллі, в якому чимала роль належить ландшафту та провідному способу природокористування. У цьому контексті праця як різновид дiяльності постає однією з форм екологічної життєдіяльності, властивої лише людині, хоча зародки її спостерігаються у багатьох соціальних видів тварин, насамперед вищих птахів та ссавців. Значення природокористування полягає в активному впливі спільноти на своє довкілля за допомогою спеціально виготовлених пристосувань (знарядь) праці, завдяки чому останнє набуває рис людинодоцільності, людиновимірності загалом. Воно визначається характером екологічної культури як сукупності певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу у системі «людина — довкілля» [1].

Однак історичні народи дедалі більше олюднене природне довкілля перетворюють на штучне довкілля, у котрому природні компоненти зберігаються у трансформованому, часто навіть у розупорядкованому та перетвореному колективною діяльністю людини вигляді. Для історичних народів довкілля виступає як запускач, але не основне середовище існування. Такі народи мобілізуються в історію, починають здійснювати нову колективну діяльність, яка не зводиться тільки до природокористування. Тут формуються штучні системи політичного управління, економічної та релігійної діяльності, які у розвиненому вигляді мають характер безособового суспільства, в якому міжіндивідні контакти набувають складного характеру, позначеного культурними нормами, цінностями, цілями та ролями [2]. Вони втілюються в абстракціях другого порядку, за допомогою яких конструюються штучні, відірвані від природної реальності відносини. Народи, з їхніми безпосередніми міжособистісними зв’язками, інкорпоруються у безособові підсистеми соціуму — політичні, економічні та духовно-ідеологічні, поява яких, власне, і є змістом переходу від доісторичного суспільства до історичного суспільства.

Інакше кажучи, суть переходу до історії полягає у мобілізації народу, на ґрунті якої він формує безособове суспільство. У такому випадку мова йде про те, що прихильники школи «соціальної історії» називають соціумами. У межах цієї школи об’єктом історичної науки бачиться тотальна історія — представлення процесу національного та соціального розвитку як історії людини у суспільстві. При цьому історія та соціологія розглядаються не як різні наукові дисципліни, а як два окремих напрями єдиного наукового інтересу. А оскільки соціологія вивчає не тільки економічні та політичні, а й інші виміри існування людини — релігійний, етнічний, антропологічний, урбаністичний, сексуальний тощо, — то говорять про відповідні субдисципліни соціальної історії [3]. Якщо розглядати соціум як спільність особистостей, які перебувають у певних відносинах та взаємозалежності, то ця точка зору, попри її абстрактність, вносить гуманістичний вимір у визначення суспільства: причиною його існування постає світобачення та поведінка його членів.

Отже, на етнічному рівні особистості об’єднані безпосередніми зв’язками та постають як цілісний народ, здатний до історичної діяльності, а на надетнічному вони інкорпоровані у безособове суспільство, яке постає як «об’єктивна» реальність, яка слугує середовищем перебування цього народу. Умовою стабільності народу стає стабільність суспільства як середовища, що створює умови для відтворення народу. Народ та суспільство — як підсистеми особистих та безособових зв’язків — утворюють соціум.

З іншого боку, умовами відтворення соціуму є як стабільність динамічних характеристик суспільства, так і здатність його до змін. У ході міжсоціумних взаємодій, економічних, політичних та релігійних криз постає необхідність у ремобілізації народу, переосмислення ним свого місця у соціумі упритул до повної зміни соціальної організації. Які механізми такого процесу?

Суспільство як система безособових зв’язків формується як підсумок тривалої (500–1000 років) мобілізації етнічної спільноти з субстратного хаосу через постання династійних держав та поступову їхню трансформацію у територіальні, що супроводжується модеріназцією та канонізацією національної релігії або прийняттям світової, а також оформленням соціальних класів як великих груп, що посідають відповідне місце у безособовій підсистемі суспільного виробництва.

Які ж конкретні механізми появи та розвитку історичних соціумів?

У сучасній культурології запропоновано конкретний механізм соціальних змін, який цілком, як буде видно далі, підтверджується фактами, відомими з історії України. Механізм цей наступний [4].

На ґрунті розупорядкованого доісторичного субстрату або у надрах розвиненого історичного соціуму постійно відбувається диференцiація на субкультури. Під субкультурою тут розуміється система норм та цінностей, які відрізняють культуру певної групи від культури більшості суспільства [5]. Такі субкультури можуть бути як руйнівними для нього (субкультура люмпенів), так і конструктивними (субкультури інтелігенції, студентська та молодіжна субкультури), а також — неоднозначними (християнська субкультура у Римській імперії, військові субкультури, наприклад — яничари в Османській імперії, козацтво — у пізньосередньовічній Україні). Вони виступають джерелами периферійного різноманіття соціуму. У кризові часи вони можуть породжувати нові соціальні структури, як, наприклад, козацтво, яке стало джерелом нової еліти та соціальною базою Гетьманщини. Зі студентської субкультури середньовічних міст окремі її представники поповнювали економічні, політичні та релігійні інститути.

По суті, субкультури не просто відтворюють соціальну еліту, вони самі є інноваційною периферією цієї еліти, тим альтернативним культурним «прошарком», який породжує історичні інновації. Субкультури відстоюють своє право на існування та не домагаються панування власних цінностей у суспільстві. Однак у певний час через низку історичних обставин переростають у контркультури, котрі змінюють соціум у цілому. Така контркультуризація відбувається тоді, коли субкультури стають чинниками альтернативної соціальної мобільності та починають домагатися універсальності своїх цінностей для соціуму загалом. Контркультури відповідають за парадигмальні зрушення у культурі та суспільстві, переростаючи з периферійного нефункціонального або слабкофункціонального різноманіття, в якому апробуються та нагромаджуються альтернативні цінності, форми поведінки та соціальної організації, у соціальну альтернативу соціуму, що зазнає швидких змін.

Однак, субкультури змінюють суспільство тільки якщо вони формують нові інституйовані (об’єктивовані, безособові) соціальні структури та відношення — отримують економічну, політичну та духовно-ідеологічну основу. При такому інституюванні субкультури не зникають, але найчастіше трансформуються у відповідні підсистеми соціуму, наприклад — так відбулася трансформація військово-дружинної та торговельної субкультур у класи феодалів, їхня правова легалізація здійснилася як юридичне визнання окремого політичного стану, у нестановій державі — як легалізація відповідного способу діяльності, паралельно відбулося духовно-ідеологічне визнання та релігійне інституювання. Інколи субкультури співіснують як необхідні автономні компоненти суспільства, в яких відбувається адаптація представників субкультури у культуру більшості, як молодіжні чи студентські субкультури. Багатопланове інституювання військово-дружинних субкультур призвело до розвитку феодальних відносин, торговельно-фінансових — капіталістичних, науково-інформаційних — постіндустріальних.

Подивимось, які субкультури та контркультури слугували чинником мобілізації українського народу у різні епохи його історичної активності.

Історичні субкультури виникають у зв’язку з поширенням міського життя, формуванням військових та торговельних кланів, вивищенням одних племінних культів над іншими, які і стають тими субкультурами, що здійснюють ініціацію розвитку соціуму.

У ході розпаду праслов’янської спільноти, який полягав у диференціації та перегрупуванні слов’янських племен та їхньому інтенсивному розселенні на теренах Східної Європи [6], у середині VІ ст. сформувалася активна військово-дружинна субкультура (антська доба), піді проводом якої від кінця VІ ст. відбувається мобілізація та здійснення військових походів у напрямку Візантії.

Діяльність військово-дружинної субкультури, яка заклала основи історичного соціуму в Україні, простежується у здійсненні військових походів (починаючи з 493 р. і до кінця ІХ ст.), у формуванні полянського ранньодержавного об’єднання та перетворенні його (за незначною участю варязьких дружин) на ранньодержавну імперію, у заснуванні міст та поширенні освіти та християнства на теренах Русі. Ця субкультура фактично виступила основним упорядником субстратного хаосу, чинником його мобілізації. Діяльність військових дружин та племінних князів сприяла розвиткові міжплемінних зв’язків, утворенню оборонних та наступальних союзів, організації сумісних походів та підкоренню більш слабких племен більш сильним. Це сприяло мобілізації племен та формуванню великих міжплемінних об’єднань, що запроторило шлях до формування ранньодержавної імперії Київської Русі. Князі, діяльність яких зосереджувалася переважно у сфері торгівлі між слабко зв’язаними (переважно річковими комунікаціями) містами, мали також залоги, які збирали данину і забезпечували мінімальний громадський порядок у слабко зв’язаних теренах Русі.

Постання міської субкультури Русі пов’язане перш за все з Києвом, який лежав на перехресті торговельних шляхів — річкового «з варяг у греки» та сухопутного з Хозарії та Середньої Азії на Захід. Київ здавна був значним торговельним, культурним та військовим центром, в якому зосереджувались матеріальні та культурні цінності різних племен і народів півдня. Як показує П. Толочко, археологічні матеріали свідчать про розвиток на Київських горах важливого адмінiстративно-політичного та культурного центру, можливо, навіть із VІ ст. [7]

З розвитком писемної культури міста, окрім того, що є сферами безособової діяльності — ремісницько-промислової, торговельної, управлінської та військової, релігійними центрами, місцями, де концентрується генетичний та фенотипічний фонд нації, стають важливими осередками зберігання інформації, рекреативними, освітньо-соціалізаційними та інноваційними центрами. Саме міський спосіб життя визначав розвиток культури Русі в ХІ–ХІІ ст.

З появою міст також трансформується і сільський спосіб життя — місто насичує село інноваційними формами, залучає його до нової системи комунікацій, економічних відносин та торговельних зв’язків.

Ще одна важлива субкультура мала іноземне походження, але її діяльність суттєво вплинула на подальшу історію українців, створивши прецедент лояльності до влади іноземних династій. Це були військово-торговельні клани варягів, котрі, починаючи з VІІІ ст., проникали з півночі та північного заходу, вносячи елемент динаміки у регіон. О. Пріцак на ґрунті аналізу скандинавських джерел розглядав Русь як торговельний клан, який діяв на теренах Балтійського моря та Східної Європи. На його думку, володіючи торговими шляхами, руси вплинули на становлення держави Київської Русі. Зокрема, поблизу Ярославля та Ростова існувала перша факторія Русів, а Рюрік, Олег (Хельгі) та Дір (Бьорн), на його думку, були представниками цього клану [8].

Від Олега до Ярослава Русь була імперією торговельних шляхів, з примітивною соціально-економічною структурою, не пов’язаною ні з якою територією, яка складалася з морських та річкових кочівників, які періодично збирали данину для своїх князів. Діяльність цієї військово-торговельної субкультури, яка поступово цивілізувалася, вплинула на формування правлячої династії Рюриковичів та розвиток торгівлі Русі.

Водночас, діяльність трьох названих субкультур слід розглядати як цілісний контркультурний (по відношенню до родоплемінних традицій) комплекс, який вплинув на формування ранньофеодальної імперії Київської Русі. Під їхнім впливом за Володимира Великого рання держава досягла свого найвищого розширення та розквіту, були створені засади для подальшого культурного піднесення, влада здобула релiгійне освячення (офіційне хрещення Русі, 988 р.), здійснюються перші спроби кодифікації національного права, що свідчить про інституювання контркультурної діяльності.

У часи Ярослава спостерігається значне піднесення культури і, зокрема, церковно-християнської, відбувається кодифікація «Руської правди» як системи фіксованого розвиненого національного права, інтенсивно розповсюджується писемність, літописання та інші форми історичної культури. Русь починає перетворюватися на територіальне об’єднання.

Втім, цей процес не міг бути завершеним у межах багатонаціональної ранньодержавної імперії Київської русі, об’єднаної слабкими економічними та соціальними зв’язками. Тому після смерті Ярослава києворуське суспільство потрапляє у стан культурно-політичного хаосу (у синергетичному смислі — як стану багатьох невизначених можливостей), який характеризується подрібненням держави на удільні князівства та конфліктами між ними, послабленням зв’язків між північними та південним регіонами країни, превалюванням регіональних інтересів, постійними усобицями удільних князів, піднесенням ролі місцевої аристократії, занепадом Києва як центру культури та державності. Це сприяє зниженню зовнішньої геополітичної активності Русі та виникненню нових геополітичних реалій, формуванню багатоцентрової системи політичного та культурного тяжіння, серед яких два найважливіших центри — Володимиро-Суздальський та Галицько-Волинський. На теренах останнього та Півдня Русі загалом завершується формування типових рис історичного українського етносу, кристалізується у загальних рисах українська мова[9]. Дійсно, після цього часу українські території були постійно поділені між трьома-чортирма сусідніми державами, що не призвело до формування з розрізаного кордонами післякиєворуського населення нових етносів.

Однак майже з самого початку в історії українського народу зіткнулися дві групи чинників — висока історична культура та незручне геополітичне розташування. Зокрема, сусідство зі Степом, через який постійно мігрували кочівницькі племена, периферійне розташування на межі Західноєвропейської цивілізації та широко зрозумітого Сходу, який з середини ХІІІ ст. оточував Україну з півночі, сходу та півдня, призвело до надмірної дестабілізації соціуму та втрати політичної незалежності. Вже у часи існування полянського ранньодержавного об’єднання своєрідним гальмуючим чинником розвитку був Хозарський каганат, експансія якого спричинила обмеження влади місцевих князів, зумовила відтік економічних та людських ресурсів до цієї напівкочової імперії. Монголо-татарська навала ХІІІ ст. призвела до зниження соціально-політичної активності Півдня Русі, обмежила владу Галицько-Волинського князя, а з припиненням династії Романовичів незалежність князівства була втрачена.

Тому етнічна система потрапила у коливальний розвиток, для якого властива осциляція історичної активності, яку відзначали різні дослідники, зокрема Я. Дашкевич. В українців така осциляція характеризується дуже високою амплітудою — від культурно-політичного хаосу до субстратного, від боротьби політичних еліт до повернення до аполітичного стану, стрибками від надмірної активності (наднапруги) до надмірної пасивності на межі перетворення на етнічний субстрат та байдужості до власної долі.

В історії розвитку українського народу ми спостерігаємо два цикли осциляції. На початку кожного циклу усталена (успадкована від минулих епох) соціально-політична та культурна система пристосовується під нові історичні умови, зокрема — до нової іноземної правлячої династії. Внаслідок компромісу між останньою та українською аристократією формується типова для кожного циклу етносоціальна структура. При цьому українська еліта частково «дезертує», розчиняється в іноетнічній [10]. Тому баланс між українським соціумом та новими геополітичними та історичними умовами поступово порушується через зростання іноземного тиску на український народ та визрівання у середині народу альтернативної субкультури, котра здійснює автономну активність, пробуючи знайти місце у нових історичних умовах.

У першу половину кожного циклу історична активність етносу падає, у другу — нарощується з новою силою, — у цей час використовуються та трансформуються старі та формуються нові соціокультурні форми й інститути, альтернативна субкультура виявляє тенденцію до перетворення на контркультуру, що завершується ремобілізацією народу та формуванням нових інституйованих форм.

Чинниками ремобілізації українського народу наприкінці першого осцилятивного циклу були релігійна Унія 1596 р. та діяльність військово-пограничної субкультури козацтва.

Козацтво відоме з кінця XV ст. Головні причини його появи — поступове обмеження верхівкової соціальної мобільності для українців, часткова полонізація та католизація національної еліти, зростання закріпачення, а особливо — наявність великої кількості незасвоєних земель на Півдні та постійна військова загроза.

Козацтво пройшло шлях від неінституйованої, напівлегальної субкультури до інституювання як стану спочатку у межах Литовсько-Польської держави, але, врешті, так і не знайшло собі стабільного місця у ній. Тому козацтво переростає у контркультуру, яка протистоїть офіційній владі, домагається замінити цінності та соціальні форми пануючої соціокультурної системи Речі Посполитої власними. З іншого боку, її цінності все більше набувають національного значення, і з кінця ХVІ ст. спостерігається покозачення української культури.

Козацтво ж переростає у контркультуру, яка вступає, починаючи з 1591–1593 рр. у військовий конфлікт з існуючою соціальною системою чужоземного походження. Кількість військових конфліктів зростає (1595–1596, 1625–1638, 1648–1657 рр.), підсумком чого стає всенародна війна (1548–1553 рр.), у ході якої козацтво переростає у нову державотворчу національну еліту.

Національно-визвольна війна-революція привела до трансформації державних кордонів, переростання Московського царства у Російську імперію, до занепаду Речі Посполитої, до створення Гетьманщини як автономної Української держави з новими масовими цінностями та соціальною структурою [11].

Нові політичні зміни зумовили нові зміни геополітичного статусу України та перехід українського народу до другого стаціонарного циклу. Зокрема, змінюється центр геополітичного тяжіння України — з європейського світу до Великоросії, з Європи — на Азію.

По Руїні (1657–1686 рр.), Полтавської катастрофи 1709 р. та піді впливом зусиль московського державного апарату український народ увійшов у русло політичної бездіяльності та інерції обставин. Гетьманство поступово ставало явищем адміністративного апарату імперії, а у 1763–1764 рр. було скасовано зовсім. Поступово скасовано козацький устрій, а у 1775 р. зрито Запорозьку Січ. Спадала і культурна та соціальна активність мас — аж до перетворення на первісний етнічний субстрат.

Занепад і розібрання Польщі сусідніми державами призвели до включення Правобічної України до Росії (1793, 1795 рр.) та Австрії (1772, 1795 рр.).

З кінця ХVІІІ ст. національна мобілізація здійснюється вже субкультурою національної інтелігенції, яка прагне перетворити народ з пасивної спільноти на активну, здатну до політичного утвердження, здатну відстоювати колективні цінності, економічні, релігійні та політичні права [12].

У ХІХ ст. у Росії та Україні з’являється нова категорія людей, котрі породжують нові ідеї та стають джерелом інноваційного різноманіття. Їх тут почали називати словом «інтелігенція», яке у широкому розумінні означало тих, хто мав вищу освіту. У вужчому ж смислі, але історично більш вагомому, малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе поліпшенню культурного, соціального та політичного становища мас, тобто селянства.

Ця інтелігенція сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, як це було на Заході, особливо — у Франції епохи Просвітництва. Ідеологія домагалася на вираження інтересів усіх верств певного народу. Така інтелігенція вже апріорно мала перетворитися на контркультуру, представники якої критично сприймали існуючий стан речей, і наприкінці ХІХ ст. частина інтелігенції навіть присвятила себе боротьбі за зміну статус-кво будь-якою ціною та методами.

Особливо вагомою інтелігенція стала для суспільства типу українського, котре «втратило» свою дворянську еліту у результаті асиміляції імперською культурою та службою. Однак чисельність такої інтелігенції в Україні була вкрай незначною, вона була зосереджена переважно навколо перших в Україні університетів — у Харкові (з 1805 р.), Львові (з 1817 р.), Києві (з 1834 р.), Одесі (1865 р.), Чернівцях (1875 р.), деяких інших вищих навчальних закладів. З декількох тисяч щорічних випускників цих закладів у Росії лише незначна частина виявила національну заінтересованість, більшу частину ХІХ ст. українська інтелігенція, як і російська, лишалася незначною групою суспільства, розірваною інтелектуальними суперечками, налаштованою проти уряду та ізольованою від мас, зануреною у власні справи. Хіба що у Галичині ситуація була дещо кращою, оскільки тут існували більш сприятливі умови як для розвитку української культури, так і політичні умови для інституювання діяльності української національної контркультури.

Еволюція національної свідомості інтелігенції пройшла три етапи. Перший позначений ностальгічними настроями, коли невелика група вчених-інтелектуалів збирає історичні документи, фольклор, предмети старовини, вважаючи, що незабаром самобутність народу зникне під навалою імперської культури. Другий, культурницький, етап стає періодом «відродження» місцевих мов, їх дедалі ширшого їх використання у літературі та освіті. На третьому, політичному, етапі відбувається зростання національних організацій та висунення національно орієнтованих вимог, за якими більшою чи меншою мірою криється прагнення до самоврядування. Так визрівають «будівельні блоки» української національної ідентичності — відтворення національної історії, захоплення фольклором, мовою, збагачення української національної культури новими літературними творами, в яких осмислюється соціальний стан української людини, її духовні пошуки та домагання [13].

У Галичині політична фаза настала у ході революції 1848 р., а у Росії, в якій перехід до третьої фази гальмувався політичними та національними репресіями (укази проти української мови 1863 та 1876 р.), — лише у ході революції 1905–1907 рр.

Спочатку рисами зростання історичної активності українців та мобілізації піді впливом культурницької діяльності інтелігенції стали поява політичних гуртків, зокрема — Кирило-Мефодіївського товариства; розвиток української публіцистики у Західній Україні («Зоря», «Русалка Дністрова»), діяльність наукових та культурно-освітніх товариств, зокрема — Наукового товариства ім. Шевченка (1875 р.).; участь західних українців у революції 1848 р., створення «Головної Руської ради» та інших організацій, причому політичне піднесення українства тут не припинялося усю другу половину ХІХ ст.: створювалися національні, християнські, соціал-демократичні та радикальні партії й організації; поширилися напівселянські-напівнаціональні рухи у російській Україні (але до спроб відродження козацтва!); літературне та публiцистичне піднесення, зокрема у діяльності Т. Шевченка.

У Росії 1899 р. у Харкові була створена Українська революційна партія, яка висунула гасло автономії України у межах Росії, і з того часу — виникає низка інших партій (соціалістична, народна, демократична, радикальна). Йшла боротьба за права українства у школах, у науці. Під час Першої російської революції з’явилися українські часописи, інтенсифікувалася українська політична діяльність у Думі й у земствах, з’явилися нові культурно-освітні та політичні товариства.

Отже, у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., як і перед Хмельниччиною, Україна переживає культурне піднесення. Однак, на відміну від попереднього циклу, коли у ремобілізації брало участь козацтво, тепер її спричинює перш за все українська інтелігенція, яка дедалі більше зростає чисельно та бере участь у політичному житті країн. Військова субкультура в Україні сформувалася лише напередодні Першої світової війни та у часи революції. Першими були Українські Січові Стрільці (1913 р.), які брали участь у Першій світовій війні на боці Австрії. На території Росії українська армія сформувалася та була інституйована у ході творення УНР.

Підсумком діяльності субкультури української інтелігенції було формування 17 березня Центральної Ради, яка стала представницьким органом українців різних переконань та чинником відродження української державності. Остання пройшла еволюційний ряд: автономія у межах імперії (20 листопада 1917 — 24 січня 1918 р.); Українська народна республіка на чолі з Центральною радою (24 січня — 28 квітня 1918 р.); Гетьманат, створений німецькою окупаційною армією та поміщицькою верхівкою населення України, зокрема, і проросійською (28 квітня — 14 листопада 1918 р.); УНР на чолі з Директорією (14 листопада 1918 — літо 1920 р.).

І знову через несприятливі геополітичні обставини, політичну незрілість та відсутність яскравих військових воєначальників українська державність не змогла стабілізуватися. Зокрема, на теренах України діяло більше іноземних політичних сил, ніж будь-де на теренах Росії: окрім армії УНР, діяла Галицька армія Західно-Української Народної республіки (проголошена 13 листопада 1918 р., 22 січня 1919 р. злучена з УНР), а також білогвардійці, польські, німецькі, румунські війська, анархістські угруповання, більшовицькі сили Росії та її маріонеткової Української Радянської республіки, проголошеної 25 грудня 1917 р. у Харкові.

Підсумком другого стаціонарного циклу знов, як і після 1654 р., стає громадянська війна та іноземна інтервенція, внаслідок якої відбулася чергова «зміна династії» — від царської до радянської. Ці події визначили перехід до третього стаціонарного циклу. Водночас, зусилля народу у боротьбі за незалежність інституювалися у вигляді УСРР, яка стає з 1922 р. однією з формально автономних структур СРСР. Однак залишився центр тяжіння, який домінував з середини ХVІІ ст., — Московія — Росія — СРСР.

Але у цій фазі історії України зберігаються потенційні чинники відтворення політичних структур українського соціуму, як у СРСР, так і за його межами. Це — КПУ, формально автономна від КПРС (в СРСР), Організація українських націоналістів (з 1929 р.), Українська повстанська армія (з 1942 р.), інші партії та організації.

Більшовицька ідеологія стала ідеологією відновлення Російської імперії під інтернаціоналістським стягом. У цій імперії українці, як і чимало інших народів, отримали формальну автономію. Автономна українська державність у складі СРСР, якою б вона куцою не була, все ж була українською. Завдяки імперській політиці СРСР у межах УРСР було зібрано основні українські землі, чого не було з часів розпаду Київської Русі.

Позитивну, але однобічну роль у розвитку української культури відіграла українізація (1923–1933 рр.), певний обмежений розвиток української культури та формальної автономії у межах СРСР, який зумовив розвиток української інтелігенції, що її правляча імперська влада намагалася увігнати у русло більшовицької ідеології. Попри свою політичну обмеженість та атеїстичну спрямованість, українізація сприяла розвиткові української мови, преси, науки, освіти, ліквідації неписьменності.

За межами СРСР ситуація була дещо іншою. У Західній Україні піді впливом пацифікації та періодичного загострення стосунків між офiційною Польською владою та українськими партіями й організаціями підтримувався високий «соціальний тонус», що врешті призвело до військового протистояння ОУН–УПА, з одного боку, та іноземних завойовників — фашистів та більшовиків — з іншого. Тут спостерігається деякий розвиток національної освіти та церкви, оформлюється ідеологія націоналізму.

Найбільш сприятливий стан для українців було створено у Чехо-Словаччині, де у Празі існував Український вільний університет (1921– 1945 р.), низка українських товариств та освітніх закладів, були створені сприятливі умови для карпато-українського регіону — аж до надання у 1938 р. автономії.

Врешті — під час розпаду СРСР український народ здобув свою державність. Однак ця держава у 1991 р. постала як держава української постсовєтської партократії та бюрократії, яка хотіла зберегти свою владу після розпаду СРСР: відбулася чергова зміна династії. Український народ, який формально проголосував за незалежність, фактично опинився під владою місцевого корумпованого чиновництва, яке дивиться на Україну як на свою власну вотчину та намагається від цього здобути максимальну користь. Проте, у принципі можна говорити, що після двох осциляцій український народ досяг певного стаціонарного стану, який набув вираз у постанні національної держави. Також можна говорити про певну, значною мірою порушену репресіями, безперервність у відтворенні інтелігентської еліти від часів українізації дотепер. Проблема тепер полягає у тому, щоб цю державу стабілізувати і перетворити на справді державну. Чи здійснить таку стабілізацію якась нова чи стара (інтелігентська?) субкультура, — покаже час.

Таким чином, міф про неісторичність українського народу можна цілком заперечити тими складними обставинами, в яких розвивався його соціум, котрий постійно перебував у складній геополітичній обстановці, яка не сприяла створенню стабільної національної держави. Однак при цьому народ не перетворився на персистентний доісторичний етнос, не відмовився від набутків історичної культури — національного права, традицій місцевого самоврядування, осьової історичної релігії — християнства, від національної мови, яка врешті стала літературною, від міського життя. Він постійно породжував субкультури, які ставали чинниками національного відродження, перетворювалися на контркультури, які протистояли чужоземній владі та сприяли національній мобілізації та утвердженню українців як історично активного народу.

В сучасному процесі державотворення особливої уваги потребує процес соціально-виховної роботи з молодими громадянами нашої держави. Навчання, освіта та проведення вільного часу молоді залежать від рівня сформованості культурологічної сфери, різних форм та методів організації дозвіллєвої діяльності. Особливу цікавість викликають проблеми взаємин суспільства і молодіжних субкультур, що привертають увагу молоді, яка є членами чисельних неформальних, субкультурних об’єднань та неформальних рухів.

„Неформали” — загальна назва для представників різних молодіжних рухів в СРСР 80-90-х років XX століття. Субкультура (від лат. sub – під й culture – культура) – сукупність специфічних соціально – психологічних принципів, що впливають на стиль життя і мислення певних номінальних і реальних груп людей, і що дозволяють їм усвідомити і затвердити себе в якості «ми», відмінного від «вони» - решти представників соціуму.

Молодіжні субкультури цікавили і цікавлять різноманітних вчених та дослідників своєю класифікацією, різноманітністю, причинами виникнення та настроями, наприклад, Шубін А.І („Судьба неформалов”), Соколов М.А. („Субкультурное измерение социальных движений: когнитивный подход.”, ”Субкультуры, этносы и искусство: концепция социокультурной стратификации”), Кофирін Н.В. (”Проблеми вивчення неформальних груп молоді. Соціологічні дослідження.”), Крутецкий В.А., Лукин Н.С. (“Психологія підлітка”) тощо.

Люди, що не приймають норми суспільства, існували завжди. Ще в стародавній Греції філософ Діоген був відомий тим, що жив в бочці, в епоху Середньовіччя єретики заперечували домінуючі канони церкви. При виборі життєвого шляху і становленні світогляду ті, які не знаходять підтримки і схвалення в суспільстві, йдуть в інший світ, неофіційний і неформальний. Там вони створюють свою систему комунікацій, норми і правила. Вони ділять всіх на «своїх» і «чужих». Соціальне відчуження проявляється найчастіше в апатії, байдужності до політичного життя суспільства, образно кажучи, у позиції „стороннього спостерігача”. На рівні самоідентифікації прояв яких-небудь певних політичних установок мінімальний. Разом з тим емоційність, легковірність і психологічна нестійкість молодих людей уміло використовуються політичними елітами в боротьбі за владу.

Існує думка, що аполітичність молоді закономірний результат надмірного ідеологічного виховання минулих років, а активна політизованість межується із соціологією. Саме через це ще 15 років тому відношення до хіппі, панків, металістів було украй негативним. Вважали за краще умовчувати, приховувати, забороняти. А вже сьогодні очевидно, що історичний і соціальний досвід існування молодіжних субкультур привносить в людське існування ту інформацію, яка не могла бути отримана іншим шляхом.

Сучасна українська культура перебуває в кризовому стані, як і саме суспільство. З одного боку, значущість культурного розвитку населення для успішної реалізації соціальних проектів і виходу з кризи не повною мірою усвідомлюється органами управління, з іншого-комерціалізація культурного процесу, все більш помітно відходить від норм і цінностей «високої» культури до усереднених зразкам агресивної масової культури, найбільш виразно виявляється в електронних засобах масової інформації, також не може не позначитися на системі установок, орієнтації і культурних ідеалів молодої людини, що вже певним чиноим і є прихильником якоїсь субкультури.

Професор С. Сергєєв пропонує нам наступну типологізацію молодіжних субкультур: 1.Романтичні субкультури (хіппі, індіаністи, толкіністи, з відомими застереженнями - байкери); 2.Гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери і т.п.); 3. Кримінальні ("гопники", "любери"); 4. Анархо-нігілістичні (панки, екстремістські субкультури "лівого" і "правого" спрямування), які можна також назвати радикально-деструктивними.

Проведене нами дослідження дає можливість стверджувати, що молодіжні рухи можна розділити на такі групи: 1.Пов'язані з музикою, музичні фанати, послідовники культури музичних стилів: рокери, металісти, панки, готи, репери, транс-культура; 2. Відмінні певним світоглядом і засобом життя: готи, хіпі, індіаністи, панки, растамани; 3.Пов'язані із спортом: спортивні фанати, ролери, скейтери, стріт - байкери, байкери. 4.Пов'язані з іграми, відходом у іншу реальність: рольовики, толкієністи, геймери; 5.Пов'язані з комп'ютерними технологіями: хакери, користувачі, ті ж геймери; 6. Вороже або асоціальне налаштовані групи: панки, скінхеди, гопники, любери, нацисти, періодично: футбольні фанати і металісти; 7.Релігійні об'єднання: сатаністи, секти(кришнаїти, індіаністи тощо); 8. Групи сучасного мистецтва: графіттери, брейк-дансери, художники, скульптори, музичні гурти; 9. Еліта: мажори, рейвери; 10. Соціально-активні: товариства захисту історії та навколишнього середовища, пацифісти тощо.

Нами визначені причини на основі яких і виникають неформальні рухи в Україні: 1) Виклик суспільству, протест; 2) Виклик родині, нерозуміння в родині; 3) Небажання бути як усі; 4) Бажання затвердиться в новому середовищі; 5) Звернути на себе увагу; 6) Не розвинена сфера організації дозвілля для молоді в країні; 7) Копіювання західних структур, течій, культури; 8) Релігійні й ідейні переконання; 9) Данина моді; 10) Відсутність мети в житті; 11) Вплив кримінальних структур, хуліганство; 12) Віко<