Перший професійний історик України Микола Костомаров.

Дитинство

Микола Іванович Костомаров народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Походження хлопчика визначало деяку подвійність його долі. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Петрівною Мильниковою, і за законами Росії став кріпаком свого власного татуся. Батько майбутнього історика, капітан, учасник взяття Ізмаїла суворовською армією, у 1790 році пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. Він належав до стародавнього, відомого з середини XVI століття дворянського роду, вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчивши французьку, в оригіналі читав твори Вольтера, Дідро й інших французьких просвітителів, залишаючись, проте, жорстоким кріпосником. Вже в похилому віці він вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну і відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні, наміряючись потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817року, уже після народження сина.

Раптова смерть батька 14 липня 1828 року поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" у передпокої. Ровнєвські лакеї, зловтішаючись, говорили йому; "Доста панствувати, Миколко, — ти ж бо такий же холоп, як і ми!".

Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю хлопчикові, вона погодилася без зволікань. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, жінка була готова на все. Микола дуже любив свою матір, до кінця життя не забуваючи, кому він був зобов'язаний своїм "другим" народженням.

Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько "infant miraculeux" — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За "витівки" він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 року тільки Микола, прагнучи вчитися, поступив поХарківського університету на історико-філологічний факультет.

Юність та навчання

Обдарованого юнака цікавили найрізноманітніші сфери гуманітарних знань. Він вивчав древні й нові мови, глибоко цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українськихромантиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважнофольклором і козацьким минулим України.

Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на історичний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Михайлович Лунін. Його лекції захоплювали: саме він викликав у Костомарова "переворот", про який він згодом писав: "...я полюбив історію найбільше, і з тих пір із жаром віддався читанню і вивченню історичних книг". Значною мірою під впливом Луніна в юнака сформувався погляд на історію, близький світоглядові культури німецького романтизму, але дуже далекий від поглядів, що панували в той час у російській історіографії. Головний зміст історичного процесу він бачив у саморозвиткові народу і його духовно-культурних проявів (насамперед, у надбаннях народної творчості і самобутніх суспільних формах). Таке романтично-народницьке бачення історії контрастувало з тоді прийнятим в колах учених розумінням історичного процесу як політичної історії окремих держав на чолі з правлячими династіями.

В ті роки Харків вважався провідним центром розвитку нової української літератури. Першим великим надбанням українською мовою стала "Енеїда" І.Котляревського. Його шляхом пішли професор російської історії (з 1841 року — ректор Харківського університету) П. Гулак-Артемовський, що складав байки і сатири, а також Г.Квітка-Основ'яненко, якого по праву називали батьком нової української прози. У Харківському університеті навколо професора-славіста і літератора-романтика І.Срезневського сформувався гурток студентів, захоплених збиранням зразків української народної пісенної творчості. Вони сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись до народної скарбниці. Першим у цій сфері проявив себе Л.Боровиковський, що збирав і публікував народні пісні, переводив українською мовою з польської і російської, а також залишив збірник власних романтичних пісень і балад у стилі народних дум, у яких головними персонажами виступаютькозаки і кобзарі — народні співці.

Костомаров в університетські роки дуже багато читав. Перевантаження не забарилися позначитися на його здоров'ї — ще за студентства значно погіршився зір. У січні 1837 року Микола Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.

Початок діятільності

Після закінчення університету він пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькомудрагунському полку в Острогозьку. Але військовим він виявився ніяким. Насамперед нести службу заважав поганий зір. До того ж дуже скоро Костомарову набридли "військові навчання і тодішні військові товариші". Вихід знайшовся своєрідний: почавши розбирати багатий архів повітовогосуду, у якому зберігалося діловодство колишнього козачого полку з часу заснування міста. Костомаров став істориком полку. На жаль, його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого: після складання опису Острргозького слобідського полку Костомаров серйозно задумався над тим, щоб в аспекті історії подібних полків простежити минуле всієї слобідської України. Тоді ж Микола Іванович переконався, що історію потрібно вивчати не тільки за мертвими літописами, але й серед народу. Для ліпшого знайомства з життям народу М.Костомаров, як він сам писав, починав "етнографічніекскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками". При цьому, перейнятий духом навчанняЙ.Гердера і гегелівської філософії, а також під впливом чеського слов'янофільства, він намагався визначити історичну місію, вище призначення слов'янських народів, і в першу чергу —українського. Великий вплив у ті роки справила на М.Костомарова європейська романтичнатрадиція, особливо творчість Е.Гофмана. Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літературознавця і публіциста С.Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності.

Вже в харківський період життя М.Костомаров почав схилятися до думки про те, що середслов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі звільнення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства; створив найбагатшу фольклорно-пісенну традицію і розвинув демократичні ідеали та інститути козацтва. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори Костомаров друкує в різнихальманахах і видає у вигляді збірників "Українські балади" (1838) і "Гілка" (1840) під псевдонімом "Ієремія Галка". Тоді ж він під впливом творчості В.Шекспіра створює історичну драму "Сава Чалий" (1838) і трагедію "Переяславська ніч" (1841), що дістали високу оцінку В.Бєлінського.

Дисертації та викладання

У 1840 році М.Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Однак ця робота ("Про причини і характер унії в Західній Росії") не була захищена через заборону Міністерства народної освіти. Дисертація побачила світ у 1841 році як окрема книга, і дуже скоро стала широковідомою. Але це докладне, об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування досить слизької і перманентно актуальної для України проблеми. Після публічної заяви архієпископа Харківського Інокентія Борисова про "обурливий зміст" книги молодого вченого, уже запланований захист не відбувся. Напередодні захисту в стінах університету з'явилося оголошення про те, що захист дисертації Костомарова відкладається "через непередбачені обставини". Через місяць прийшов офіційний наказ, підписаний професором М.Устряловим (за розпорядженням міністра народної освіти С.Уварова), знищити весь наклад видання.

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена за півтора року, називалася "Про історичне значення російської народної поезії": ідеологічних нарікань не викликала, тож була успішно захищена в 1844 р. М.Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій праці, поєднуючи її з педагогічною діяльністю. Темою його нового дослідження стала історіяБогдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць основних боїв часів Визвольної війни, Микола Іванович відправився вчителювати на Волинь, у гімназію містечка Рівне. Однак у провінційній глухомані він швидко відчув брак літератури й спілкування з освіченими людьми. Тому вже 1845 року переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем і гімназії, відразу ж познайомившись із найавторитетнішим і впливовим на той час ученим М.Максимовичем. За спогадами учня Костомарова, згодом прославленого художника М.Ге, Микола Іванович незабаром став найулюбленішим учителем у гімназистів. Для них його уроки були справді духовним святом. Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала М.Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивченняісторії України, яку свого часу розгорнув М.Максимович. Тоді ж М.Костомаров зблизився з видатним київським, досить самобутнім, релігійним філософом П.Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці позначені особливим інтересом до "сутінкового" боку людської душі — сфери підсвідомого, а думка про те, що душа людини може спілкуватися зі світом безпосередньо, без участі органів чуттів і розуму, передбачає ідеї інтуїціонізму А.Бергсона і М.Лоського. Увага київського філософа не оминала й проблем етнопсихології, точніше культурно-психологічних особливостей окремих національно-цивілізаційних типів, і це було надзвичайно близьким М.Костомарову. Випереджаючи О.Хом'якова і В.Соловйова, П.Авсеньєв стверджував, що на Заході переважає елемент індивідуалізму, на Сході — тотальності, тоді як російський, слов'янсько-православний тип душі гармонічно синтезує одне й інше. Такі погляди, а також глибоко праведне життя, що зближувало П.Авсеньєва з особистостями Г.Сковороди або ж С.Гамалії, справили величезне враження на М.Костомарова і його нових київських друзів.