Культурно – еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.

Майже вся епоха кам'яного періоду характеризується привласнюючим способом життя людини. А це означає, що в кам'яний період людина займалася переважно збиранням, жила в безпосередньому контакті з природою і існувала за рахунок того, що давала природа.

За часів пізньої доби мезоліту в людських спільнотах з'являються перші ознаки змін в привласнюючому господарюванні (декотрі вчені називають пізню добу мезоліту "кризою привласнюючого господарювання"). З'являються перші ознаки землеробства, людина починає приручати диких звірів.

Відтак, на завершальному етапі мезоліту, землеробство і тваринництво стають факторами, що обумовили перехід людського суспільства до нового способу життя і господарювання – до відтворюючого способу господарювання. Перехід до цього способу бере свій початок в кінці епохи мезоліту і завершується в неолітичну епоху (останній період кам'яного віку).

В епоху неоліту (приблизно 7-6 тисячоліття до н.е.) відбувається повний перехід людини до відтворюючого господарства; від збирання, мисливства, рибальства людина, протягом цих тисячі років, переходить до землеробства і тваринництва. За своїм значенням, перехід до відтворюючого типу господарювання докорінно змінив спосіб життя і носив певною мірою революційний характер. Дослідники назвали цей перехід "неолітичною революцією". В науковому розумінні значення "неолітичної революції" полягає ще й в тому, що з нею вчені пов'язують початок аграрної цивілізації.

З переходом людського суспільства до відтворюючого способу господарювання пов'язують вчені перехід людини до осідлого способу життя; осідлість стає головною ознакою життя людини після неолітичної революції (хоча кочовий спосіб життя подекуди зберігається і сьогодні). В цей же період людина переходить до побудови постійних і більш міцних жител. Зрештою неолітична революція в цілому означала перехід людини до сільського побуту.

Вважається, що центром неолітичної революції були райони Близького Сходу. Дослідники вважають, що на території українських земель явища, пов'язані з неолітичною революцією мали місце в 4-3 тисячолітті до н.е.

Головні наслідки неолітичної революції.

Відбувається концентрація людських спільнот в досить великих поселеннях. У зв'язку з цим відбуваються зміни в соціальному устрої, соціальній структурі суспільства. Людські спільноти об'єднуються в нову соціальну спільність – племена.

Осідлий спосіб життя призводить до значного природного приросту суспільств і в зв'язку з цим мають місце великі (для тих часів) переміщення землеробів і скотарів на нові місця з метою освоєння нових земель і пасовиськ. Набирають поширення міжплемінні господарські зв'язки. Обмін продуктами харчування доповнюється виробами домашнього вжитку, гончарними виробами. Внаслідок неолітичної революції новим явищем обмінів стає розгалужена мережа багатоступеневого обміну (обмін заради нового обміну: обмін одного продукту на продукт-посередник з метою подальшого його обміну на потрібний продукт).

Неолітична революція одержує подальший розвиток в часи бронзового віку. Поглиблюється спеціалізація виробництва. Якщо в результаті неолітичної революції спеціалізація зазначається на рівні тваринництва, зернового господарства, гончарства тощо, причому найчастіше всередині одного племені (хоча були і виключення); то бронзова доба поглиблює спеціалізацію появленням таких галузей як видобування руди, виплавка бронзи, виготовлення різних предметів і знарядь і бронзи та інших металів, причому помітно визначається спеціалізація по регіонах. Розширюється предметна структура обміну, предметами обміну стають метали (бронза, мідь, золото), готові вироби з цих металів, гончарство доповнюється виготовленням фаянсових виробів.

За бронзової доби вчені зазначають перші ознаки суспільного поділу праці. Поглиблення спеціалізації приводить до того, що окремі племена займаються окремими видами діяльності, і обмін між ними відбувається за ознаками спеціалізації.

Розглядаючи вищерозглянуті процеси на українських землях, вітчизняні вчені виходять з того, що розвиток господарства і господарських зв'язків на території України в доісторичні часи був складовою частиною еволюції людства в цілому. Такі висновки грунтуються на дослідженнях, пов'язаних з Трипільською культурою (Київщина, 4-2 тисячоліть до н.е.).

Після неолітичної революції на території України досить значного поширення і порівняно високого рівня досягають такі сфери господарювання як хліборобство, тваринництво, ремесло, прядіння і ткацтво, завершується формування техніки обробки каменю, виникають перші спроби обробки металів.

Трипільці підтримували зв'язки переважно з Остготськими спільнотами та племенами Балкано-Дунайських територій.

Залізна доба на території України пов'язана з цілим рядом культур, характер для того часу (12-8 століття до н.е.), зокрема кіммерійська культура, скіфсько-сармато-антична культура а також ранньослов'янські культури.

Для всіх цих культур були характерними відносно висока продуктивність сільського господарства, орне землеробство (причому з використанням металевих знарядь праці), свійське тваринництво (особливістю було те, що воно характеризувалося стійловим утриманням тварин), високим рівнем ремесла, поглибленим суспільним поділом праці. За цих культур ремесло поступово перетворюється в самостійний вид господарської діяльності. Виникають цілі міста як центри ремесла та торгівлі.

Такий рівень розвитку господарства на рівні зазначених культур сприяв поширенню економічних зв'язків. Спільноти зазначених культур підтримували тісні і постійні господарські контакти із стародавніми цивілізаціями Близького Сходу, Греції, Візантії.

Все зазначене призводить до формування передумов нового суспільного ладу. Ще в доісторичні часи при обміні з'являється такий елемент як загальний еквівалент (бушель зерна, вироби із металів, пізніше – золото, срібло – гроші). Поява загального еквіваленту на рубежі доісторичних і стародавніх часів означала зміну в характері обміну. За таких умов можна говорити про появу перших ознак торгівлі. Виникає прагнення накопичувати предмети, що є загальним еквівалентом. Володіння значною кількістю таких предметів свідчило про наявність багатства. Існування загального еквіваленту поступово приводить до виникнення такого явища як гроші. За стародавніх часів гроші набувають домінуючу роль і обмін набуває ознак власне торгівлі.

Підсумовуючи, можна сказати, що розглядаючи доісторичні часи ми підходимо до розуміння, що в доісторичні часи проявляються ознаки спеціалізації людських спільнот, на базі такої спеціалізації виникає розподіл праці (тобто ми підходимо до категорії "міжнародний розподіл праці"), що в свою чергу призвело до виникнення загального еквіваленту і грошей (прототипу сучасних валютно-кредитних відносин).

5. Язичництво – питання його розквіту і занепаду в українській традиційній культурі.

На розвиток та становлення культури впливає ряд чинників, в більшій чи меншій мірі. Проте з часом може змінюватися інтерпретація архетипів, що призводить до їх десакралізації. Для збагачення культури іноді необхідна ремінісценція культурних феноменів.

Одним з найвпливовіших факторів формування української культури була язичницька релігійна система, яка панувала більш ніж півтора століття. Для неї був притаманний тотемізм, фетишизм, анімізм. Оскільки язичництво є натуралістичною релігійною системою, важливу роль відігравало і географічне розміщення та наявність природних ресурсів. Для слов’янського язичництва характерне домінування аграрних культів, що зумовлено особливостями господарювання.

 

Населення діяло на герметичних засадах, обожествляючи природу, надаючи їй містичних властивостей. Для підтримання гармонії між людським і природнім проводились обряди, запроваджувалися традиції, які дійшли до нашого часу. Релігійні погляди мали безпосередній вплив на формування культури, культурних цінностей, об’єктів, традицій, культів, повір’їв.

Загалом, культи можна поділити на дві категорії: сімейно – обрядові, які проводилися в самій родині головою сім’ї, і календарно – обрядові, найголовнішими з яких були свята, що припадали на дні сонячного рівнодення і сонцестояння, а їхнім проведенням керували волхви. Зазвичай свята супроводжувалися ігрищами, які мали магічний характер, а їхньою метою було збереження добробуту роду, общини, врожаю.

Ці звичаї стали невід’ємною частиною життя слов’ян. У повсякденному житті вони дотримувалися певних повір’їв. Предмети побуту часто носили семіотичний характер. Декоративно – прикладне мистецтво також було сповнене сакрального змісту. Особливе значення мала одежа, її колір, зображені на ній символи.Парадне золоте вбрання київських княгинь було відображенням і відтворенням макрокосмосу в мікрокосмосі особистої одежі і прикрас [2, c.8].

Грецьке християнство застало на Русі не просте примітивне знахарство, а значно розвинену язичницьку культуру, зі своєю міфологією, пантеоном богів, наявністю жерців – волхвів і, вірогідно, наявністю рунічного письма, яке було створене до появи кирилиці.

Впровадження християнства привело до маргінальності населення. Язичницькі вірування виявилися настільки іманентні в житті слов’ян, що з приходом християнства церкві так і не вдалося повністю їх викорінити. Більш того, язичництво вплинуло на християнство, у результаті чого відбувся синтез двох культур, який призвів до двовір’я слов’ян.

Язичницькі боги трансформувалися у християнських святих. Так наприклад Перун, - верховний бог Володимирського пантеону, був замінений святим Іллею, а функції Івана Купала взяв на себе святий Іван Хреститель.

Аналогічні перетворення відбулися і зі святами.

Традиційне свято Великодня, яке припадало на весняне рівнодення, і влаштовувалося щовесни на честь перемоги світла Даждьбожого над Зимовою темрявою перетворилося в одне з найголовніших християнських свят – Пасху, що славила воскресіння Ісуса Христа. А свято зимового сонцестояння, яке святкувалося на честь Коляди, бога зимового сонця, було трансформовано у свято Різдва Христового, але під час його святкування в ньому і досі домінують язичницькі елементи, які виявляються, наприклад, в перевдяганні колядувальників і наявності в них зірки на жердині.

Збереглися архаїчні символи і в архітектурі, особливо церковній. Архітектурний декор багатьох церков містить ряд композицій завуальовано – язичницького змісту. Яскравим прикладом є Софіївський собор, з чисельними зображеннями символу сонця на стінах. Протягом довгого часу рідновіри справляли свої обряди саме у ньому, доки священики не припинили цього.

Язичницькі елементи стали настільки іманентні слов’янам, що їхні відголоски зустрічаємо і по сьогоднішній день. Вони можуть виявлятися у звичайному вигуку: «Цур, мене!», що здавна було закликом допомоги містичного Цура; фетешиському ставленні до талісманів; дотримуванні певних народних прикмет; вірі в існування домових і водяних істот.

Язичницька релігійна система вплинула на народження і розвиток культури. Культура і релігія в язичництві складали одну цілісність. Синтез язичництва з християнством привів до набуття нових, полісемантичних елементів як в релігії так і в культурі. Особливістю язичницької системи є те, що її так і не вдалося викорінити, більш того, язичницькі повір’я і свята актуальні і по сьогоднішній день. Особливо цінними вони є тим, що при їхньому виконанні відбувається самоідентифікація. Важливим фактором подальшого розвитку Української культури є подальше дослідження язичництва, його вплив на культуру, задля подальшого її розвитку.

 

Язичництво - прадавня політеїстична релігія східних слов'ян; кожне з племен визнавало одного з язичницьких божків своїм. У 980 р. князь Володимир Великий здійснив невдалу спробу релігійної язичницької реформи, згідно з якою в Києві було створено пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном, богом полян.

По утвердженні християнства як державної релігії завдяки князю Володимиру Великому у 988 р. язичництво поступово вимирає. Його форми ще якийсь час зберігалися у т.зв. двовір'ї - поєднанні християнства з елементами язичництва. В українській християнській культурі до сьогодні збереглися елементи язичницької культури.

У ХХ ст. зроблено спроби відродження язичництва, але вже в іншому вигляді, ніж воно існувало в дохристиянські часи. 1934 р. проф. Володимир Шаян засновує неопоганську генотеїстичну течію Рідна Віра; в його розумінні Бог - багатовимірна сутність, яка постає у вигляді багатьох божків з різними іменами. По смерті В. Шаяна його учні у 1987 р. опублікували його дослідження з язичництва - праці "Віра Предків Наших". Сьогодні в Україні існує кілька десятків зареєстрованих і незареєстрованих громад, які виникли на основі Рідної Віри. Одна з київських громад язичників має назву "Православ'я", яку пояснює як "Божественний закон" (Прав), і рідновірська богослужба (славлення). Рідновірівці мають власне вчення "Волховик", молитовник "Правослов" і обрядовий календар "Коло Свароже".

Інший неопоганський культ - Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра), яку заснував Лев Силенко по Другій світовій війні в українській діаспорі. Себе він проголосив Учителем і Пророком, утіленням вічного Духу Оріяни-Скитії-Русі-України. РУНВіра - політеїзм, реформований у монотеїзм, як т.зв. українське національне розуміння Бога під іменем Дажбога (назва одного з племінних божків у східних слов'ян, покровителя родючості). Л. Силенко вважає християнство чужою і ворожою для українців релігією, яка виплекала в українській нації рабський менталітет; періоди підневолення України іншими державами він пояснює "зрадою Дажбогу". Символом рунвірівців є тризуб як національний герб. Основні положення РУНВіри викладено у праці Л. Силенка "Мага-віра". Центр РУНВіри - собор святої матері України - розташований в м. Спрінг Глен (штат Нью-Йорк, США). В Україні діє понад тридцять громад рунвірівців, загальну координацію над якими здійснює священнослужитель київської громади "Дажбог" Б.Островський. У м. Запоріжжі, де є один із найбільших осередків рунвірівців, виходить журнал "Світло Оріяни".

У 1994 р. на Вінничині виникає ще одна течія українського язичництва - Собор Рідної Віри; її послідовники вважають, що В. Шаян, Л. Силенко та інші багато зробили для розбудови основ Рідної Віри, але не змогли її повністю осягнути і відродити. Собор узяв собі за мету поєднати воєдино їхнє вчення. Вірні СРВ визнають Поділля особливою територією, оскільки саме тут збереглось найбільше пам'ятків язичницької культури і тут аж до початку ХVІІ ст. збереглися язичницькі громади. Серед всіх неоязичницьких культів СРВ вирізнялися толерантністю до інших течій рідновірства.

Різні форми неоязичництва, від монотеїзму до політеїзму, популярні в незначних колах насамперед інтелігенції: перейнята від кінця 80-х рр. ХХ ст. ідеями національного відродження, вона вважає відновлення прадавніх язичницьких вірувань необхідною його умовою. Через те неоязичництво здобуло певну підтримку, зокрема, серед деяких лідерів ідеї національної Православної Церкви.