Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки.



"Культурна революція". З початком сталінської "революції зверху" розпочався відкат. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.

Подібно до того, як "шахтинська справа" виявилася першим процесом проти російськомовної технічної інтелігенції, справа "Спілки визволення України" стала першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції.

Справі СВУ передували менш масштабні акції, розгорнуті підручним Сталіна в Україні Л.Кагановичем. Розпочинаючи боротьбу з "шумськізмом", яка виникла на ґрунті тривіальних особистих незгод з наркомом освіти О.Шумським, Каганович тут же постарався осмислити і представити її в узагальненому, теоретизованому вигляді.

Майже одночасно з'явився ще один термін – "волобуєвщина". Його теж слід розглядати як продукт діяльності ідеологічних диригентів з команди Кагановича-Сталіна в Україні. Стаття економіста Михайла Волобуєва "До проблеми української економіки». М.Волобуєв вимагав забезпечити за українськими економічними центрами можливість дійсного керівництва народним господарством, а союзному Держплану та іншим загальносоюзним відомствам надати лише "загальнодирективні функції".

Цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Яворського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського.

Розпочинаються істотні кадрові втрати понесли ВУАН, де М.Скрипник був секретарем комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку він очолював певний час. У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури, Харківський інститут української культури ім.Д.Багалія, Інститут української літератури ім.Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія". Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах.

Після самогубства М.Хвильового у травні 1933 р. почалися арешти серед письменників. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".

"Ухил до українського націоналізму" став, за заявою Сталіна, головною небезпекою у республіці. У боротьбі із "скрипниківщиною" злилися два напрями придушення будь-яких проявів національного самоствердження – безпосередньо у владних структурах союзної республіки (націонал-ухильники) і в українському суспільстві (буржуазний націоналізм). Об'єднанням цих двох напрямків компартійно-радянський центр коригував небажані для нього наслідки десятилітньої кампанії українізації.

''Більшовицька українізація".Українізація в межах УСРР вважалася прийнятною і розглядалася як "більшовицька", якщо вона здійснювалася під суворим контролем партійних комітетів (звідси – більшовицька). В резолюції на доповідь про роботу ЦК ВКП(б) XII з'їзд КП(б)У (січень 1934 р.) високо оцінив результати кампанії по розгрому "націоналістичного ухилу Скрипника".

Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. Зокрема, ХІІ з’їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова до Києва. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". Перенесення столиці було далеко не єдиною демонстрацією "відданості" більшовиків України національним цінностям українського народу. У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім.Т.Шевченка, історії України та українського фольклору.

У березні 1936 р. гастролями Київського державного театру опери і балету відкрилися грандіозна Декада української літератури та мистецтва в Москві. Після цього розпочався регулярний взаємообмін здобутками національних культур між союзними республіками. Він мав демонструвати розквіт національних за формою культур "під зорею Радянської влади".

Велетенські масштаби погрому, здійсненого в сфері української культури у 1933-1934 рр. постишевським десантом, переконували багатьох в тому, що політика українізації припинилася. Місцеві керівники почали в діловодстві переходити на російську мову, деякі з полегшенням, інші – з остраху бути звинуваченими в буржуазному українському націоналізмі. Але всі вони наражалися на гостру реакцію з боку головного погромника – Постишева. Цей "діалектик" у промові на пленумі Київського міськпарткому 22 лютого 1935 р. у черговий раз заявив про марну спробу ворогів "змалювати справу так, мовляв, що до 1933 року українізація була, а після цього періоду розгромили українську культуру". Він напустився на керівників, які ігнорували українську мову, звинувачуючи їх в тому, що вони "до питань українізації підходять не зовсім так, як слід було б, не по-більшовицькому".

Проголошуючи одним з напрямів соціалістичного будівництва культурну революцію,керівники ВКП(б) і Радянської держави змушені були приділити велику увагу елементарній ліквідації неписьменності. Як виявилося, це завдання було не з легких, у тому числі через небажання багатьох людей освоювати грамоту. Тому до проблеми лікнепу були підключені всі "передавальні паси" від влади до населення – партія, профспілки, комсомол, кооперативні, студентські і піонерські організації, добровільні товариства.

ВУЦВК, і РНК УСРР у липні 1929 р. утворили спеціальний фонд лікнепу. Товариство "Геть неписьменність!"

У 1936 р. стали утворюватися вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. В Наркомосі України було створене спеціальне управління з навчання дорослих.

Проблему загального навчання ("всеобучу") вперше поставив XVI з'їзд державної партії влітку 1930 р. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 14 серпня 1930 р. у країні запроваджувалося обов'язкове початкове навчання, а для переростків від 11 до 15 років встановлювалося обов'язкове навчання в дво – і однорічних школах-курсах.

У першій п'ятирічці істотна частка початкових шкіл була перетворена на семирічки. Деякі семирічки, особливо у великих містах, переходили на десятирічне навчання. В другій п'ятирічці кількість шкіл-десятирічок збільшилася майже вдесятеро, в них навчалося до третини учнів.

В 1929/30 навчальному році були створені галузеві інститути на базі факультетів багатопрофільних вузів (Харківського і Київського політехнічного. Сталінського гірничого та ін.). Технікуми, які мали добру матеріальну базу і кваліфікований склад викладачів, перетворювалися в інститути.

У 1930 р. з’явилася нова форма технічного навчання – завод-втуз. Втузи були відкриті на технічно оснащених підприємствах.

В 1934 р. було відновлено великі індустріальні (політехнічні) інститути в Одесі, Києві, Сталіно, які готували спеціалістів широкого профілю. З 1933 р. в Україні відновилася університетська освіта. Почали працювати університети в Одесі, Києві, Харкові і Дніпропетровську.

Після всіх реорганізацій кількість вузів зросла з 19 в 1914/15 до 129 в 1938/39 навчальному році. Вишу освіту давали своїм студентам 35 індустріально-технічних, 20 сільськогосподарських, 36 педагогічних, 14 медичних навчальних закладів. Загальна кількість студентів зросла за чверть століття з 27 до 124 тис. За першу п'ятирічку вузи підготували 48 тис. за другу – понад 70 тис. спеціалістів, а технікуми – відповідно 62 і 125 тис. спеціалісті

Президентом ВУАН у липні 1930 р. став О.Богомолець. Він здійснив давно обговорювану перебудову структури Академії: основною науково-організаційною ланкою замість науково-дослідної кафедри ставав інститут. Якщо в 20-ті рр. пануючими в Академії були гуманітарні цикли наук, то з початку 30-х рр. на перше місце вийшов природничо-технічний відділ, а в ньому – індустріально-технічний цикл наук. У 1931 р. було складено перший в історії Академії тематичний план наукових досліджень, який передбачав колективну розробку ряду проблем.

У 1929 р. виникли Інститут технічної механіки, Інститут будівельної механіки, Інститут єврейської культури, в 1930 р. – Інститут зоології і біології, Інститут мовознавства, в 1931 р. – Інститут хімії та Інститут ботаніки. У цьому році до складу Академії було передано з підпорядкування Наркомату освіти ряд науково-дослідних установ – Інститут мікробіології і епідеміології, Інститут польської культури, Інститут фізики.

У 1934 р. було створено Інститут гірничої механіки, Інститут клінічної фізіології, Раду з вивчення продуктивних сил УСРР, Інститут хімічної технології, Геофізичну обсерваторію, Інститут математики, Інститут історії матеріальної культури, Інститут електрозварювання, Інститут біозоології. В систему ВУАН було передано Інститут водного господарства (пізніше – Інститут гідромеханіки) та Інститут біохімії. З квітня 1934 р. ВУАН була підпорядкована безпосередньо Раднаркому УСРР.

У 1936 р. після затвердження нового статуту ВУАН була перейменована на Академію наук УРСР. Як зазначалося раніше, Академія поповнилася у цьому році трьома українознавчими установами – Інститутом історії України, Інститутом українського фольклору та Інститутом української літератури ім.Т.Шевченка, а також Інститутом економіки. У 1938 р. у систему АН УРСР увійшов створений десятиліттям раніше Український фізико-технічний інститут (УФТІ).

Найбільш вагомі досягнення 30-х рр. в українській науці були пов'язані з діяльністю УФТІ. Тут провадилися дослідження атомного ядра, фізики металів, фізики молекулярних кристалів. Молоді вчені цього інституту уперше в СРСР здійснили ядерну реакцію розщепленням ядра літію (О.Вальтер, Г.Латишев, ОЛейпунський, К.Синельников).

Праці математиків М.Крилова та його учня М.Боголюбова сприяли розвиткові теорії диференціальних рівнянь. З іменами цих великих вчених пов'язаний також прогрес досліджень у галузі математичної фізики. Вони розробили теорію нелінійних коливань, що сприяло розвиткові нелінійної механіки та її численних застосувань у розв'язанні технічних задач.

У заснованому Л.Писаржевським Інституті хімії (пізніше – загальної і неорганічної хімії) були закладені основи електронної теорії каталізу. Під керівництвом академіків П.Тутковського, В.Різниченка і Є.Оппокова розгорнулися геологічні і гідрологічні дослідження території України, перш за все, в Донбасі і на Криворіжжі. У 1930 р. була складена перша гідрологічна карта України.

Створена Є.Патоном у 1929 р. кафедра інженерних споруд із зварювальною лабораторією при Київському політехнічному інституті започаткувала матеріалознавчі дослідження, які мали негайний і ефективний вихід в практику. Нові методи зварювання використовувалися на Дніпробуді, будівництві Магнітогорського металургійного комбінату, інших новобудовах.

Плідних успіхів у галузі біологічних наук досягли колективи під керівництвом О.Богомольця (патофізіологія), О.Палладіна (біохімія нервової і м'язової діяльності), Г.Фодьборта (фізіологія травлення), Д.Воронцова (фізіологія нервової системи і електрофізіології.

Розвиток гуманітарних і суспільних наук був деформований "опікою" ЦК КП(б)У і ДПУ. Порівняно з 20-ми роками в цій сфері академічних досліджень стався різкий спад. Були втрачені цілі напрямки, які раніше успішно розвиватися, в тому числі у першому в світі Демографічному інституті. Після арешту М.Грушевського вся мережа створених ним історичних науково-дослідних установ була ліквідована, значна частина їх співробітників репресована.

Переламною в літературному житті стала постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 року. Постанова зобов'язувала художню інтелігенцію перебудувати творче життя на ідейних засадах марксизму-ленінізму, користуватися у своїй творчості методом соціалістичного реалізму, черпати сюжети для творів у повсякденному житті, пропагувати пафос соціалістичного будівництва, трудові подвиги стахановців, провідну роль партії в суспільно-політичному житті. Всі, хто не підпорядковувався правилам гри, встановленим державною партією, позбавлявся підтримки, у тому числі матеріальної, і наражався на переслідування, у тому числі з боку органів державної безпеки.

Постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" мала на меті колективізувати творчу роботу письменників і поетів так само, як була колективізована селянська праця. Під керівництвом ЦК КП(б)У в Україні розгорнулася робота щодо підготовки з'їзду письменників України. Він розпочався у червні 1934 р. у Харкові і був продовжений у серпні того ж року в Києві. На з'їзді була створена Спілка радянських письменників України. Серед понад трьох сотень членів СРПУ були не тільки професійні письменники і поети, а й аматори з числа робітників та селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу. В Україні на нього відгукнулося близько 2 тис. робітників.

Услід за літераторами об'єдналися в творчі спілки театральні діячі, художники, композитори. Через спілки вони одержували замовлення, матеріальну підтримку, путівки в санаторії, квартири тощо. Контролювати творчість члена спілки було простіше, ніж поведінку економічно незалежного митця.

 

Згортання українізації.

З початком сталінської "революції зверху" розпочався відкат. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.

Подібно до того, як "шахтинська справа" виявилася першим процесом проти російськомовної технічної інтелігенції, справа "Спілки визволення України" стала першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції.

Справі СВУ передували менш масштабні акції, розгорнуті підручним Сталіна в Україні Л.Кагановичем. Розпочинаючи боротьбу з "шумськізмом", яка виникла на ґрунті тривіальних особистих незгод з наркомом освіти О.Шумським, Каганович тут же постарався осмислити і представити її в узагальненому, теоретизованому вигляді.

Майже одночасно з'явився ще один термін – "волобуєвщина". Його теж слід розглядати як продукт діяльності ідеологічних диригентів з команди Кагановича-Сталіна в Україні. Стаття економіста Михайла Волобуєва "До проблеми української економіки». М.Волобуєв вимагав забезпечити за українськими економічними центрами можливість дійсного керівництва народним господарством, а союзному Держплану та іншим загальносоюзним відомствам надати лише "загальнодирективні функції".

Цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Яворського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського.

Розпочинаються істотні кадрові втрати понесли ВУАН, де М.Скрипник був секретарем комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку він очолював певний час. У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури, Харківський інститут української культури ім.Д.Багалія, Інститут української літератури ім.Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія". Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах.

Після самогубства М.Хвильового у травні 1933 р. почалися арешти серед письменників. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".

"Ухил до українського націоналізму" став, за заявою Сталіна, головною небезпекою у республіці. У боротьбі із "скрипниківщиною" злилися два напрями придушення будь-яких проявів національного самоствердження – безпосередньо у владних структурах союзної республіки (націонал-ухильники) і в українському суспільстві (буржуазний націоналізм). Об'єднанням цих двох напрямків компартійно-радянський центр коригував небажані для нього наслідки десятилітньої кампанії українізації.

''Більшовицька українізація".Українізація в межах УСРР вважалася прийнятною і розглядалася як "більшовицька", якщо вона здійснювалася під суворим контролем партійних комітетів (звідси – більшовицька). В резолюції на доповідь про роботу ЦК ВКП(б) XII з'їзд КП(б)У (січень 1934 р.) високо оцінив результати кампанії по розгрому "націоналістичного ухилу Скрипника".

Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. Зокрема, ХІІ з’їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова до Києва. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". Перенесення столиці було далеко не єдиною демонстрацією "відданості" більшовиків України національним цінностям українського народу. У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім.Т.Шевченка, історії України та українського фольклору.

У березні 1936 р. гастролями Київського державного театру опери і балету відкрилися грандіозна Декада української літератури та мистецтва в Москві. Після цього розпочався регулярний взаємообмін здобутками національних культур між союзними республіками. Він мав демонструвати розквіт національних за формою культур "під зорею Радянської влади".

Велетенські масштаби погрому, здійсненого в сфері української культури у 1933-1934 рр. постишевським десантом, переконували багатьох в тому, що політика українізації припинилася. Місцеві керівники почали в діловодстві переходити на російську мову, деякі з полегшенням, інші – з остраху бути звинуваченими в буржуазному українському націоналізмі. Але всі вони наражалися на гостру реакцію з боку головного погромника – Постишева. Цей "діалектик" у промові на пленумі Київського міськпарткому 22 лютого 1935 р. у черговий раз заявив про марну спробу ворогів "змалювати справу так, мовляв, що до 1933 року українізація була, а після цього періоду розгромили українську культуру". Він напустився на керівників, які ігнорували українську мову, звинувачуючи їх в тому, що вони "до питань українізації підходять не зовсім так, як слід було б, не по-більшовицькому".

 

 

Коренізація в УРСР.

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 p.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-х роках «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 p., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко, згодом відомий український письменник).

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед компактно проживаючих за межами УРСР груп українців. На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. Їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924—1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.016 с.)