Суспільно-політичне і економічне життя східнослов’янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (4-пер. Пол. 13 ст. )

Після розпаду держави гунів і смерті Аттіли (453р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Прокопій Кесарійський зазначає, що в першій половині VІ ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азовського моря). Разом із спорідненими склавинами вони займали величезні простори від Грону та верхньої Одри на заході до Сейму - на сході.

Основою економіки антських племен було орне землеробство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли зверхники – царі. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.

Антський союз племен проіснував до 600-х рр. На його основі утворилося ряд нових союзів племен (княжінь): дуліби, білі хорвати, поляни, древляни, сіверяни, тиверці та ін. Основою цих племінних союзів була сільська община, яка складалася з одного або декількох селищ (поселень).

У VII - IХ ст. в суспільстві давніх слов'ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ - IХ ст. у Середньому Подніпров'ї сформувалося державне об'єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ.

Суспільний устрій Київської Русі в ІХ-Х століттях. У результаті об'єднання Олегом земель навколо Новгорода та Києва починає формуватися держава, яка отримала назву Русь.

Уся повнота влади була зосереджена в руках великого князя, який опирався на своє військове оточення- дружину. Поступово військова служба стала спад­ковою — молодий воїн посідав місце свого батька.

Князь зобов'язаний був забезпечувати свою військову дружину всім необхід­ним — одягати, озброювати, годувати. Це відбувалося за рахунок данини, яку платило місцеве населення..

Управляти державою князеві допомагали помічники, яких він вибирав з чис­ла своїх дружинників. З часом верхівка дружини — старші мужі утворили окре­му групу знаті, представники якої обіймали головні пости в державі і при дворі князя. Воєвода командував князівською дружиною, посадники управляли землями, що входили до складу держави, збирали й доставляли князеві данину.

До панівної верстви можна віднести і представни­ків родоплемінної знаті — племінних вождів. З часом разом з верхівкою княжої дружини вони сформували еліту тогочасного суспільства, яка отримала назву бо­яри. Усі вони перебували в прямій залежності від кня­зя і жили за рахунок плати з княжої казни.

В основі феодальної суспільної піраміди були віль­ні селяни-общинники. Вони становили основну масу населення. Існували й раби. їх було небагато і жили вони при дворах князів та бояр. Як правило, це були військовополонені.

Основну масу населення Київської Русі становили вільні селяни.

Основним заняттям сільського населення було орне землеробство. Скотарство розвивалося на основі землеробства, що постачало корми худобі. Серед промислів було розвинуте мисливство і рибальство. Значного розвитку набули ремесла (металургія, ковальська справа).

Суспільний устрій Київської Русі в XI-XIII ст.. За часів правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого сформувалася остаточно державна (інакше кажучи, політична) система Київської Русі.

За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною багато­національною імперією, подібно до імперії Карла Великого на Заході чи Хозар­ського каганату на Сході. Її населяли понад двадцять племен і народностей: угро- фіни і балти на півночі, слов'яни — у центрі, тюркомовні племена — на півдні.

За формою правління Київська Русь була монархією. На чолі держави стояв один правитель — Великий князь київський з династії Рюриковичів. (Цікаві відомості про князів див. у додатках на с. 259). Він зосередив у своїх руках зако­нодавчу, виконавчу і судову гілки влади. Великий князь зберігав за собою і фун­кції воєначальника. Решта князів, що правили окремими землями, корилися і визнавали владу Великого князя київського(васалітет). Опорою князівської влади було постійне військо - дружина. З часом роль дружинників як помічників і дорадників великого князя зменшується. Зростає вплив великих бояр, що складають найближче оточення князя. Боярська рада перебрала на себе функції давньослов'янської ради старійшин. Зберігаються народні збори — віча, які вирішували важливі громадські справи. З посиленням влади князя роль віча зменшується.

Населення Київської Русі поділялося на окремі верстви: князі, бояри духовенство, купці, ремісники, селяни- смерди ( платили феодалові данину ), рядовичі (феодально залежні працювали за дого­вором (рядом)), та закуп(п рацювали за грошову позику (купу)). Рабів у Київській Русі назива­ли холопами або челяддю.

Суспільство Київської Русі було феодальним, економічні відносини якого ба­зувалися на наявності земельних володінь та фіксованих доходів з них (грошових чи натуральних). Земля за доби феодалізму була найбільшою цінністю. Вона на­лежала київському князю, який роздавав її у володіння своїм синам, родичам, бо­ярам і дружинникам. Землеволодіння на Русі було двох різновидів — умовне (помістя) і безумовне (вотчина). У ранній період історії Київської Русі й пізніше — за часів правління Володимира і Ярослава — вотчинами (земельними володіннями, що передавалися в спадок) володіли лише великі князі. Решта феодальної верхівки (бояри та дружинники) користувалися помістями, якими князь винагороджував за службу (військову, придворну, судочинну, управлін­ську) і міг забрати в будь-який момент. Протягом Х-ХІІІ ст. основним джерелом доходів князів і феодалів була земельна рента-податок. Селяни змушені були сплачувати ренту натурою (продуктами), або грошима. Величина податків була значною. З X ст. відома така повинність як повоз — постачання коней і різного тран­спорту для потреб князя його дружини. Смерди несли військову повинність — були учасниками народного ополчення.

Культура Київської Русі

Характерні ознаки та особливості розвитку культури

— Переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому поєднувалися витвори майстрів різ­них культурних сфер - архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Культура мала служити церкві (абсолютне переважання в мистецтві біблійних сюжетів, у літерату­рі - релігійної проблематики, в архітектурі - культових споруд). У княжу добу саме церк­ва була одним із найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

— Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Хрис­тиянство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя суспільства, і в культурі зокрема: у літературі жанри - священні книги («Остромирове Євангеліє»), середина XI ст.), житія (« Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Фе одосі я Печерського»), пропо ­ віді («Слова» Кирила Туровськог о, твори митрополита Кирила Смолятича, перша половина 12ст.), повчання («Повчання» Володимира Мономаха, перша половина XII ст.). У 1187 р. з'являється «Слово о полку Ігоревім», в якому виявилися глибинні давньоруські осно­ви, що не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. Оригінальними літературними творами були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, перша давньоруська енциклопедія «Ізборнік» (1073); у живописі - писання ікон, що насліду­вали візантійські зразки, але все частіше трапляються світські сюжети, зображення ре­альних людей, побутових сцен (фрески Софії Київської зображують життя княжого дво­ру - воєнні вправи, лови, вистави скоморохів та ін.), перші вітчизняні живописці - Гри­горій і Аліпій (Алімпій), кінець XI - початок XII ст. Поступово формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська; в архітекту­рі - візантійський стиль зодчества, техніка цегляної та кам'яної кладки: (перші мону­ментальні споруди - Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 - 1036). Своєрідний перехідний рубіж - Софійський собор у Києві (1037), у якому вже яскраво проступають слов'янські традиції. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи: київська, галицька, переяславська. У церковному будівництві широ­ко використовувався візантійський досвід створення фресок і мозаїк, який удосконалю­ють руські майстри (мозаїка - зображення Богородиці Оранти на куполі Софії Київської, 177 кольорових відтінків на золотистому тлі; у створенні мозаїк Михайлівського Золото­верхого монастиря брав участь Аліпій).

— Існуванпя на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для ство­рення місцевої самобутньої культури. Візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним. Усе візантійське «ослов'янювалося» - творчо переосмислю­валося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

— Швидке піднесення культури, виникнення нових культурних явищ. Поширювалася і мала високий рівень розвитку, особливо за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, освіта (існування відповідних навчальних закладів для різних груп населення): палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя; школи книжного вчення» (для підготовки священиків); світські (приватні) школи домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення). При монастирях, храмах і князівських дворах засновувалися бібліотеки (книгозбірня Ярослава Мудрого при Софійському соборі, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильовича, ченця Григорія). Книги активно переписували і поширювали по Русі дослідники вважають, що книжковий фонд Русі був щонайменше 130 - 140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Наприкінці X - на початку XI ст. на Русі виник самобутній літературний жанр - літописання (1037 - 1039 - перший давньоруський літописний звід). Вершиною літописних традицій є «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. До нас дійшло майже 1500 літописних писків. Розвивалася правова "культура. У' східних слов'ян було спочатку звичаєве усне право у формі звича їв і традицій. За Ярослава Мудрого з'явилося перше писане зведення законів Київської Русі «Руська правда».

 

Кревська унія

Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).

Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії Андегавенов) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію