Теорії походження Київської Русі

В історичній науці склалося декілька теорій щодо утворення Київської Русі. Найбільш поширеними вважаються:

· Норманська теорія: варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, східнослов'янські племена були нездатні без допомоги зовні заснувати могутню державу. Норманську теорію започаткували німецькі історики Г.Баєр та Г. Міллер, які працювали в другій пол. XVIII ст. в Росії.

· Теорія природньо-історичного (авто­хтонного) походження Київської Русі: з варягами чи без варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у східних слов'ян існували всі необхідні внутрішні соціально-еконо­мічні передумови; процес державотворення розпочався у східних слов'ян ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою. Вони прагнули підпорядкувати собі, так званий, «шлях із варяг в греки», обкласти даниною місцеве населення.

Цю теорію сповідували видатні українські історики XIX - поч. ХХ ст. М.Косто­маров, В.Антонович, М.Грушевський Ц.Багалій та інші.

Антинорманської теорії дотримується сучасна українська історіографія.

Дійсно, держава виникає лише тоді коли стає історичною необхідністю - на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства. Саме на такій стадії суспільного розвитку знаходилися східні слов'яни у VIII-IX ст. Київську Русь характеризують як ранньофеодальну державу: стрімка її феодалізація відбувалася при збереженні помітних залишків родоплемінного ладу. Серед них перш за все, виділяються такі:

· збереження до XI ст. колективної власності на землю (індивідуальна земельна власність зародилася на Русі у другій пол. ХІ ст.)

· збереження до X ст. (до адміністративної форми Володимира Великого) племінних князівств

· збереження таких форм родоплемінного ладу, як віче, народне ополчення.

Економіка

Загальновизнаним є той факт, що Русь мала розвинені для свого часу продуктивні сили і багату економіку.

Землеробство - провідна галузь, практикувалася 2-3-пільна система. Основними зерновими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес. Вирощували також бобові та технічні культури, городину. Із землеробських знарядь використовували переважно рало, плуг, соху.

Скотарство - набуло значного поши­рення, особливо в степовій зоні. Розводили велику і малу рогату худобу, коней, свиней, птахів.

Ремесло - існувало до 60 спеціальнос­тей. Найважливішими його галузями були: чорна металургія, гончарство, ткацтво, юве­лірне та деревообробне виробництво.

Торгівля – як внутрішня, так і зовнішня - мала велике значення в господарському житті. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва тощо. У X ст., з часів Володимира Великого, з'явилася власна монета - злотники й срібляники. З XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня - злиток срібла різної ваги (до 200 г).

Допоміжні галузі - мисливство, ри­бальство, бджільництво, бортництво.

Соціальна структура

Суспільство Київської Русі еволюціо­нувало у напрямку до ранньофеодального, у зв'язку з чим відбувалися відповідні зміни в його соціальній структурі.

У соціальній структурі давньоруського суспільства XI ст. можна виділити такі основні групи населення:

· Князі (представники правлячої та пле­мінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вот­чинами.

· Основна група- селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

· «Холопи»- раби - використовувалися в домашньому господарстві.

· Міщанство - складало багаточисельну верству. За приблизними роз­рахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до ЗО тис. чоловік).

· Духовенство - формується з прийнят­тям християнства.

Посилення експлуатації панівного верхів­кою безпосередніх виробників у містах і селах викликало опір народних мас, що часто вияв­лялося у формі збройних повстань. Помітним виявом народного руху, зокрема, було повстання 1113р. у Києві. Побоюючись розростання кон­флікту, київські «мостиві мужі» звертаються до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти великокнязівський стіл і вгамувати повстання в Києві.

Форма правління

Київська Русь була ранньофеодальною монархією: київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допо­могою найближчого оточення - особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими їм князівствами), намісників (управляли невеликими містами).

Віче існувало як орган місцевого само­управління.

Територіально-політичний устрій

Територіальне Київська Русь не була єди­ною і монолітною державою. Вона склада­лася приблизно з 15 удільних князівств, які характеризувалися значною самостійністю у внутрішньому житті. В оцінках територіально-політичного устрою Давньоруської держави існують розбіжності, її називають і конфедерацією, і суперсоюзом, і співдруж­ністю князівств.

До адміністративної реформи Володи­мира Великого (близько 988 р.) влада в удільних князівствах належала місцевим племінним династіям, які протистояли київ­ському князю в його прагненні об'єднати під своєю владою племінні князівства. Володимир же замінив племінних вождів своїми синами (а їх він мав 12), вірними боярами, зміцнивши тим самим владу київ­ського князя.

Утвердження християнства

Християнізація Русі розпочалася ще за часів Аскольда. Але вчені-історики вважають, що знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося ще в антську епоху. Багато зусиль для поширення християнства на Русі доклала велика княгиня Ольга, яка сама була християнкою. Та остаточно воно стало офіційного державною релігією після хрещення 988 р. Володимира, яке відбулося в Херсонесі.

Історичний розвиток Київської Русі

В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди.

Перший період

Охоплює князювання

· Олега (882-912рр.)

· Ігоря (912-945 рр.)

· Ольги (945-964 рр.)

· Святослава (964-972 рр.)

Це період швидкого територіального зрос­тання Русі і поступової консолідації держави.

Князі об'єднали майже всі східнослов'ян­ські племена, підпорядкували собі найваж­ливішу торговельну артерію по Дніпру. Кон­солідації племен сприяла боротьба з кочо­виками і Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки були головни­ми в зовнішньополітичній діяльності київсь­ких князів.

За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни, древляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські словени, а також неслов'янські племена чудь і меря. Здійснюючи походи на схід - до Каспію та проти Візантії, князі зміцнювали кордони дер­жави та забезпечували Русі ринки збуту.

Дружина Ігоря — Ольга, в зовнішній полі­тиці віддавала перевагу дипломатії. Вона здійснила податкову реформу (це перша на Русі реформа), чітко визначивши розміри дані та місця її збору. Ольга першою із великих київських князів прийняла християнство.

Син Ігоря і Ольги - Святослав збільшив територію держави, поширивши владу на в'я­тичів, що мешкали в межиріччі Волги і Оки. Князь здійснював надзвичайно активну зовнішню політику, приєднавши території Дунайської Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були втрачені). Святослав розгромив Хозарський каганат, але місце хозарів зайняли більш войовничі печеніги.

Другий період

Охоплює князювання

· Володимира Великого (980-1015 рр.)

· Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.)

Це період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності.

За князювання сина Святослава - Володи­мира - загалом завершилося формування території Київської Русі. Її площа стала найбільшою в Європі.

Князь проводить ряд реформ внутрішнього життя держави:

· адміністративну: здійснює територіальний поділ держави, землі племінних місцевих князів розподілив між синами, посадниками та боярами, що зламало сепаратизм племінної верхівки;

· військову: військова система злилась з системою феодального землеволодіння, ліквідовувались місцеві дружини, прикордонні землі роздані “мужам луччим” за військову службу, будуються укріплення проти кочовиків, створюється загально руська дружина;

· законодавчу: запроваджено нове зведення законів усного звичаєвого права “Устав землений”;

· релігійну: спочатку спроба модернізувати язичництво (культ верховного божества Перуна, богів Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла та богині Мокоші), далі ідолів скидають у річку, біля 988 р. князь хреститься сам, киян хрестять у Дніпрі (під сумнівом – легенда), починається побудова церков. Історики стверджують, що це вже було друге офіційне хрещення Русі, тоді як перше ще за князя Аскольда.

Надзвичайно важливим було запрова­дження Володимиром у 988 р. християнства, обумовлене такими причинами, як необхідність укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з високорозвиненою Візантією.

Після смерті Володимира між його синами спалахнула міжусобна боротьба, в якій переміг Ярослав, прозваний Мудрим.

Однією із найбільших заслуг Ярослава вва­жається запровадження на Русі першого збірника законів - «Руської правди»,

Завдяки підтримці Ярослава зростала цер­ква, стрімко розвивалася культура. Він зас­нував Києво-Печерську Лавру, збудував ба­гато церков, серед яких був і Софійський собор, зведений у Києві на честь перемоги над печенігами.

Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі яких вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київ­ською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одру­жилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Не дивно, що історики називають Ярослава тестем Європи.

Правління Ярослава Мудрого було апо­геєм могутності Русі.

Третій період

Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого. Найбільш відомі князі - Володимир Мономах ( 1113-1 125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.)

Це період поступовою політичного ослаб­лення Київської Русі. Вступивши в смугу феодальних усобиць, Русь фактично роз­палася на окремі князівства.

Деякий час єдність руських земель підтри­мував тріумвірат старших синів Ярослава -- Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно ви­рішували держанні справи (видавали закони, хо­дили в походи, переміщали молодших братів із одного уділу в інший). Прагнення Ізяслава, Свято­слава і Всеволода збільшити власні володіння за рахунок молодших Ярославовичів викликало їх не­задоволення і породило усобиці в кін. XI ст. Після поразки 1068 р. на річці Альті у битві з половцями тріумвірат розпався, що при­звело до посилення міжусобної боротьби, 3 ме­тою її усунення і об'єднання сил проти половець­кої загрози. У 1097 р. в Любечі князі зібралися на свій перший з'їзд. Учасники з'їзду закріпили во­лодіння уділами, що склалося на той час і про­голосили принцип спадкового наслідування - «Хай кожен володіє отчиною своєю».

Проте, припинити усобиці ні цей, ні наступні з'їзди не змогли.

Онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і об'єднав ¾ території Русі, відродив її престиж. Володимир Моно­мах здійснив успішні походи проти половців, які зайняли місце печенігів, і зупинив їх на­тиск на Русь.

Син Володимира Мономаха - Мстислав - продовжував централістичну політику бать­ка, та після його смерті Русь вступає в смугу роздробленості.