Українці у загальноросійському визвольному Русі

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух (масонські ложі, декабристський рух, революційні демократи 60-х рр.).

N На 70-80-ті рр. припадає діяльність, так званих, революційних народників. Програма їх організації “Народна воля”, створеної у 1876 р. передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, народну власність на землю і фабрики. Основою нового суспільства повинна була стати селянська община.

Народники розгорнули широку пропаганду серед селянства (“ходіння в народ” 1874 р.), але народ не відгукнувся.

В Україні: гурток “Чайківців” (1872-1874 рр., Київ), “Київська комуна” (1873-1874 рр.), гуртки в Одесі, Чернігові та Полтаві.

У 80-ті рр. відбулася радикалізація народницького руху. Розкол у 1879 р.:

· поміркована течія (“Чорний переділ”, мирне вростання Росії в соціалізм);

· радикальна течія (“Народна воля”, зосереджується на політичному терорі. 1 березня 1881 р. народовольці вбивають імператора Олександра II)

 

У відповідь уряд посилив репресії і розгромив народницькі групи та гуртки, стративши їх керівників та активістів (Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов).

 

Соціал-демократичний рух базувався на марксистській ідеології. Саме марксизм в Росії користувався більшою популярністю, ніж на Заході. Перші українські пропагандисти – М. Зібер, С. Подолинський.

У 80-90-х рр. в Україні марксистські гуртки діяли в Одесі, Києві, Харкові. В основному їх діяльність зводилась до пропаганди та агітації.

На I з'їзді РСДРП у Мінську в 1898 р. із 9 делегатів 4 представляли соціал-демократів України.

 

На рубежі 70-80-х рр. на основі земської ліберальної опозиції сформувався ліберальний рух. Ліберали відстоювали ідею конституційної монархії та побудови економіки за законами вільного ринку, виступали проти революційних форм і методів боротьби, за пошук компромісу з царизмом. Опорою лібералів були земства. Ліберали видавали опозиційні газети, проводили з'їзди земських службовців, подавали петиції.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку їх єднала антисамодержавна направленість. Але, з другого, загальноросійські революційні організації відштовхували учасників українського визвольного руху нехтуванням інтересами українського народу.

Рубіж ХІХ і XX ст. характерний в Україні завершенням про­мислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою).

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних га­лузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації. На початку сторіччя вирос­тають могутні синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903) (однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, мо­нополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин).

Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатст­ва, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ри­нок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промис­ловість Російської імперії припадає саме на Україну.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів (якщо Південь Укра­їни досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурх­ливо розвивав промислове виробництво, то південно-захід­ний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сек­тор).

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисло­вості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залі­зорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукро­вої. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії (саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну у цей час припада­ло 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної про­мисловості Росії).

Характерною рисою розвитку української промисловості бу­ла її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Укра­їні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видо­бутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імпе­рії. Незважаючи на те, що на її території був зосе­реджений величезний промисловий потенціал, вона все ж зали­шалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувало­ся понад 32 тис. поміщицьких господарств.

У пореформений період інтен­сивно розгорнувся процес майнової диференціації селянства.

Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищу­ючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив інозем­ного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, ви­ші від загальноімперських темпи розвитку, перетворення Украї­ни на один з головних прк омислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали та уособлювали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком дії міс­цевих чинників.

В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянс­тва; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проб­лема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилю­вали соціальну напругу, вели до загострення соціальних про­тиріч.

Початок XX ст. в історії України харак­теризується загальним революційним піднесенням, що було викликане го­стрими класовими протиріччями, націо­нальним гнобленням, політичним безправ'ям населення.

Ситуацію загострила загально­економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії і ЇЇ поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

Ø активізувався робітничий рух, пере­йшовши від економічної до політичної бо­ротьби;

Ø посилився селянський рух, для приду­шення якого досить часто використовували війська;

Ø зросла активність студентської і учнів­ської молоді, яка протестувала проти обме­жень її прав, виступала за соціальну спра­ведливість. У1901 р. за участь у студент­ському русі царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. У цьому ж році виступили студенти Львів­ського університету, які вимагали відкриття українського університету;

Ø посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за про­ведення реформ.

 

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства - органи місце­вого самоуправління. Земці-ліберали ви­магали надання політичних свобод, лік­відації кріпосницьких пережитків, скли­кання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-ви­звольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Над­дніпрянщині:

· тут активізувалися діяльність полі­тичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організацій­ної діяльності партій Наддніпрянської Укра­їни. Так, у Львові знаходилася партійна дру­карня Революційної української партії, було видано роботу М. Махновського «Само­стійна Україна;

· діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство «Просвіта» мало 78 філій, 2944 чи/палень, курси для неписьменних. Кращі твори украї­нської літератури друкувалися па сто­рінках редагованого М.Грушевським та ].Франком журналу «Літературно-науковий вісник». Упродовж 1899-1917рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу;

· зростала кількість українських пред­ставників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

· розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації «Сокіл», «Січ», які роз­тали в української молоді почуття патрі­отизму, схильність до дисципліни, знань;

· широкого розмаху набув кооператив­ний рух, спрямований па економічне відро­дження селянства, на виховання його націо­нальної самосвідомості. Розвитку коопе­ративного руху сприяли «Просвіта» та уніатська церква.

У Наддніпрянській Україні національ­но-визвольний рух проявився в:

· процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій

РУП, утворена в 1900р., розкололася і дала початок трьом партіям ( Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М. Міхновським. З націо­налістичних позицій під лозунгом «Украї­на для українців» виступала за утворення незалежної української держави. Орієнту­валася на національну інтелігенцію; Українській соціал-демократичній спілці на чолі з М. Меленевським. Займали марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робіт­ників України незалежно від їх національ­ності, У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП; Українській соціал-демократичній ро­бітничій парт» (УСДРП, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагну­ла поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вима­гала автономії для України).

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії - Українська радикальна партія (Б.ГрІнченкО, С.Єфремов) та Українська демократична партій (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги - конститу­ційна монархія, земельні реформи, автоно­мія України в складі Росії.

· Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української ін­телігенції. Найбільш масовими її акціями на початку XX ст. було відкриття па­м'ятника І. Котляревському у Полтаві в 1903р., куди з'їхалися тисячі представни­ків, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) - політичний діяч, публі­цист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацького стар­шинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридич­ному факультеті Петербурзького університету, з якого виключе­ний за участь а українській демонстрації 1305. У 1905 член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції у 1908 виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915, У 1917 жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. В березні 1918 виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. В 1919—1921 — у Швейцарії. З 1922 мешкав у Львові, де був одним ІЗ засновників Української партії національної роботи і редактором її друковано­го органу «Заграва» (1923-1924). У 1939 заарештований і ув'яз­нений в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Ні­меччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави» (1940—1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 — у Парижі, в 1946 переїхав до Великої Британії. З 1947 в еміграції в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. У своїх працях, найгрунтовнішими з яких є «Модерне москвофільс­тво» (1913), “Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Московська отрута», «Росія чи Євро­па» (Т955), «Клич доби» (1968), виклав засади укра­їнського націоналізму.

Міхновський Микола Іванович (1873-1924) - діяч національ­но-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Нав­чався на правничому факультеті Київського університету. В сту­дентські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Брат­ства тарасівцїв» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на полі­тичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900} стала програмою Револю­ційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної у 1901—1902 Української на­родної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програ­му», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 — ініціатор створення українського на­ціонального війська. Під час гетьманщини зблизився з Українсь­кою демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення біль­шовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 був знайдений повішеним у власному саду.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового харак­теру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси.

Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організовани­ми. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії Ук­раїни в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш масови­ми і впливовими були загальноросійські партії.

· Російська соціал-демократична пар­тія (РСДРП) - виникла в 1898р. у /903р. розкололася на більшовиків і меншовиків.

Стояла на позиціях ортодоксального марк­сизму, визнання керівної ролі пролетаріа­ту в революції та диктатури пролетаріа­ту. Партія діяла серед російських і зруси­фікованих українських робітників;

· Партія соціалістів-революціонерів (есери) - утворилася на рубежі 1899-1900рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство;

· Конституційно-демократична партія (кадети) - утворилася в 1905р., виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурно­го розвитку для всіх національностей;

· «Союз 17 жовтня» (октябристи) - утворилася в жовтні 1905 р., виступала за збереження царської влади, єдину і непо­дільну Росію;

· «Союз руського народу» - чорносо­тенна організація, виникла в 1905р., стояла на позиціях націонал-шовіпізму, проголошу­вала боротьбу з євреями і іншими націо­нальними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної авто­номії для національних окраїн імперії.

Напередодні революції політична палітра охоплювала широ­кий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характер­ною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українсько­му русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські лібе­рали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та лібе­рального напрямів.

УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 рр.

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну ре­волюцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р, в Петербур­зі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагали­ся передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про заги­бель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у заг­розливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революцій­ним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. – в період ро­звитку революції по висхідній лінії:

· жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

· червень- збройне повстання на броненосці «Потьомкін»;

· листопад - повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;

· грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не перерос­ли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

 

В Україні революція носила і національ­но-визвольний характер, оскільки націо­нальне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

· після Маніфести 17 жовтня з'явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

· виникла культурно-освітня організа­ція «Просвіта», яка мала філіали в бага­тьох містах України. В діяльності «Про­світи» брали участь М.Аркас, Б.Грінченко. М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький та інші прогресивні діячі;

· відкривались українські школи, здійс­нювалися спроби викладання українського мовою в університетах;

· активну діяльність у першій Думі (1906р.) та в другій Думі (1907р.) розгорнула україн­ська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією ме­тою переїхав зі Львова до Петербурга.

СТОЛИПІНСЬКА РЕАКЦІЯ

Перша та друга Думи були розпущені ца­рем, оскільки виявилися занадто «лівими».

Маніфест про розпуск другої Думи 3 черв­ня 1907 р, прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний за­кон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків на­ціонального руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національно­го гноблення українського народу.

У багатьох українських губерніях було введено “воєнний» або ж «особливий» стан: заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних кварти­рах, різко зросла кількість арештів, масових за­слань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони де­мократичних видань, панували воєнні суди зі спрощеною формою судочинства,.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні ви­роки. В переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало май­же 180 тис. осіб.

Досить відчутним був наступ реакції у культурній сфер і. Пос­тановою ради міністрів заборонялося студентам брати участь у будь-яких зібраннях, лікві­дувалася автономія вищих навчальних закладів.

Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, не доз­волялося у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Тотально і насильницьки закривалися українські клуби, наукові товариства, культурно-освітні організації (зокрема «Просвіти»). У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші приг­ноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які това­риства, клуби, видавати газети рідною мовою.

З 1907 по 1910рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційно­го та українського руху. Головним при­хильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уря­ду Росії П. СтолипІн.

Столипін Петро Аркадійович (1862-1911) - російський дер­жавний діяч. У квітні 1906 призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З і м'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905-1907, розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств насе­лення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи ба­гатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяль­ність великоросійських шовіністів в Україні, 1 вересня 1911 під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.

Отже, після поразки революції 1905—1907 рр. розпочався ши­рокомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого бу­ли введення на значній території України стану посиленої охо­рони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогре­сивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо.

З метою координації діяльності україн­ських сил у нових умовах українські діячі у 1908 р, створили міжпартійний політичний блок - Товариство українських посту­повців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є. Чикаленко, Д.До­рошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за націо­нальне відродження.