Періодизація національного відродження XIX століття.

· У Східній Україні відродження почалося раніше – з останньої чверті XVIII ст. (“Енеїда” Котляревського) – так як Гетьманщина мала певну політичну і культурну автономію, і саме тут відроджувалася національна література та поезія;

· Однак, шляхта і дворянство XVIII ст. ще недооцінювали народну мову;

· Наприкінці XVIII - початку XIX ст. з’являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. “Батьківщина “ як поняття вже охоплює всі українські землі;

· Паралелізм в процесі відродження свідчить про внутрішню єдність українців Східної України і Галичини;

· І. Лисяк-Рудницький: 130 років відродження – від кінця козацької держави до Першої світової війни (шляхетський період – 1780 – 1840, народницький – 1840 – 1880, модерністський – 1890 - 1914).

 

Кінець XVIII ст.	Українці – гілка російського народу, українська мова – діалект російської
1798 р.	“Енеїда” І.П. Котляревського
1777 р.	“Літописне повіствування про Малу Росію” О. Ригель мана
1777 р.	“Опис весільних українських простонародних обрядів” Г. Калиновського
1822 р.	“Історія Малої Росії” Д. Бантиш-Каменського
1819 р.	“Опыт собрания старинных малороссийских песен” М. Цертелєва
1818 р.	“Грамматика малорусского наречия” О. Павловського
20-40-і рр.	Літературне об'єднання “Харківські романтики”
1827 р.	Збірка українських пісень М. Максимовича
1834 р.	“Малоросійські повісті” Г. Квітки-Основ'яненка
1846 р.	“Історія русів” – перша політична історія України, ідея автономізму
1805 р.	Відкриття Харківського університету. За 10 років тут було здійснено 210 видань – половина видань імперії
1816 – 1819 рр.	“Украинский вестник” – перший науковий та літературно-художній журнал
1841 р.	Петербург, Є. Гребінка видав “Ластівку” українською мовою

Якщо такі історики як С.М. Соловйов та В.О. Ключевський розуміли російський народ як єдину націю, то М.І. Костомаров вважав російську державу об’єднанням під владою єдиного монарха ряду областей, кожна з яких мала свої особливості. Малоросів (українців) він рахував окремим народом і обстоював ідею федерації.

 

Перші таємні товариства в Росії масонські ложі. У 1818-1819 рр. в Полтаві діяла ложа “Любов до істини”. Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

У 20-ті рр. засновуються таємні декабристські організації:

· У 1818 р. така ложа “Об’єднані слов’яни” виникла в Києві (Котляревський, Капніст, Пестель, Лукашевич, Бестужев-Рюмін);

· “Південне товариство” 1821-1825 рр. з центром у Тульчині, очолюване полковником П. Пестелем.

Членами декабристських організацій переважно були російські дворяни, офіцери, літератори. Основні вимоги – ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності у вирішенні національного питання: “Південне товариство” виступало за “єдину і неподільну”, “Об'єднані слов'яни” передбачали створення федерації слов'янських народів.

Восени 1825 р. Південне товариство і “Об’єднані слов'яни” об'єдналися в одну організацію в складі Васильківської управи. Чисельність Південного товариства завдяки цьому виросла до 160 осіб.

Поряд із повстанням на Сенатській площі почалося повстання декабристів і в Україні. Виступило дві роти Чернігівського полку, до яких приєдналися ще три. Повсталі захопили в м. Василькові штаб. Врешті повстання охопило весь полк. Командування повсталих склало “Православний катехізис” і відозву до народу. Проте повсталих не підтримали сусідні Кременчуцький та Алексопольський полки. По дорозі на білу Церкву повсталий полк був розгромлений. Загинув керівник повсталих С. Муравйов-Апостол.

Після невдалого повстання у грудні 1825 р. на Сенатській площі декабристські організації були розгромлені. Майже всіх учасників декабристського руху заслали до Сибіру, а п'ятьох із них (Риллєєва, Пестеля, Муравйова-Апостола, Бестужева-Рюміна, Каховського) повісили у Петропавлівській фортеці. На початку 40-х рр. центром національно-визвольного руху стає Київ.

У 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (12 чоловік, Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський).

Програмні завдання були викладені в “Книзі буття українського народу” та “Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія”. Програма відстоювала загальнолюдські цінності: справедливість, свободу, рівність і братерство.

Основні цілі братства:

· ліквідація самодержавства і кріпосного права;

· національне визволення України;

· утворення федерації слов'янських народів з центром у Києві.

Наголошувалось на мирному характері перетворень, досягненні мети через освіту та виховання, поширення літератури.

За доносом члени товариства були заарештовані і засуджені до різних строків ув'язнення та заслання.

Кирило-Мефодіївці сформулювали основні постулати українського відродження, визначили форми та методи національної боротьби. Діяльність братства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби.

Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Тарас Григорович Шевченко. З виходом у 1840 р. “Кобзаря” за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, рівної серед рівних.

Діяльність «Основи»

У 1861 р. Олександр II дав дозвіл на повернення із заслання членів Кирило-Мефодіївського товариства. І у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, які з’їхалися сюди після заслання, заснували журнал “Основа” і встановили зв’язки з громадами в Україні. Всі, крім Шевченка, зійшлися на тому, що їх діяльність має бути аполітичною і зосередженою на просвіті мас.

“Основа” виходив до 1862 р. (протягом 22 місяців) і став першим українським журналом в Російській імперії.

У кінці 50-х рр. почали організовуватись напівлегальні гуртки – Громади. Перша громада виникла в Києві у 1859 р. на базі таємного гуртка “хлопоманів”. Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Царський уряд докладав чимало зусиль, щоб здеморалізувати студентську молодь. Генерал-губернатор Бібіков міг похвалитися цареві, що “молодь Києва гуляє, але не думає”. Громадівський рух, прозваний “українофільством”, набув значного поширення. Громади виникли і діяли в багатьох містах.

Київська громада спершу не мала ні точно визначених організаційних форм, ні чіткої програми. Діяльність проявлялась у зборах і дискусіях, а частина членів на свій розсуд вела освітню роботу.

Діяльність громад мала в основному культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, етнографії, історії). Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг.

Було створено керівний центр Громад, до якого увійшли В. Антонович. П. Чубинський, О. Русов.

Серед активних громадівців були: композитор М. Лисенко, драматург М. Старицький, письменники О. Кониський, В. Самійленко, П. Мирний, історик М. Драгоманов, соціолог С. Подолинський, етнограф П. Чубинський, статист О. Русов.

Громадівський рух, незважаючи на свій культурно-просвітницький характер, викликав тривогу уряду. У 1863 р. виходить горезвісний Валуєвський циркуляр (заборона українських наукових, релігійних і педагогічних публікацій, дозволено лише художні твори). Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Проти громад прокотилася хвиля репресій: їх розпущено, закрито “Основу”, багатьох українських діячів заслано. У другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.

На початку 70-х рр., після деякої лібералізації суспільного життя та послаблення цензури, активізується діяльність громад. Старі члени громади увійшли до “Старої громади”, тоді як нові (молоді) громади формувалися в основному із студентської молоді. У Київської громади навіть з’являється свій власний друкований орган – газета “Киевский телеграф”.

Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції, зібрав і видав величезний матеріал з української історії, економіки, культури.

З прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність громад була заборонена, закрився Південно-Західний відділ.

Частина громадівців виїхала за кордон, де продовжувала свою діяльність. Серед них і Михайло Драгоманов, який у 1878-1882 рр. Видавав у Женеві перший український журнал за кордоном “Громада”.