Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошувалося, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спиратиметься на власні загальнонаціональні інтереси.

Протягом 1992–1993 рр. Україна вступила в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін., приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породило ілюзію того, що труднощі, пов’язані з перехідним періодом, будуть розв’язані безболісно і в короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Політичні партії і рухи обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Однією з гострих проблем, що виникли перед Україною, стало виконання зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин, оскільки після здобуття незалежності, відносини між двома державами почали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна».

Після того, як в квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів змусила голову Ради міністрів УРСР В.Масола подати у відставку, на чолі уряду, який отримав назву «Кабінет Міністрів», було поставлено першого заступника Масола В.Фокіна. Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище в країні невпинно погіршувалося.

На початку 1992 р. Росія здійснила лібералізацію цін, як наслідок – вартість газу в Україні за рік зросла в 100 разів, нафти – в 300 разів. Після того, як Україна стала платити Росії й Туркменістану реальну ціну за нафту й газ, питома вага витрат на енергоносії в продукції, яку вона виробляла, стрімко збільшилася. Це означало підвищення витрат виробництва й відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Дефіцит державного бюджету покривався випуском не забезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція набула масштабів гіперінфляції. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада затвердила головою уряду народного депутата України Л.Кучму. Останній до того очолював одне з найбільших у світі підприємств із виготовлення ракет стратегічного значення в Дніпропетровську.

Новому прем’єр-міністру довелося працювати в економічній ситуації, що значно погіршилася. Виникли серйозні суперечності у баченні шляхів реформування економіки та вдосконалення системи державного управління між президентом та главою уряду. Складними були стосунки обох високих посадових осіб із парламентом. Після погрози Л.Кучми піти у відставку Верховна Рада надала прем’єр-міністру повноваження видавати декрети, які заповнювали прогалини у законодавстві або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони.

Все ж, Кучма й Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Після ряду наполегливих прохань Верховна Рада дозволила голові уряду у вересні 1993 р. піти у відставку.

Виконавчу владу було покладено на Президента, а виконуючим обов’язки прем’єр-міністра був призначений Ю.Звягільський. Новий уряд із метою припинення вивозу за кордон цукру, м’яса, олії та інших продуктів різко підняв на них ціни. Шляхом заниження фіксованого курсу валют, посилення державного регулювання цін, зупинки підприємств та невиплати зарплати вдалося суттєво знизити інфляцію. Але це не стабілізувало економіку.

У червні 1994 р. уряд знову очолив В.Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися. За дефіцитом держбюджету Україна вийшла на перше місце в світі. Внаслідок 30% зменшення поставок нафти і газу з Росії державу охопила енергетична криза.

За 1992–1994 рр. Верховна Рада України ухвалила близько 450 законів. Однак через брак цілісної концепції переходу до демократичного суспільства з ринковою економікою багато з них виявилися відірваними від життя й належним чином не спрацювали. Національне законодавство не сприяло створенню належного інвестиційного клімату, гальмувало економічний розвиток держави.

Протистояння Президента й Верховної Ради на тлі всеохопної кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження й звернутися до виборців із проханням підтвердити мандати. У березні й квітні 1994 р. за мажоритарним законом відбулися вибори до Верховної Ради. Вони вперше провадилися на багатопартійній основі.

У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими в парламенті. Однак депутатські фракції чисельністю понад 10 осіб сформували тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) та соціалісти (15).

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи. Переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий термін, не була обрана. Багато виборців взагалі не пішли голосувати, демонструючи цим недовіру будь-якій владі. Відразу було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Після трьох турів голосування у грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон, який загрожував стати безкінечним.

Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, Головою Верховної Ради був обраний лідер СПУ О.Мороз. На жаль, новий склад законодавчого органу не переважав за ефективністю роботи попередній.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий та інші. Другий тур виборів в липні 1994 р. дав перевагу Л.Кучмі.

Початок економічних реформ. Жахливий стан, у якому опинилася економіка України в середині 1990-х рр., зумовлювався, перш за все, відсутністю реальних реформ. Не відповідаючи за діяльність уряду, Верховна Рада особливо не переймалася браком відповідної законодавчої бази. Політика лівих партій, які домоглися успіху на парламентських виборах, була безвідповідальною: вони тягнули в минуле, якого вже не існувало, на карту ставилася незалежність держави. Все це посилювало опозиційні настрої в суспільстві, викликало гострі соціально-політичні конфлікти, підривало довіру до влади, не сприяло зміцненню міжнародного іміджу України.

Такі настрої стривожили «партію влади». Проголошена Л.Кучмою в жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була схвалена основною частиною депутатів Верховної Ради, які пересвідчилися в небезпеці попереднього курсу вичікування. Реформи почалися з лібералізації цін та валютного курсу.

Дещо раніше Національний банк України, запровадивши жорстку дефляційну політику, у липні 1994 р. добився найнижчого (2,1%) рівня інфляції проти попередніх 3 років. Але монетарні обмеження не підкріплювало зниження бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досяглося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві. Заборгованість іншим країнам на середину року зросла до 7 млрд. доларів США.

Наприкінці 1994 р. суспільство постало перед новим витком гіперінфляції. Курс купоно-карбованця стрімко падав. У листопаді в обігу з’явилася 500-тисячна купюра, реальна вартість якої не перевищувала 4 доларів США. Намагаючись перешкодити знеціненню грошей, уряд запровадив фіксований курс купонів щодо долара та рубля. Але це призвело тільки до зростання оборотів «тіньової економіки», суцільної бартеризації розрахунків та відтоку валюти за кордон.

Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Зрештою, в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян – 90%. Тож і ці заходи виявилися помилковими: в умовах надмірного оподаткування згорталася виробнича та комерційна діяльність.

Коли ж, з метою входження в світовий ринок, була ліквідована монополія зовнішньої торгівлі, Україна практично негайно стала об’єктом колосальної товарної інтервенції з-за кордону. На перших порах її здійснювали сотні тисяч так званих «човників». Вітчизняний товаровиробник цієї конкуренції не витримав. Тисячі підприємств припинили або різко скоротили виробництво.

Експерти Міжнародного валютного фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. стала гіршою, ніж у будь-якій іншій країні, за винятком воюючих.

Л.Кучма, прагнучи здобути міжнародну підтримку реформаторському курсу, провадив активну зовнішню політику. Відтепер вона мала стати концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком на шляху утвердження нового образу України стало рішення Верховної Ради від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Розгорнулася активна робота з поглиблення україно-амери­кан­сь­ких відносин. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Позитивні тенденції у розвитку міждержавних взаємин закріпив офіційний візит Президента США Б.Клінтона до України, який відбувся 11–12 травня 1995 р. Відтоді дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Активізувалися взаємини з Канадою. Динамічно почали розвиватися стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Головним досягненням в європейському напрямі зовнішньої політики стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи.

Предметом особливої уваги стала розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією.

Довго й важко відбувалося налагодження взаємозв’язків з Росією як основним стратегічним партнером. Зрушення на краще почалися в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак президенти обох держав цей документ підписали тільки 31 травня 1997 р. в Києві. Перший державний візит Президента України до Москви відбувся в лютому 1998 р. Головний його результат – укладення договору про економічне співробітництво терміном на 10 років.

Налагодження стосунків з провідними державами світу відкрило Україні шлях до отримання фінансової допомоги. Кредити, які надавалися Європейським банком реконструкції та розвитку, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, урядами США, ФРН, Італії та інших країн, допомагали Україні зводити кінці з кінцями в платіжному балансі. Без них, зокрема, неможливо було розплатитися з Росією й Туркменістаном за поставку нафти та природного газу. Однак, домагаючись кредитів, уряди «проїдали» ці кошти, витрачаючи їх на поточні проблеми, вирішення ж самих цих проблем відсувалося на невизначене майбутнє.

Спільною помилкою урядів Є.Марчука (з червня 1995) та П.Лазаренка (з травня 1996) було саме надання переваги кредитній формі одержання зарубіжних коштів. Тоді як країна потребувала прямих інвестицій приватного зарубіжного капіталу, передусім у промисловість.

Звинувачення П.Лазаренка у зловживанні службовим становищем зумовили 2 липня 1997 р. його відставку, щоправда «за станом здоров’я». Незабаром екс-прем’єр-міністр опинився у в’язниці за кордоном. Масштаби висунутих щодо нього претензій з боку правосуддя вразили світову громадськість.

Наступним головою уряду в липні 1997 р. було призначено В.Пустовойтенка. Досягши певного оздоровлення економічної структури, зменшення дефіциту бюджету, він разом із тим не зумів зупинити ріст заборгованості держави із виплат зарплати. Економічні показники продовжували знижуватися майже в усіх галузях.

Відсутність прозорого законодавчого поля для здійснення підприємницької діяльності призвела до створення нерегульованих законом монополістичних об’єднань. На чолі їх стояли так звані «олігархи». Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої та законодавчої влади, вони привласнювали об’єкти приватизації за мізерні суми й завдавали державі величезних збитків. За рівнем корумпованості Україна посідала третє місце в світі.

Протягом майже усіх років незалежності держава знаходилася в стані економічної кризи. За 1990–1999 рр. валовий внутрішній продукт (ВВП) країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції – на 48,9%, сільського господарства – на 51,5%. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, виплати пенсій – у 4 рази. Все це вкрай негативно позначилося на життєвому рівні народу. Україна увійшла до числа країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності, що постійно провокувало політичну нестабільність та ідеологічне протистояння різних суспільних сил.

Зрештою, спроби реформувати економіку почали приносити деякі результати. Максимальну ставку прибуткового податку з фізичних осіб вдалося зменшити з 90% у 1994 р. до 40% у 1999 р. Відповідно, податок на прибуток знизився з 45 до 30%, податок на додану вартість – з 28 до 20%. Істотно послабився податковий прес на сільських товаровиробників і підприємства малого бізнесу, зменшилось податкове навантаження на фонд оплати праці. В спеціальних економічних зонах запроваджувався режим пільгового оподаткування.

Безсумнівним успіхом стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Восени 1996 р. в обіг увійшла гривня. Щоправда під час грошової реформи був встановлений її завищений курс щодо долара США та інших валют, який не відповідав реальній купівельній спроможності української валюти. Це істотно підірвало можливості вітчизняного експорту. Восени 1998 р. під впливом російського дефолту гривня наполовину знецінилася, однак витримала удар. З 1999 р. зниження її курсу щодо світових валют тривало, але в доволі низьких межах.

Прямі іноземні інвестиції збільшилися з 484 млн. доларів США в 1994 р. до 3 122 млн. у 1999 р. На перший погляд, ці темпи зростання винятково високі, але їх абсолютний рівень для економіки був недостатнім.

Немало фірм згорнули свою діяльність в Україні через нестабільність в урядовій політиці щодо іноземного капіталу, корумпованість чиновників, неприхильне ставлення до іноземного капіталу значної частини суспільства.

Досить складно розв’язувалося земельне питання. Протягом 1996 р. було здійснене роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. Потім розпочався другий етап земельної реформи: видача сертифікатів, які засвідчували право на земельний пай.

Все ж за кілька років в економіці сталися необоротні зміни. До 2000 р. форму власності змінили понад 65 тис. підприємств і організацій. Понад 70% загального обсягу промислової продукції стало вироблятися на недержавних підприємствах. В галузях промисловості, які спромоглися вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок, відбулася певна стабілізація.

Прийняття Конституції. Перспективи розвитку Української держави. Ще у червні 1991 р. з метою оптимізації структури влади Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на 5 років. Продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р. Таких поправок було майже 200. Зволікання ж із прийняттям Основного закону загальмувало перехід до нового суспільного устрою й змін на краще.

Президент Л.Кучма доступними йому засобами стимулював прискорення конституційного процесу. З великими труднощами вдалося здолати суперечності між фракціями і нарешті прийняти Конституцію. Сталося це 28 червня 1996 р.

З ухваленням Конституції визначились основні координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що формує політико-економічну систему держави. На базі Головного закону почались формування національної правової системи, розбудова політичних структур, становлення громадського суспільства. Це складний, довготривалий і суперечливий процес.

29 березня 1998 р. відбулися перші (в умовах дії нової Конституції) парламентські вибори. Вони здійснювалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою. 4% бар’єр подолали 8 із 30 політичних партій і блоків, що брали участь у виборах. Компартія України здобула 84 депутатські місця, Народний рух України – 32, блок СПУ–СелПУ – 29, Партія «зелених» – 19, Народно-демократична партія – 17, створене напередодні виборів екс-прем’єр-міністром П.Лазаренком об’єднання «Громада» – 16, Прогресивна соціалістична партія та Соціал-демократична партія (об’єднана) – по 14 мандатів.

Однак жодна з політичних сил не отримала переконливої більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Після тривалої «спікеріади» 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні цю посаду зайняв один із лідерів Селянської партії О.Ткаченко.

31 жовтня 1999 р. стало датою чергових президентських виборів. З 13 кандидатів найбільше голосів виборців набрав Л.Кучма, на друге місце вийшов лідер комуністів П.Си­моненко. Повторне голосування (14 листопада) засвідчило переконливу перемогу Кучми.

Повторне обрання Л.Кучми змінило розстановку сил в парламенті. 1 лютого 2000 р. відбулися вибори нового керівництва Верховної Ради. Її головою став І.Плющ. Головою уряду на­прикінці 1999 р. був призначений керівник Національного банку України В.Ющенко.

Уряд Ющенка з кінця 1999 р. запровадив жорсткий курс на зміцнення позицій держави в ключових, стратегічних галузях економіки. Надходження в бюджет коштів із паливно-енергетичного комплексу дозволило ліквідувати гостру проблему заборгованостей.

Навесні 2000 р. висловлювалися численні песимістичні прогнози щодо наслідків президентського указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Однак підсумки першого року господарювання за умов фактичної відсутності колгоспного ладу виявилися цілком успішними. Виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло за 2000 р. на 9,2%. У 2001 р. було досягнуто рекордного врожаю зернових (майже 40 млн.), а валова сільськогосподарська продукція стала більшою проти попереднього року на 9,9%.

Головним підсумком 2000 р. стало те, що вперше за всю історію незалежності було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела, після тривалої економічної кризи відбулося реальне зростання: валовий внутрішній продукт збільшився на 6%, промислове виробництво – на 12,9%, валова продукція сільського господарства – на 9,2%.

В числі інших позитивних результатів – погашення заборгованості з пенсій, зменшення зовнішнього боргу, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу економіки. Вперше спостерігалося позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП становила майже 60% – це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція.

У 2001 р. приріст ВВП склав вже 9,1%, обсяг промислової продукції зріс на 14,2%. Інфляція знизилася до 6%. Заборгованість із зарплати скоротилася наполовину, майже на третину зросли реальні пенсії. Валютні резерви збільшилися з 1,5 млрд. до 3,2 млрд. доларів США. Прискорення темпів економічного зростання вперше супроводжувалося скороченням безробіття й випереджаючими темпами підвищення реальної заробітної плати.

Після зниження виробництва, яке тривало ціле десятиліття, протягом 2 років темпи економічного зростання досягли одних із найбільших у світі показників.

Попри це, більшість Верховної Ради, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, «Трудової України» та «Демократичного союзу», 263 голосами «За» відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля за 10 років незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань.

Президент Л.Кучма після тривалих консультацій з різними політичними силами у парламенті запропонував нову кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став А.Кінах.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум, який мав з’ясувати ставлення народу до таких питань: чи має Президент в ряді випадків право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, чи необхідне створення двопалатного парламенту, обмеження депутатської недоторканості та зменшення кількості депутатів з 450 до 300? Народ України схвально відгукнувся на всі питання. Однак процес реалізації результатів референдуму затягнувся на невизначений термін.

Певною мірою цьому зашкодив так званий «касетний скандал», що розгорнувся з 28 листопада 2000 р. Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г.Гонгадзе та про записи розмов Президента з високими посадовими особами. Опозиція вимагала відставки Л.Куч­ми, однак суспільство не підтримало активними діями заклики лідерів опозиції.

Яскравою можна вважати подію, що хвилею мирних акцій протесту протягом листопада — грудня 2004 р. прокотилася всією Україною, стала Українська помаранчева революція, названа так за кольором символіки, яку використовував у виборчій кампанії один із претендентів на президентську посаду — В. Ющенко. Революція пробудила українців, змусила їх поважати себе, повернула мільйонам людей почуття національної гідності, гордості, само ототожнення з поняттям «громадянин України». У результаті цих подій наша країна постала перед світом сучасною європейською державою.

Поштовхом до революції стали масові фальсифікації з боку влади під час президентської виборчої кампанії 2004 р., яка тривала з 3 липня 2004 р. до 20 січня 2005 р., тобто 201 день, і стала найбільш брудною і жорстокою за всю історію державної незалежності. Претендентами на президентську посаду було зареєстровано 24 особи: О. Базилюк,В. Бойко, М. Бродський, Н. Вітренко,В. Волга, М. Грабар, І. Душин, ІО. Збітнєв, А. Кінах, Р. Козак, С. Комісаренко, Д. Корчинський,В. Кривобоков, О. Мороз, В. Нечипорук, О. Омельченко, О. Ржавський, М. Рогожинський, П. Симоненко, Л. Черновецький, А. Чорновіл, В. Ющенко, О. Яковенко,В. Янукович. Така велика кількість претендентів свідчила про політичну роз'єднаність українського суспільства. Головні надії українське суспільство, втомлене від брехні та лицемірства влади, пов'язувало з лідером найбільшої парламентської фракції «Наша Україна» Віктором Ющенком.

Важливим чинником, що істотно вплинув на перебіг президентської виборчої кампанії, стало підписання на початку липня 2004 р. угоди між блоком партій «Наша Україна» і Блоком Юлії Тимошенко про створення коаліції «Сила народу».

Вона передбачала об'єднання зусиль для перемоги на президентських виборах 2004 р. спільного кандидата В. Ющенка і мала на меті «відродження України, побудову демократичної правової справедливої держави».

 

Водночас влада, прагнучи не допустити перемоги опозиційного висуванця, організувала інформаційну блокаду опозиції, а під контрольний їй медійний простір заповнили позитивні матеріали па користь прем'єр-міністра і кандидата від провладної коаліції Віктора Януковича, який задекларував підвищення зарплат і пенсій, демонстрував «посилену турботу» прорізні категорії населення, а також зробив заяви про запровадження подвійного громадянства з Росією і надання російській мові статусу офіційної. При цьому людей запевняли, що у разі приходу до влади команди Ющенка українські підприємства продадуть американцям, людей позбавлять роботи, російська мова буде заборонена тощо.

Найганобнішою подією президентської кампанії стало навмисне отруєння кандидата в президенти В. Ющенка. Bono вкрай негативно відобразилося на ході виборчого процесу оскільки позбавило його можливості провести повноцінну виборчу кампанію в регіонах.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні області країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових революцій», що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

8 грудня Верховна Рада перемінила склад Центральної виборчої комісії й прийняла виправлення до закону про вибори президента з метою перекрити основні канали фальсифікації виборів. Прийняття цих виправлень було результатом компромісу між владою й опозицією. У пакеті з ними була затверджена конституційна реформа, що обмежує владу президента України й передає частину його повноважень кабінету міністрів і парламенту. Після прийняття цих рішень революційна напруга в суспільстві значно зменшилась.

У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. Спроба прихильників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведеного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення судового засідання Віктор Ющенко був офіційно визнаний обраним Президентом України в публікації «Урядового Кур'єра» (що означає офіційне закінчення виборів).

23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно склав присягу і заступив на посаду Президента України.

Зі зміною влади в Україні в основу діяльності новоствореного уряду було покладено програму «Назустріч людям» (лютий 2005 p.), яка окреслила його базові принципи (віра, справедливість, гармонія, безпека тощо), перші реформаційні кроки нової влади, довготривалі стратегічні плани.

У сфері економіки уряд визначив пріоритетними завданнями забезпечення вільного і рівноправного доступу суб´єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; створення системи протидії «тіньовій» приватизації; реалізацію регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому і зовнішньому ринках виробничого потенціалу; зміцнення продовольчої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аграрного сектору; технічне оновлення та модернізацію енергетичних підприємств; послаблення податкового тиску.

У соціальній сфері передбачалося подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збільшення доходів, зростання економічної активності населення та зменшення його розшарування за рівнем доходів; удосконалення соціально-трудових відносин, зростання рівня зайнятості; перетворення бюджету з інструмента обслуговування корпоративно-кланових інтересів на інструмент обслуговування інтересів суспільства та ін.

Надзвичайно проблемним для нового керівництва став 2005 р. Тоді Україна мала лише 2,7% приросту ВВП і посідала передостаннє місце (у 2004 р. перебувала на першому місці) серед 28 країн Європи та Азії, які пережили постсоціалістичну ринково-трансформаційну кризу, нижчий показник спостерігався лише у Киргизстані. У серпні 2006 року Прем’єр-міністром призначено В. Януковича, якому вдалося вже до кінця року досягти часткової економічної стабілізації: зростання ВВП становило 7,3%, а в 2007 р. — 7,9%. Таке економічне пожвавлення було зумовлено переважно чотирма факторами:

1) частковою нормалізацією ситуації в економічному секторі після бурхливих «помаранчевих» подій, що почасти повернула довіру інвесторів;

2) відносно високими цінами на український експорт, спричиненими прискоренням темпів зростання світової економіки;

3) розширенням внутрішнього попиту, який підвищувався в умовах збільшення доходів населення;

4) певною фінансовою стабільністю, яку стимулювали м’яка монетарна політика, що розширювала можливості фінансування бюджетного дефіциту за рахунок внутрішніх позик (низькі відсоткові ставки знижували вартість обслуговування таких боргів), та істотне збільшення банківського кредитування за рахунок іноземного капіталу.

Після дострокових парламентських виборів і формування нової коаліції у грудні 2007 року Прем’єр-міністром було обрано Ю. Тимошенко. Однак цілком реалізувати свої плани в економічній сфері команді «помаранчевих» на чолі з Президентом В. Ющенком не вдалося. На заваді стала світова фінансово-економічна криза 2008—2009 рр., у процесі якої спрацювали як негативні фактори (структурні деформації економіки, катастрофічний рівень зношеності основних виробничих фондів, неефективне використання реального економічного потенціалу; високий ступінь економічного ризику, зовнішня енергозалежність, «тінізація» економіки тощо), що проявилися ще до 2005 р., так і умовно «нові», зумовлені суспільним розвитком після «помаранчевих» подій.

Перші симптоми втягування України в орбіту світової фінансової кризи були помітні вже у другій половині 2008 р. Своєрідним індикатором/виявом кризових явищ були:

а) різкий спад виробництва. У жовтні 2008 року промислове виробництво в Україні зменшилось на 19,8%. Із серпня 2005 року вперше було зафіксовано зниження ВВП на 2,1%. При цьому легка промисловість скоротила випуск товарів на 19,1%, переробна — 29, добувна — 32,1, хімічна — 35,2, машинобудування — 38,8, металургія — 48,8%;

б) масштабне зростання інфляції. У 2008 р. зафіксовано най вищу після 2000 р. інфляцію (22,3%). Таке зростання зумовле не не лише зовнішніми чинниками. Інфляція в єврозоні у цеіі час становила лише 1,6%, а в Європі загалом — 2,6%, тобто у 10 разів менше. Основним і специфічним чинником розкручування спіралі інфляції у 2008 р. став соціальний популізм, якиіі спровокував надмірно високі очікування населення;

в) зростання дефіциту зовнішньоторговельного балансу, тоб то перевищення імпорту над експортом.

г) катастрофічна девальвація гривні, яка наприкінці 2008 р. протягом кількох місяців знецінилась щодо долара СІЛА більше ніж удвічі: з 4,60 грн у серпні до 10 грн за 1 дол. СІЛА;

ґ) суттєве скорочення ліквідних золотовалютних резервів НБУ з майже 38 млрд у 2008 р. до 27 млрд у 2009 р.;

д) різке та прогресуюче зростання зовнішнього боргу, який із 2007 р. до 2009 р. збільшився майже втричі і становив 27% ВВП України;

е) істотне зниження ВВП, що в період свого піку на початку 2009 р. перейшло межу 20%.

За оцінками фахівців, протягом календарного річного періо ДУ (друга половина 2008 р. — друга половина 2009 р.) в економі ці України проявилися практично всі класичні синдроми депре сії: різке скорочення промислового виробництва, параліч фінансово-банківської системи, катастрофічний стан державних фінансів і загроза колапсу системи соціального забезпечення.

Основними факторами, що визначали специфіку впливу сні тової економічної кризи на Україну та ускладнювали процес її протікання, були:

1. Прогресуюче зростання негативного сальдо (тобто перевн жання імпорту над експортом) у сфері зовнішньої торгівлі. Економіка України забезпечувала задоволення лише 2/3 власних товарних потреб у промисловій продукції, решту завозили з-за кордону. Домінування сировинного сектору у структурі виробництва України, розрахованого переважно на потреби експорту, з одного боку, поставило промисловість та економіку загалом у значну залежність від кон’юнктури зовнішніх ринків, з іншого — стримувало розвиток власного високотехнологічного виробництва, гальмувало зростання внутрішнього ринку. Особливо це стало помітним після значного погіршення умов української зовнішньої торгівлі у 2008— 2009 рр., спричиненого зниженням цін на металопродукцію, основні позиції експорту агропродовольства, зростанням цін на газ. Такий стан справ зумовив у співвідношенні імпорт/експорт серйозний дисбаланс: а) у 2008 р. порівняно з 2004 р. імпорт був у 1,5 раза більший, ніж експорт; б) якщо у 2004 р. спостерігався позитивний зовнішньоторговельний баланс — 6,9 млрд дол. СІЛА, то у 2008 р. він став негативним (-13,5 млрд); в) коефіцієнт покриття імпорту експортом в Україні знизився із 1,126 у 2004 р. до 0,8 у 2008 р. Дефіцит торговельного балансу, що при цьому зростав, вдавалося профінансувати за рахунок зовнішніх джерел, внаслідок чого валовий зовнішній борг України, виражений як відсоток до експорту товарів і послуг, зріс із 74,2% у 2004 р. до 120,6% у 2008 р. Отже, прогресуюче збільшення імпорту порівняно з експортом є свідченням поліфонічного нарощування залежності економіки України від кон’юнктури світових ринків, курсових коливань, динаміки кредитних ставок тощо.

2. Використання фактора зростання цін як універсального інструменту реакції на економічні виклики. Безумовно, неефективна структура і висока енергомісткість промислового виробництва в Україні, підвищення цін на енергоносії спонукали підприємців шукати способи підвищення ефективності господарської діяльності. Однак за відсутності з боку держави реальних, а не проголошених, радикальних структурних реформ в економіці, конкретного фінансування та підтримки технологічної модернізації виробництва у більшості галузей реакція на економічні виклики була максимально спрощеною та гранично прагматичною — просте підвищення цін. Своєрідним підґрунтям ефективного використання цього прийому для окремого підприємства є специфічна структура української економіки, успадкована від СРСР, у якій 75—80% продукції промисловості виробляли підприємства-монополісти. З огляду на це цілком закономірно, що, починаючи із 1999 р., до серпня 2009 року індекс цін виробників промислової продукції зріс у 4,2 раза.

3. Відчутне зменшення масштабів довгострокового інвестування в економіку, без яких не можливі ефективні структурні зміни. Нестабільна суспільна ситуація, зумовлена перманентною політичною кризою, загрозливими інфляційними тенденціями, з одного боку, стимулювала відмову інвесторів від масштабних, довготривалих економічних проектів, а з іншого — помітно активізувала зростання інвестиційної привабливості економічних сек торів з високою ліквідністю та швидшим обігом коштів. Зокрема, за 2005—2007 рр. інвестиції в промисловість збільшились лише в 1,5 раза, а в операції з нерухомістю — в 1,9 раза, фінансову діяль ність — у 2,4, роздрібну торгівлю — утричі.

4. Розбалансованість державних фінансів за неефективної податкової системи. Потреба забезпечення належного фінансу вання бюджетних видатків, що зростали у прогресії, спонукала владу до проведення жорсткої фіскальної політики, суттєвого посилення податкового тиску на економіку. Зокрема, протягом чотирьох років, починаючи з 2004 р., темпи приросту чистих по датків на прибутки склали 64,2%. За даними експертів, сумар не податкове навантаження на прибуток компаній в Україні ста новило 57,2%, тоді як у розвинутих країнах — 44,5, у Росії — 48,7, Польщі — 40,2%. Така ситуація не лише негативно позна чалася на очікуваннях суб’єктів господарювання і населення, а й значною мірою охолоджувала інтерес інвесторів до економіки України.

5. Низька ефективність використання інструментарію дер жавного регулювання економічної діяльності. Випробування кризою виявило як брак надійних економічних інструментів боротьби з кризовими явищами, так і невміння професійно та адс кватно застосовувати наявні економічні важелі впливу. Ці недоліки активно стимулювали прогресуюче зростання ролі в еконо міці адміністративних методів <