Розкол України на Правобережну та лівобережну

Переяславські статті, укладені під тис­ком Москви і промосковської лівобереж­ної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення полі­тикою російського уряду висловлював і молодий гетьман.

Восени 1660 р, після невдалих військо­вих операцій проти Польщі Ю.Хмельниць­кий пішов на укладення угоди з польським урядом. У жовтні 1660р. сторони підписа­ли Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Поспо­литої на автономних засадах (відновлюва­лися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства).

Більшість козацтва І старшини Ліво­бережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмель­ницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невда­лими. Усвідомлюючи свою політичну не­спроможність, Ю.Хмельницький склав булаву.

Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665 рр.), який дотримувався пропольської орієн­тації, на Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд.

Таким чином, Українська держава роз­кололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебу­вали у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

Цей період також називають Руїною:

· громадянська війна;

· наростання соціальних конфліктів;

· відхід козацької еліти від ідеї побудови незалежної держави;

· розкол на Лівобережжя та Правобережжя;

· неспроможність гетьманів до консолідації українського суспільства;

· польсько-російсько-турецько-татарська інтервенція;

Четвертий період (1663-1668 рр.)

ПОДІЛ УКРАЇНИ МІЖ РОСІЄЮ ТА ПОЛЬЩЕЮ

Війни між Лівобережжям і Правобереж­жям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, над­звичайно складного і трагічного характе­ру, супроводжувалися все більшим втру­чанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України.

Врешті-решт, Росія і Польща 30 січня 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир'я на 13,5 років;

визнавалося входження Лівобереж­ної України до складу Росії, а Право­бережної України - до складу Польщі, Київ на два роки залишався за Росією, За­порізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

 

 

ПРИХІД ДО ВЛАДИ П.ДОРОШЕНКА

ВОЗ’ЄДНАННЯ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ І ЛІВОБЕРЕЖЖЯ

Про підготовку російсько-польського договору Україна не знала, в Андрусів не були запрошені ні І.Брюховецький - геть­ман Лівобережної України, ні Петро До­рошенко, обраний замість П.Тетері гетьма­ном Правобережної України (1665-1676 рр.).

Розуміючи, що Річ Посполита не на­дасть допомоги у реалізації його плану, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман при­ділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобереж­ній Україні вибухнуло антимосковське по­встання. П.Дорошенко, заручившись під­тримкою значної частини населення Ліво­бережжя, усунув І.Брюховецького і об'єд­нав козацьку Україну.

У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його геть­маном об'єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігра­вала і відсутність єдності в діях україн­ських сил.

П'ятий період (1668-1676 рр.)

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськи­ми військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Много­грішного. Роз'єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на роз­витку подій.

Дем'ян Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672 рр.).

Українська держава знову розколола­ся на два гетьманства.

ЛІВОБЕРЕЖЖЯ

Д. Многогрішний, погодившись на вхо­дження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б.Хмельницького. Геть­ман відновив зв'язки з П.Дорошенком, на­давши йому військову допомогу. Діяль­ність Д.Многогрішного не узгоджувала­ся з офіційною політикою російського уря­ду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про «зраду», і після суду в Москві його заслали до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережної Украї­ни було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687 рр.).

ПРАВОБЕРЕЖЖЯ

П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочат­ку із П.Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674 рр.).

БОРОТЬБА П.ДОРОШЕНКА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЄДНОСТІ

Підтиском надзвичайно тяжких зовніш­ніх і внутрішніх обставин П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана.

У 1672 р. гетьман приєднався до Туреч­чини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України:

Поділля відходило до Туреччини: Українська держава утворювалася в ме­жах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П.Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати випла­ти данини, роззброєння козаків, зруйнуван­ня фортець, відбулося безжалісне погра­бування українського населення турецьки­ми і татарськими військами.

Сподівання гетьмана на турецьку про­текцію не виправдалися.

У 1673 р. П.Дорошенко пішов на пере­говори з Москвою. Він погодився повер­нутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, ЇЇ прав і вільностей, надання надійної до­помоги для боротьби з Туреччиною. Оскіль­ки позиції сторін не співпали, переговори припинилися.

На початку 1674 р. російські війська ра­зом з військом І. Самойловича оволоділи ос­новними містами Правобережжя. І Самойлович обирається гетьманом усієї України.

Москва усвідомлювала, що її спроба по­вернути Правобережжя під свою протекцію приведе до неминучої війни з Туреччиною, Та коли влітку 1674 р. турки і татари всту­пили на правобережні землі, російсько-ук­раїнське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які принесли з собою татари і турки.

Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський.

У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазна­ли невдачі.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка.

КАПІТУЛЯЦІЯ П.ДОРОШЕНКА

ПОРАЗКА ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Починаючи з 1674 р. становище П. Дорошенка погіршується: правобережне насе­лення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратни­ки, родичі. Підвладна Дорошенкові тери­торія скоротилася до Чигирина і його округи.

У жовтні 1676 р., коли до Чигирина під­ступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював, при­сягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати держав­ну ідею, за яку так наполегливо і послідов­но боровся Б.Хмельницький.

Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-виз­вольної війни та її поразку. Була ліквідо­вана українська державність на Право­бережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в ме­жах етнічних українських земель було створено лише па короткий період.

Від воєнних дій, голоду, епідемій, захо­плення в ясир, переселення втрати станови­ли 65 - 70% усього населення України, за­знали руйнувань міста і села, було завдано надзвичайно великої шкоди господарству.

Національно-визвольна війна 1648-1676 рр., не дивлячись на поразку, мала велике історичне значення. Вона:

· зумовила формування ідеї утворення незалежної соборної української держави;

· призвела до відтворення Української дер­жави, частина якої па території Ліво­бережної України (гетьманщина) проісну­вала на правах автономії в складі Росії до 80-хрр. XVIII ст.

· вплинула па розвиток національної само­свідомості українців;

· сформувала нову політичну еліту, яка стала па захист українських національних інтересів;

· збагатила традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення:

· сприяла розвитку української культури, перш за все, народної творчості, літе­ратури, літописання.

 

У ході тривалих війн за панування в укра­їнських землях між Росією, Річчю Посполи­тою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою:

· Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували піл владою Росії;

· Правобережжя - під вдалою Речі Посполитої і частково Туреч­чини (Поділля).

· У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

«Вічний мир» між Росією і Річчю Посполитою у 1686 р. Росія і Річ Посполита підписали в Москві трактат «Вічний мир», який підтвердив права першої на Лівобережну Україну, Київ і Запорож­жя. Правобережжя залишалося за Польщею. Туреччина зберегла за собою завойоване нею Поділля. За угодою 1686 р. Росія і Річ Посполита зобов'язувалися допомагати одна одній в разі війни з Туреччиною або Кримським ханством. «Вічний мир» стабілізував політичне становище у Східній і Південній Європі, на якийсь час пом'якшив стосунки між Росією і Річчю Посполитою.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і оцінишся в сферах впливу різних держав.

Після закінчення Руїни центром політичного, економічного та культурного життя українства стала Гетьманщина Лівобережжя.

На кінець XVII ст. під гетьманською булавою перебувало1/3 території відвойовано. Хмельницьким. Столиця – місто Батурин.

Гетьманщина була розділена на 10 полків: (Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Полтавський).