Початок польської інтервенції

ЗУНР відразу стала об'єктом агресії з боку Польщі.

Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнюва­лася тим, що Польщу підтримували і краї­ни Антанти. США, Англія і Франція у після­воєнному переустрої Європи зробили став­ку саме на Польщу, прагнули створити з неї «санітарний кордон для боротьби проти більшовизму».

Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії. 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім - до Станіслава.

Саме зовнішній чинник виявився вирішальним у поразці ЗУНР.

ДОБА ДИРЕКТОРІЇ (грудень 1918 – 1920 рр.). ЗЛУКА УНР І ЗУНР

Прихід у грудні 1918 р. до влади Ди­ректорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократич­ної революції - добу Директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існу­вання вела ЗУНР, де проти УГА поляки кинули 80-тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції.

Боротьбу за владу в Україні при під­тримці Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

 

У грудні 1918 р. на півдні України розпо­чалася інтервенція військ Антанти, які па­дали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вер­шили долю України у цю добу, була не на користь української революції.

Директорія була урядом соціалістично­го спрямування.

Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена на­зва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законо­давча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - тру­довим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний за­кон про передачу поміщицької землі селя­нам без викупу, 22 січня 1919р. проголо­шено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зо­крема, виборчих прав.

3 21 по 29 січня 1919р. працював Трудо­вий конгрес, який схвалив Акт Злуки, ви­словився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних Міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Ди­ректорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Дирек­торії територія становила смугу завширш­ки 10-20 км - між поляками і більшовиками (“у вагоні Директорія, під вагоном територія”).

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ДИРЕКТОРІЇ

· Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків полі­тики. (Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні еко­номічних проб­лем, С. Петлюра - на утворенні військових сил, адміністратив­ного апарату. У зовнішній полі­тиці В. Винниченко, В.Чеховський, М. Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою).

· Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

· видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; протії селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснюва­лися каральні акції;

· обіцяла позбавити буржуазію вибор­чих прав, але залишила їй усі права;

· ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.

· Директорія втрачала підтримку україн­ського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

· Невдала зовнішня політика. (Пораз­кою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку біло­гвардійській армії Денікіна. Білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї неза­лежності України і боролися за відновлення).

· Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організо­вані, ніж напівпартизанська армія С.Пет­люри. На бік більшовиків перейшли заго­ни Махна, «зелених», Григор'єва.

 

Отже, 2 лютого 1919р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена ра­дянська влада.

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОГО УРЯДУ УКРАЇНИ

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, відмовившись від назви Українська Народна Республіка, встановив нову назву держави -Українська соціалістична радянська рес­публіка (УСРР).

Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і врахову­вав, перш за все, інтереси більшовицького центру.

Маріонетковий радянський уряд України (в 1919р. взяв назву Рада Народ­них Комісарів) на чолі з Х. Раковським про­водив ту ж політику, що й уряд Росії - політику «воєнного комунізму»:

· диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади - ревкомів і комбідів;

· націоналізація промисловості, фінан­сів, зв'язку;

· сувора централізація управління ви­робництвом і розподілом товарів;

· державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і пе­рехід до прямого товарообміну;

· загальна трудова повинність;

· карткова система, розподіл продук­тів за класовою ознакою (робітникам - більше);

· запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучен­ня у селян необхідного державі продоволь­ства. Для проведення хлібозаготівель ство­рювалися продовольчі загони, які діяли ка­ральними методами;

· «червоний терор «проти реальних і потенційних противників більшовизму.

Політика «воєнного комунізму» була викликана не лише надзвичайно складни­ми обставинами, що виникли в ході грома­дянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснити світову революцію і пере­йти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей.

Політика більшовиків викликала масо­ве невдоволення населення України, роз­горнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізу­вала свої дії армія УНР, захопивши ЗО серп­ня 1919р. Київ.

Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.

Але ж і Директорія змушена була капі­тулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.

РОЗГРОМ ДЕНІКІНА

Восени 1919р. більшість української те­риторії опинилася під владою генерала Де нікіна. Антинародна політика білого режи­му (відновлення поміщицького землеволо­діння, права власності на підприємства, не­хтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір насе­лення. У тилу білогвардійських військ ши­рився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.

Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888-1934) - провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки ре­волюції та громадянської війни. Народився у селянській родин: в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи почат­кової школи. Працював у поміщиків, потім робітником.

У 1906— 1908 — член організації анархістів-комуністів «Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях. У 1910 засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу «неповнолітньому» Махну замінити її довічною каторгою. У 1911—1917 перебував в ув'яз­ненні.

Після Лютневої революції 1917 Махно повернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революційні перетворення: розподілив по­міщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не виз­навав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Ско­ропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці біль­шовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики воєнного комунізму (1919) був оголоше­ний радянською владою поза законом. У період денікінської оку­пації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завер­шенні цієї операції почалося масове знищення махновщини ра­дянською владою.

У серпні змушений був емігрувати до Румунії. В УСРР Махно заочно був визнаний «бандитом». У квітні 1922 пе­реїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 у Пари­жі. В останні роки життя займався літературною діяльністю.

У листопаді 1919 р., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з біло­гвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки протиріччя, які існували між уряда­ми ЗУНР і УНР.

На початку 1920 р. Червона Армія подо­лала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосереди­лися в Криму, Денікіна заступив Врангель.

Радянську владу в Україні було віднов­лено втретє і остаточно.

“ЗИМОВИЙ ПОХІД” АРМІЇ УНР

Восени 1919р. Директорія перейшла до партизанських форм боротьби.

Взимку 1919-1920 рр. її 5-тисячна ар­мія здійснила похід денікінськими, а з по­верненням більшовиків - радянськими ти­лами.

Так званий «зимовий похід» армії УНР стимулював український рух, її армію утри­мувало населення, сприймаючи її як свою армію, як захисника своїх інтересів.