У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно під­тримували уряд Австро-Угорщини і Німеч­чини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці до­поможуть українцям створити само­стійну де рукаву.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914р. вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили укра­їнців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт «- був сформований легіон Україн­ських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поста­вилися до війни неоднозначно;

· більшість українських партій, в т. ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, ке­рівництво ТУП підтримали Росію у війні;

· частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

· частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

· найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, «Спілка») емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцое, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

· У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів пере­ходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожити народу. Протягом 1914-1916рр. в Україні закрилися більше І400 підпри­ємств, посівні площі зменшилися па ї, 9млІІ. десятин.

· Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мили агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні Інтереси, пригнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з націо­нально-визвольним рухом українців,

Плани сторін щодо України:

· Австро-Угорщина мала намір приєдна­ти до своїх володінь Волинь і Поділля,

· Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

· Росія планувала приєднати до імперії За­хідну Україну.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914 -1 9 15 рр. Захід­ну Україну, утворила тут нове генерал-гу­бернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих пересліду­вань зазнала греко-католицька церква, її митрополита А. Шептицького було депор­товано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

 

Отже, суть національної трагедії українського народу, пов'язаної з почат­ком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси у суспіль­ному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяль­ності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення за­лежності від іноземного капіталу.

Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і приско­рила їхній крах.

ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

(березень 1917 – квітень 1918 р.)

На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась на грані краху.

23 лютого (8 березня) через перебої у постачанні хліба почалися заворушення у Петрограді.

27лютого 1917р. в Росії перемогла революція. В цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:

· Тимчасовий комітет IV Думи (згодом - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим;

· Петроградська рада робітничих, сол­датських депутатів на чолі з меншовиком Чхеїдзе.

 

В ніч з 2 на 3 березня Микола ІI зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уря­ду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів -вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду.

УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Падіння самодержавства, демократиза­ція суспільства сприяли піднесенню націо­нально-визвольних процесів. Виникла мож­ливість самовизначення України і відро­дження її державності.

В Україні самодержавство було ліквідоване на початку березня. Почали виникати органи місцевої влади, підконтрольні Тимчасовому уряду та ради робітничих і солдатських депутатів.

 

На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру україн­ського руху. За ініціативи Товариства ук­раїнських поступовців (з кінця березня реор­ганізоване в “Союз автономістів-федералістів”) 4 березня 1917 р. представниками ук­раїнських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М. С. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, лі­тературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині територія Польщі). По закінченні Київського університету (1890) прова­див дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва.

Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 був арештований і засланий до Симбірська.

7 березня 1917 обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропад­ського перебував у підпіллі, з 1919 в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Пари

ж). У 1923 обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 повернувся а Україну. Очолював кафедру істерії України, істо­ричний відділ ВУАН. У 1929 обраний академіком АН СРСР. У 1931 арештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським наці­ональним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 до 1934 змушений був працювати у Москві. Помер 25 листопада 1934 у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «історія України Русі» у 10 томах І 13 книгах (1898—ЮЗЄ): «Нарис історії українського народу», “Ілюст­рована історія України» (1911); п'ятитомна «Історія української лі­тератури» (1923-1927) та ін.

Своєю метою Центральна Рада оголосила державне самовизначення українського народу.

Утворення Центральної Ради поклало початок української національноо - демократичної революції 1917-1920 рр.

В історичній літературі відсутня чітка періодизація української революції. Як пра­вило, в її розвитку виділяють три етапи:

·доба Української Центральної Ради;

·доба гетьманату;

·доба Директорії УНР.

 

КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ СИЛ

НАВКОЛО ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

6 – 8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний кон грес, який надав Центральній Ралі повноваження представляти народ Украї­ни, перетворивши її таким чином на своє­рідний український парламент.

Конгрес ви­значив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада, 118 осіб), обрав президентом України М. С. Грушевського, одностайно висловив­ся за національно-територіальну автономію України.

Центральна Рада здобула підтримку Все­українського військо­вого та Всеукраїнсько­го селянського з'їздів, багатьох інших з'їздів, зборів та мітингів демо­кратичних сил.

Влітку 1917 р. до ЦР входило 822 члени, з яких 180 представляли неукраїнські партії (10 більшовиків).

10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Укра­їну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.

 

15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Се­кретаріат на чолі з В.Винниченком.

До уря­ду увійшли С. Петлюра (секретар військо­вих справ), Б. Мартос (секретар земельних справ), В. Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—Ю51) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім'ї, закінчив гімназію, навчався у Київському університеті.

Був членом РУП, по­тім УСДРП, з 1907 — член її ЦК. З 1903 — на професійній револю­ційній роботі.

Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та зас­тупник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Сек­ретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував робо­тою Українського національного конгресу, двох військових, селян­ського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 передала Тимчасовому урядові вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимча­сового уряду в Києві 29—30 червня 1917. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, в т.ч. чотирьох Універсалів.

9 січня 1918 Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьман­ський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання.

З листопада 1918 до лютого 1919 очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кор­дон. У 1919 організував в Австрії Закордонну групу українських ко­муністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1 920 повер­нувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з біль­шовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на батьківщину, але дозволу на в'їзд не отри­мав.

З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)».

На I Всеукраїнському військовому з’їзді було прийнято постанову про організацію армії – підрозділів Вільного козацтва (почесний отаман – генерал П. Скоропадський). Та значна частина ЦР не розуміла значення організації української армії: зокрема, В. Винниченко вважав, що “ не своєї армії нам... всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”.

Проукраїнські 16 дивізій не були зняті вчасно з фронту. Пізніше при спробі пробитися в Україну вони були розгромлені більшовиками. І навіть коли більшовицькі війська рушили на Україну, М. Грушевський і В. Винниченко відмовилися від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, запропонованого у розпорядження ЦР генералом П. Скоропадським.