Українські землі під владою Румунії та Чехословаччини у міжвоєнний період

Ще більш нестерпним був режим, встановлений Румунією на захоплених у 1918–1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти, Бессарабія – 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш відсталі в економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-політичного, релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому університеті – українські кафедри. Українців Буковини навіть відмовилися визнавати окремою нацією, їх називали „громадянами румунського походження, які забули рідну мову”.

Наприкінці 30-х років посилюються антиукраїнські репресії, розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська преса. Зовсім було стерто сліди колишньої автономії Буковини, яку стали розглядати лише як румунську провінцію. У1939 р., з приходом до влади військової хунти в Румунії, розпочався на Буковині період жорстокого, тоталітарного правління.

На відміну від Румунії і Польщі становище українського населення (понад 450 тис.), яке знаходилося під владою Чехословаччини, було значно кращим. Закарпатці (русини) значно відставали у політичному, соціально-економічному і культурному відношенні. Після приєднання до Чехословаччини (1918 p.) їхнє становище дещо поліпшилось:

– селяни одержали додаткові земельні наділи (було розділено колишні угорські маєтки);

– різко зросла кількість шкіл та культурних товариств, в яких звучала українська мова (шкіл збільшилось з 525 до 851, гімназій – з 3 до 11);

– відновили свою діяльність товариства „Просвіта”, ім. Духновича, українські хори.

Прогресивні організації та діячі краю виступають за розширення демократичних прав, досягнення справжньої автономії, за дальший розвиток української культури, запровадження в усіх урядових установах української мови. Проте в економічному відношенні Закарпаття було відсталим, аграрно-сировинним придатком чеських земель.

У 1938 p. після Мюнхенської угоди Чехословаччина була розчленована Гітлером і на території Закарпаття виникла так звана Карпатська держава із своїм автономним урядом, головою якого став лідер Автономного землеробського союзу А. Бродій, а з 26 жовтня 1938 р. – відомий політичний діяч А. Волошин. Карпатський уряд активізував земельну реформу, провів українізацію адміністрації та освітньої системи, зробив спробу розбудувати українську державність, створив молодіжну воєнізовану організацію – Карпатська Січ.

Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою Гітлера розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, президентом обрано А.Волошина. Проте угорці через кілька днів задушили Карпатську Україну, незважаючи на відчайдушний опір українців. Коротке існування Карпатської України та її героїчна боротьба мали велике значення перш за все для усвідомлення закарпатцями себе частиною єдиної української нації.

Таким чином, не лише для народу Радянської України, але й для українців Східної Галичини й Волині, Закарпаття та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини міжвоєнний період виявився надзвичайно тяжким: насильницька асиміляція, штучне стримування промислового розвитку, репресивні акції, національний і соціальний гніт. Проте розділені між сусідніми державами, відірвані від основного масиву етнічної території, вони залишилися вірними історичним прагненням до незалежності і соборності українських земель.

 

57. Українське питання у міжнародній політиці напередодні та на початку Другоїї світової війни

У 30-ті роки різко загострилися міждержавні і внутрішні суперечності провідних капіталістичних держав. Незадоволені наслідками першої світової війни, правлячі кола Японії, Німеччини, Італії почали підготовку до нового перерозподілу світу. Західні країни робили все для заохочування Німеччини і Японії до нападу на СРСР, розраховуючи вступити в конфлікт у сприятливий момент і нав'язати знекровленим і виснаженим воюючим сторонам свої умови.

Це призвело до окупації Австрії гітлерівськими військами, а потім до ганебного Мюнхенського зговору 29-30 вересня 1939 р. Віддавши Чехословаччину фашистській Німеччині, Англія і Франція зробили вирішальний крок до світової війни. Німеччина і Італія почали захоплювати території інших країн, Японія - територію Китаю.

Уряди Англії та Франції під тиском громадської думки були змушені заявити про надання гарантій Польщі, Румунії, Греції, Туреччині, але практично нічого не робили для приборкання агресора. Тим часом Версальско-Вашингтонська система починає тріщати скрізь. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці.

Важливим дестабілізуючим фактором політичного життя була роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій. Все це робило українське питання клубком серйозних суперечностей.

В кінці 30-х років визначилися три групи країн, найбільш зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина. Їхня основна мета - утримати підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Франція, частково США, Англія, які дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група -Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка активно домагалася повернення Закарпатської України.

Напередодні Другої світової війни ініціатором у вирішенні українського питання стала Німеччина та її союзники. Обґрунтовується "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". А у червні 1933 р. відкрито висувається вимога про передачу України німцям "для раціонального використання родючої території". Дедалі українські орієнтири стають чіткішими у німецьких планах зовнішньополітичної експансії.

Крім Німеччини, свою зацікавленість у вирішенні українського питання демонстрували Угорщина та Польща. Треба підкреслити, що польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення: блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями.

В останні місяці 1938 р. Гітлер переходить від тактики "нейтралітету" до зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Активізує свою діяльність і Японія, яка вирішила заснувати у Закарпатті консульство. Таким чином з середини 1939 р. західноукраїнські землі стали епіцентром європейської політики.

Але Гітлер розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, не допустить, щоб цей стратегічний плацдарм, зайнятий німецькими військами, перетворився у засіб постійного тиску на Радянський Союз. Керівництво Німеччини вирішило, що настав час альянсу з СРСР у вигляді "союзу для війни".

Напередодні окупації Карпатської України угорськими військами німецька преса припиняє публікацію антирадянських статей. Радянське керівництво робить крок у відповідь - замінюється антифашистське настроєний нарком закордонних справ М. Литвинов.

Але з часом політика Німеччини стає жорсткішою. Німецька сторона ставить Радянський Союз перед альтернативою: "Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами". Керівні кола Радянського Союзу вважали міжнародне становище несприятливим для конфлікту з Німеччиною. Проте і поступатися своїми інтересами Союз не збирався. У завершальній стадії переговорів з міністром закордонних справ Німеччини радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, про відмову Гітлера від планів "Великої України". Задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. було підписано договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Складовою частиною договору був секретний додатковий протокол, за яким розмежовувалися інтереси двох країн, установлювався східний рубіж, який німецькі війська не повинні були переходити.

Багато істориків вважають, що підписання радянсько-німецької угоди про ненапад 23 серпня 1939 р. відкрило шлях до початку Другої Світової війни. Але широко відомо, що остаточна дата нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939р. була визначена німецьким керівництвом у квітні того ж року.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Переважна більшість території західної України увійшла до складу СРСР. Але під німецькою окупацією опинилися землі Холмщини, Лемківщини.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Бессарабію і Буковину. У складі УРСР було створено дві нові області - Чернівецьку та Ізмаїльську, проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР.

Радянсько-німецька угода про ненапад від 23 серпня 1939 р. не стала гарантом безпеки для народів СРСР. 18 грудня 1940р. Гітлер підписав план "Барбароса" — план знищення Радянського Союзу. Україна мала стати аграрною колонією і забезпечувати Німеччину продуктами харчування і сировиною.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. В січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, оні-мечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.