Встановлення фашистського окупаційного режиму. Розчленування України

На зайнятій фашистами території було встановлено жорстокий окупаційний режим. Фашистське керівництво наполегливо проводило ідею, що війна проти народів СРСР — це безкомпромісна боротьба за знищення радянського ладу і вона докорінно відрізняється від війни проти Західних країн. Захоплену територію агресори розглядали як воєнну здобич.

Споконвічні українські землі були штучно розчленовані. Основна частина УРСР була віднесена до рейх-комісаріату "Україна" зі столицею у м. Рівному. Його очолив фанатичний нацист-українофоб Е. Кох. Західноукраїнські землі, возз'єднані у 1939р., були включені до генерал - губернаторства, створеного на території окупованої Польщі.

Інша частина території України, її Південні області і Північна Буковина увійшли до складу Румунії. Східні області - Донбас і Харківщина - були оголошені прифронтовою зоною і віддані під владу військових комендантів.

З приходом в Україну окупантів почалося масове винищення мирних жителів і геноцид єврейського населення (холокост). Всього фашисти знищили кілька мільйонів чоловік, а 2,5 млн. жителів України були відправлені на каторжні роботи до Німеччини. Окупанти спалили тисячі міст і сіл, зруйнували і пограбували десятки тисяч підприємств, шахт, колгоспів, МТС та промислових і транспортних об'єктів.

Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники почали здійснювати плани перетворення її в колоніальну країну, в «життєвий простір» для німців. Одним з основних методів обезлюднення окупованої території України була організація штучного голоду, особливо в містах. Фашистські загарбники, зібравши хліб та інші продукти харчування, прирікали на голод місцеве населення. Особливо голодувало населення промислових центрів - Харкова, Дніпропетровська.

В Україні німецькі окупанти ввели загальнотрудову повинність для усього населення, каторжні роботи, вивезення на роботу у Німеччину. Всього з окупованих радянських територій на фашистську каторгу, за німецькими даними, було вивезено 2,8 млн. чоловік, з них майже 80% з України. Багатьом з них не судилося повернутися на Батьківщину.

Жорстокий окупаційний режим в умовах німецького «нового порядку» мав протилежні наслідки. Для підтримання своєї влади фашисти мусили зняти з фронту майже півмільйона боєздатних воїнів.

Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.

Крім Києва, найбільшими «фабриками знищення» були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250.

Гетто в период Второй мировой войны — это жилые зоны на подконтрольных немецким нацистам и их союзникам территориях, куда насильственно перемещали евреев в целях изоляции их от нееврейского населения.

Під час Другої світової війни словом «гетто» називалися ті житлові зони куди нацистами насильно зганялися євреї для компактного мешкання. Найбільш відоме Варшавське гетто

Наиболее крупные гетто находились на территории Польши. Это в первую очередь Варшавское гетто (450 тыс чел) и Лодзинское гетто (204 тыс. чел.)

На территории СССР крупнейшими гетто были во Львове (100 тысяч человек, существовало с ноября 1941 по июнь 1943 года) и Минске(около 80 тысяч человек, ликвидировано 21 октября 1943 года).

Вини́щувальний та́бір, також Та́бір сме́рті — поширена у післявоєнній історичній і публіцистичній літературі кваліфікація кількох нацистських концентраційних таборів, призначених для масового знищення різних груп населення: євреїв[1], циган[2], військовополонених тощо.

Звичайно у це число включають шість таборів: Аушвіц, Треблінка, Белжець, Собібор, Хелмно та Майданек у Польщі[3][4]. Список не вичерпний, окремі автори доповнюють його таборами Ясеновац в Югославії[5] та Малий Тростенець у Білорусі

Табори смерті – нацистські табори в окупованій Польщі, які, на відміну від концентраційних таборів, служили систематичному винищенню європейських євреїв

Табір смерті – в нацистській Німеччині концентраційний табір, спеціально призначений для масового знищення (Vernichtung) небажаних осіб у Третьому Рейху та завойованих територіях. Жертвами таборів були переважно євреї, але також рома (цигани), слов’яни, гомосексуалісти, психічно хворі та ін. Табори смерті відіграли центральну роль в Голокості

Табір смерті – під час Другої світової війни табір, організований нацистами і призначений для фізичного винищення єврейського і циганського населення

Табори смерті – там, де певні етнічні (євреї), політичні і соціальні групи зазнавали голоду, катувань та винищення

Табори сметрі – створені нацистами табори для масового винищення своїх політичних і расових противників

Концентраційні табори були обладнані як місця страти ще до розробки планів масового винищення. Знищенню чи «особливій мірі», піддавалися різні групи ув'язнених. Практикувалася у таборах так звана програма евтаназії, відповідно до якої душевнохворі та хронічно хворі вбивалися ін'єкцією отруйних речовин[78]. У жіночому таборі Равенсбрюк вагітних відправляли у газові камери чи примусово робили аборт[81].

Відповідно до програми біологічного знищення «нижчих рас», у 1941 році розроблювалася система швидкого проведення стерилізації двох-трьох мільйонів євреїв, визнаних працездатними, а також циган. В Аушвіці, наприклад, згідно з цією систему репродуктивних органів жертв стерилізували за допомогою рентгенівських променів або ін'єкцій з роз'їдаючи хімічних та рослинних препаратів[82]. Експерименти з цієї тематики у широких масштабах проводив головний лікар Аушвіца Йозеф Менгеле[83][84].

Головними елементами таборів смерті були газові камери та крематорії. Нацисти сконструювали газові камери, щоб підвищити ефективність масових вбивств і зробити процес більш безособовим для катів. Вперше газові камери стали застосовуватися ще під час програми евтаназії психічно хворих німців у вересні 1939 - кінці літа 1941 років[85].

Типова послідовність дій, що відбувалися в Аушвіці та Майданеку над цивільними особами єврейської та циганської національностей відразу після прибуття (в дорозі багато людей вмирало у вагонах від спраги та задухи): відбір на негайне знищення на виході з вагонів; негайна відправка відібраних для знищення в газові камери[86]. У першу чергу відбирали жінок, дітей, людей похилого віку і непрацездатних. Тіх, хто залишався чекала каторжна праця, голод[87]. Тих, хто хворів або просто слабшав від голоду, негайно відправляли в газові камери. Так у комплексі таборів Аушвіц було сім таких газових камер[88].

У Треблінці, Белжец, Собіборі в живих тимчасово залишали лише тих, хто допомагав прибирати з газових камер і спалювати трупи, а також сортувати речі вбитих, і тих, хто обслуговував охорону таборів. Всі інші підлягали негайному знищенню