Колективізація українського села, методи її здійснення та соціально-економічні наслідки

У в 1927 р. було проголошено курс на колективізацію. В 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Потреби індустріалізації вимагали прискорення темпів колективізації. Поштовхом до форсування колективізації була хлібозаготівельна криза 1928 р. Граничним був 1929 р., коли переходом до суцільної колективізації було покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Примусово селян стали заганяти до колгоспів. У відповідності до першого п’ятирічного плану колективізацію в Україні слід було закінчити до 1932 р. Масова колективізація проводилась в два етапи: І етап з 1929 по березень 1930 р., ІІ – з осені 1930 по 1932 р.

На першому етапі колективні господарства створювалися в форму комун. Це означало максимальне усуспільнення засобів виробництва всіх індивідуальних господарств. На другому етапі створювалися артелі. Цей тип колективного господарства дозволяв поєднувати колективне (суспільне) господарство з індивідуальним.

Згідно з першим п'ятирічним планом в Україні передбачалося об'єднати в колгоспи 30% селянських господарств, але вже через півроку після затвердження п'ятирічки відбувся значний перелом.

Колективізація проводилась насильницьким методом. Так, у Ровеньківському районі на Луганщині районний суддя засуджував селян до ув'язнення за відмову від вступу до сільгоспартілі. У с. Григоровака Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під тиском сільради перестав видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу. Насильницьке запровадження колгоспного ладу викликало хвилю селянських виступів, забій худоби. Основну протидію колективізація викликала з боку заможного селянства, що отримало назву “куркулів”. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася “політикою ліквідації куркульства як класу”. На практиці це означало фізичне знищення заможних, найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту й не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували також й "підкуркульників" із середовища середняків. Тільки протягом 1930 р. з України було депортовано до Сибіру майже 75 тис. селянських родин.

До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств (майже 63%) було насильницькі колективізовано. У колгоспів забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю. Колективізація перетворювалася на комунізацію, що не могло не викликати антиколгоспних та антирадянських виступів, які придушувались. У грудні 1932 р. було введено “внутрішній паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади селянам переїжджати до міста. У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. В 1937 р. в УСРР існувало вже близько 27 тис. колгоспів, що об’єднували 96% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Наслідки суцільної колективізації: 1) змінилася соціальна структура селянства (були ліквідовані заможні селяни); 2) в кінці 30-х років основною формою господарювання стала колективна (індивідуальне селянське господарство припинило існування); 3) із завершенням суцільної колективізації село втратило найбільш працездатну, досвідчену частину селянства, а у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці. Це призвело до значного зниження продуктивності сільського господарства. Втілення у життя сталінських планів соціалістичної перебудови життя селян закінчилося економічною катастрофою. Навіть на початку 40-х років сільське господарство України не змогло вийти на дореволюційний рівень.

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в республіці становив 23 млн. тон, у 1931 р. - 18, у 1932 р. - 13.

Внаслідок колективізації – виник голодомор 1932-33 років.