Політичні партії і молодіжні організації в Україні в сучасних умовах

Наприкінці 80-х - початку 90-х років в Україні з’явилися передумови формування багатопартійності: демократизація суспільства, розширення гласності, поява політичного плюралізму, створення неформальних об’єднань.

За ідеологією, політичною платформою, організаційною структурою, методами й засобами діяльності, соціальною базою і складом виборців політичні партії України можна поділити на п'ять груп: 1) партії комуністичного та соціалістичного спрямування; 2) соціал-демократичні партії; 3) організації ліберального, ліберально-демократичного і цент-ристського спрямування; 4) національно-демократичні партії; 5) національно-радикальні організації.

До партій комуністичного та соціалістичного спрямування в Україні належало кілька організацій, найбільші з яких — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивно-соціалістична партія України (ПСПУ). У березні 2002 р. з них подолали чотиривідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради КПУ і СПУ.

До партій соціал-демократичної орієнтації на початку 2003 р. в Україні належали Соціал-демократична партій України (об'єднана) та ряд інших організацій. Ці партії визнають пріоритет прав людини, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, дотримуються традиційної форми демократії - політичної, економічної і соціальної.

До політичних організацій ліберального та ліберально-демократич-ного спрямування на початку 2003 р. належала Ліберальна партія України та ряд інших.

До організацій центристського спрямування належали Аграрна партія, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців, Трудова Україна", які об'єдналися на виборах 2002 р. у блок "За єдину Україну" (лідер - В. Литвин). Провідні діячі — А. Кінах, В. Пустовойтенко, К. Ващук, С. Тигіпко.

Національно-демократичні партії у політичному спектрі України у 1990-х рр. були представлені передусім Народним рухом України, Українською республіканською партією, Демократичною партією України та ін.

Ідеологічною основою партій національно-демократичної орієнтації є національна ідея, демократичний націоналізм, який у розумінні національних демократів означає баланс інтересів нації й особи, єдність прав нації і людини.

До націонал-радикальних організацій та партій на початку 2003 р. належали Українська національна асамблея - Українська народна самооборона (УНА-УНСО), Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських націоналістів, створений на базі ОУН(б) та інші. Усі вони визнають пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими, виступають за сильну українську державу, а тому в перехідний період згоджуються і на встановлення в країні авторитарного режиму, їхній ідеал — самостійна соборна Україна.

На 1 квітня 2003 р. в Міністерстві юстиції України було зареєстровано 124 партії. Загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 400-500 тис. осіб. Характерними рисами розвитку української багатопартійності на сучасному етапі є:

1. мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. – 27, на початку 1998 р. –52, на перше лютого 2001 р. –109, то в березні 2002 р. політичний спектр республіки налічував 135 партій.

2. Незначна за європейськими мірками чисельність політичних партій. Багато партій налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів. Комуністична партія налічує у своїх лавах 140 тис. осіб, Народний рух України – 55 тис., Народно-демократична партія - 30 тис., СДПУ(о) – 71 тис.

Нечисельність партійних лав пояснюється тим, що становлення політичних партій проходило в екстремальних умовах поглиблення економічної кризи, краху суспільства ідеалів, байдужості більшості населення до політики і політиків. Поява окремих партій пов’язана з прагненням тих чи інших осіб “ввійти” в політику.

3. Невизначеність соціальної бази. Відсутність стабільного електорату та зв’язку з ним. Сучасні політичні партії в Україні утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії мають намір представляти в органах влади.

4. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Партії ліберально-демократичного та націонал-радикального напрямку домінують у Західній Україні, партії комуністичного та соціалістичного спрямування – у Східній.

5. Регіональний характер впливу частин політичних партій. До таких партій належать, наприклад, СДПУ(о), яка набрала на парламентських виборах 1998 р. більш як 4% голосів в 4-х областях: Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, і “Громада”, яка подолала бар’єр тільки в Дніпропетровській, Луганській, Херсонській, Кіровоградській областях, причому в Дніпропетровській області за неї проголосувало 37,37% осіб, що складає більш половини всіх її виборців.

6. Невиразність ідеологічного обличчя партій. Світоглядні позиції багатьох партій є досить суперечливими.

7. Численні розколи в середині політичних партій.

Досвід партійного будівництва у незалежній У країні за 1991-2007 рр. свідчить, що політичні партії, за винятком тих, що мали власні фракції у Верховній Раді, посідали другорядне місце в ієрархії інститутів політичної системи держави, їхній вплив на суспільно-політичне життя в Україні був мінімальний і обмежувався можливостями ок-ремих представників у структурах влади.