Політика русифікації на Україні. В. Щербицький

Основною особливістю розвитку освіти, науки і культури в Україні в 70-80-ті рр. XX ст., стали їхні ідеологізація та русифікація.

У результаті русифікаторської політики центру за період з 1960 по 1980 рр. кількість шкіл з українською мовою викладання зменшилася на 87 тис. (практично не залишилося таких шкіл у Криму і Донецьку).

Радянське керівництво проводило активну русифікаторську політику -з 31 червня 1978 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", що заохочувало перехід на російську мову викладання в середній школі. Ганебною практикою стало звільнення учнів від вивчення української мови за заявами батьків.

26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік".

Відповідні постанови були прийняті ЦК КПУ. Радою Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР 10 череня 1983 р.

У 1984р. Верховна Рада СРСР ухвалила "Основні напрямки реформ загальноосвітньої і професійної школи", які конкретизували освітню політику держави в умовах розвинутого соціалізму", наголошували на ідеологізації навчально-виховного процесу.

Прийняття ряду нормативних актів, спрямованих на розширення сфери вживання російської мови, привело до витіснення української мови в засобах масової інформації, книговиданні, кінематографі, театрах.

Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації та русифікації була фактично знищена національна кінодраматургія. 3 екрана зникло українське слово, Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні драматичні театри і театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою.

У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культробітників, більшість навчальних предметів викладалися російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими від проблем національно-культурного відродження України.

В умовах наростання кризових явищ в Україні постало питання відродження української державності і національної самосвідомості.

Понад сімнадцять років керував Україною Володимир Щербицький — довше за будь-кого іншого. Країна вже п'ятий рік вирувала демократичними процесами, названими перебудовою, а у найвищому кріслі республіки сидів діяч, політична кар'єра якого починалася ще за Сталіна. Злет його на високі щаблі партійної ієрархічної драбини був стрімким. У 1954 р. тридцятишестирічний Щербицький стає другим, а наступного року вже першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, тобто повновладним господарем великої, індустріальне потужної області. У 1957 р. його обирають секретарем і членом Президії ЦК КПУ. Вже тоді, вислуговуючись перед М. Підгорним, на той час Першим секретарем ЦК КПУ, Щербицький "пробив" реалізацію низки капіталомістких суперпроектів, будов і водосховищ — сумновідомих "гнилих морів". Це дало свої плоди, й у лютому 1961 р. його призначили Головою Ради Міністрів УРСР, а в жовтні того ж року на XXII з'їзді КПРС обрали кандидатом у члени Президії ЦК КПРС.

З підлеглими Щербицький часто поводився різко, нетактовно. За ініціативою Хрущова 1963 р. його відправили в Дніпропетровськ на попередню посаду, а згодом вивели зі складу Президії ЦК КПРС.

Нове сходження Щербицького на бюрократичний олімп відбулося після приходу до влади Л. Брежнєва. Голову Ради Міністрів УРСР І. Казанця без погодження з Президією ЦК КПУ 1965 р. призначили міністром чорної металургії СРСР, звільнивши таким чином місце для Щербицького. Наперекір рішенню Президії ЦК КПУ його призначили на звільнену посаду. У 1966 р. Щербицький був обраний кандидатом, а 1971 р. — членом Політбюро ЦК КПРС. Нарешті у травні 1972 р. він став Першим секретарем ЦК КПУ. На цій посаді Щербицький твердо дотримувався обраного курсу повного підпорядкування Москві, готовності виконати будь-яку команду центру, свідомо жертвуючи економічними і політичними інтересами України.

Протягом кількох років Щербицький позбувся вихованців Шелеста і посадив на їх місця своїх прихильників. Секретаря ЦК, що займався проблемами ідеології, науки та культури, академіка Федора Овчаренка вже у жовтні 1972 р. повернули на наукову роботу, принагідне звинувативши у відхиленнях від генеральної лінії. Натомість призначили енергійного "борця з націоналізмом" Валентина Маланчука, який прославив себе переслідуванням львівської інтелігенції та русифікацією шкільництва у Міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів на наступні 15 років став Олександр Ляшко. Головою Президії Верховної Ради було рекомендовано активного учасника боротьби проти Шелеста, голову Комітету партійного контролю Івана Грушецького. У 1976 р. на цій посаді його заступив дніпропетровський соратник Щербицького Олексій Ватченко. Відданих секретаря ЦК М. Борисенка та голову Укрпрофради В. Сологуба у вересні 1973 р. перевели з кандидатів у члени Політбюро. Останній виконував ці обов'язки до березня 1990 р. (М. Борисенко 1980 р. помер). Надаючи ваги репресивній машині КДБ, Щербицький рекомендував новоспеченого Голову Комітету В.Федорчука кандидатом, а 1976 р. — і членом Політбюро. Того ж року було усунуто з посади другого секретаря ЦК КПУ Івана Лутака та ще одного члена Політбюро, висуванця Шелеста, першого секретаря Донецького обкому партії В. Дегтярьова. Замість них обрали І. Соколова та Б. Качуру. На XXV з'їзді було здійснено ще кілька переміщень у складі Політбюро, й досягнутий баланс сил гарантував Щербицькому повну [ підтримку й бюрократичну стабільність.

Не вплинули на статус Щербицького і перебудовні вітри, допоки він сам, як стверджував М. Горбачов, не подав заяви про увільнення від керівних обов'язків наприкінці зими 1989 р. Але урочистих проводів довелося очікувати ще сім місяців.

Постать В. Щербицького не можна розглядати одномірне. Чимало корисного він намагався зробити для республіки, зокрема, якщо на це було благословення центру. Однак є на совісті Першого секретаря кілька гріхів, які переважують усі праведні справи. Головний з них — Чорнобиль. Не сам вибух, а все, що йому передувало, і все, що було після нього. Атомна станція у верхів'ях Дніпра, у найзаселенішому регіоні України, та ще й на піску з'явилась саме за вказівкою В. Щербицького, всупереч рішучим запереченням учених, зокрема, академіка АН УРСР Олександра Алілова. Особисто Щербицький наполягав на прискореному будівництві та достроковому пуску станції, незважаючи на відсутність остаточних рішень щодо проекту. З відома Горбачова та Щербицького було приховано аварію у перші найнебезпечніші дні і злочинно замовчувалась об’єктивна інформація пізніше.

Складові політики В. Щербицького (1972—1989 pp.)

 Цілковито підтримував політичний курс Л. Брежнєва

 Не противився обмеженню прав України

 Вів запеклу боротьбу із дисидентським рухом, який фактично був розгромлений

 Сприяв процесам русифікації і «злиття націй»

 Не підтримав перебудову, започатковану М. Горбачовим

 Дозволив будівництво в УРСР низки атомних електростанцій, зокрема Чорнобильської. Під час аварії на останній у перші дні намагався приховати трагедію

 Сприяв докорінній технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР • Розробка і прийняття нової конституції УРСР (1978 р.)

 Будівництво меморіального комплексу «Український музей історії Великої вітчизняної війни 1941 —1945 pp.». Був відкритий 9 травня 1981 р.

 Будівництво монументу на Жовтневій площі (тепер Майдан незалежності), присвяченого більшовицькій революції 1917 р. у Києві. Реконструкція Хрещатика

 Будівництво музею В. І. Леніна (тепер Український дім), хоча Ленін ніколи не був у Києві

 Підтримував розвиток спорту, особливо футбольний клуб «Динамо»

 

Дисидентський рух в Україні

Термін "дисиденти" був занесений із заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою.

Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності. панування партійно-державно бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів.

В українському дисидентському русі. на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Яскравими представниками цього напрямку були історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов. літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Ромашок, И.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали гро-мадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на викдриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В. Січко та ін.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки — спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. Загальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації, їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави - невмируща.