П.Ю. Шелест і його діяльність

Після приходу до влади Л.Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик Хрущова Петро Шелест. Уміння швидко орієнтуватися у ситуації, продемонструвати свою відданість новому керівництву дали змогу йому досить тривалий час утримуватись на найвищому в республіканській ієрархії посту. П.Шелест — фігура неоднозначна, навіть суперечлива. За кордоном він здобув імідж поміркованого прихильника національних прагнень народу. Спричинилася до цього не стільки його політика, скільки незграбно-офіціозна критика виданої ним книги "Україно наша Радянська". Фактично ж Шелест був вихованцем тоталітарно-казарменої системи.

Задля об'єктивності слід наголосити, що Шелест з симпатією ставився до колишньої політики українізації, навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури, хоч русифікація України йшла вже повним ходом. У цьому контексті й слід поглянути на згадану книгу та пов'язані з нею колізії. Вийшла вона друком 1970 р. й отримала низку схвальних рецензій. Але в травні 1972 р. Шелеста без його згоди призначили одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР й незабаром на пленумі ЦК КПУ заочно увільнили з посади Першого секретаря. Хоч він і надалі залишався членом Політбюро ЦК КПРС, вказівка щодо цькування автора та книжки все ж надійшла. Редакційна стаття "Про серйозні недоліки та помилки однієї книги" з'явилася в журналі "Комуніст України" у квітні 1973 р. Рецензенти звинуватили автора в ідеалізації минулого, козаччини, Запорізької Січі, у тому, що він розглядає історію України поза Історією Російської держави, не розкриває "благотворного впливу" російської культури на формування і розвиток української літератури, мистецтва, музики, "применшує роль Комуністичної партії... виступає із загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій".

Брутальна критика книжки примусила П. Шелеста тоді ж, у квітні 1973 р., подати заяву про відхід з обох постів на пенсію. На пленумі ЦК традиційно послались на погіршення стану його здоров'я, що викликало численні посмішки (здоров'ю Шелеста могли позаздрити багато з тих, хто обома руками тримався за керівні крісла), але звільнили його одностайно.

За більшовицькою традицією книжку Шелеста з бібліотек вилучили і знищили. Сини Борис та Віталій зазнали утисків, що примусило батька забрати їх у Москву. Самого автора в Україну не пустили, навіть на могили батьків він їздив ледь не таємно. У прийнятті на роботу відмовляли, поки не вклонився Брежнєву. У 1974 р. влаштували начальником дослідного виробництва одного з підприємств авіаційної промисловості у підмосковному місті Долгопрудному, де він працював майже 10 років.

Отже, Шелест — типовий представник радянської антидемократичної системи. За його правління було здійснено два великих "покоси" дисидентів. За свідченням О.Дубчека, Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції військ Організації Варшавського договору в Чехословаччину 1968 р., тому що боявся поширення ідей національного відродження на Україну. Але водночас він був патріотом України і намагався дбати про її інтереси, за що й поплатився.

Загальна характеристика політики П. Шелеста (1963—1972 pp.)

 Активно і постійно відстоював економічні інтереси УРСР. Намагався вивести республіку з-під контролю Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Союзу. Критикував центральні (союзні) управлінські (господарські) структури

 Підтримував розвиток українського народного мистецтва, зокрема ансамбль Вірського. Не придушував розвиток інших мистецтв.

 Підтримував і захищав провідних українських кінорежисерів С. Параджанова і Ю. Іллєнка

 Усупереч забороні Москви збудував у Києві Палац «Україна»

 Брав активну участь у змові проти М. Хрущова, критикував його політику

 Повністю підтримував жорсткий антизахідний курс брежнєвського керівництва, у той же час критикував політику «розрядки», називаючи її «заграванням із Заходом»

 Підтримував і сприяв придушенню «Празької весни 1968 р.»

 Виступав за відзначення 90-річчя від дня народження Й. Сталіна і встановлення йому погруддя біля Кремлівської стіни (було зроблено в 1970 р.)

 Ініціював видання багатотомної «Історії міст і сіл УРСР»

 Став ініціатором запровадження Шевченківської премії як найвищої нагороди республіки, яка присуджується лише один раз у житті

 Ініціював створення державного заповідника на о. Хортиця

 Сприяв створенню музею-заповідника української народної архітектури та побуту в с. Пирогове

 Захищав українську мову, хоча в родинному колі спілкувався російською. За П. Шелеста видавалося значно більше україномовної літератури, періодики. На офіційних заходах наполегливо вимагав виголошувати промови українською мовою

 Боровся з дисидентським рухом (арешти і судові процеси 1965—1966 pp., процес над В. Чорноволом 1967 р. тощо)

 У період його правління кількісний склад КПУ збільшився майже на мільйон — переважно за рахунок етнічних українців, що відкривало їм кар'єрні перспективи

Діяльність П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ стала підставою для діаметрально протилежних оцінок істориками, громадськістю його діяльності. П. Шелеста називали «українофілом». Його «українофільство» не було унікальним явищем. Аналогічні тенденції простежуються у 1960-ті pp. в Азербайджані, Грузії, Естонії, Литві. Вони відбивали прагнення правлячих еліт національних республік зміцнити свій авторитет, стабільність за рахунок посилення «незалежності», насамперед економічної, від Москви.