Причини і суть кризових явищ у політичному, економічному і духовному житті українського суспільства у 70-ті – першій половині 80-х рр.

Після усунення від влади М. Хрущова в 1964р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи.

На початку 70-х рр. почали все чіткіше виявлятися негативні тенденції в економіці.

Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застаріли основні виробничі фонди. В умовах світової енергетичної кризи (1973-1975 рр.), коли значно збільшився експорт енергоресурсів із СРСР, левина частка всіх капіталовкладень стала направлятися на освоєння нових родовищ нафти і газу в Сибірі, на Крайній Півночі, а не на модернізацію виробництва. Зростала собівартість зробленої продукції, що вело до значного зниження її конкурентноздатності на світовому ринку.

70-80-ті рр. були відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні міністерства і відомства на свій розсуд, використовували природні багатства і трудові ресурси України, монопольно вирішували питання капітального будівництва, асортименту продукції, що випускалася.

Із середини 70-х р.р. почали сповільнюватися темпи зростання реальних доходів трудящих, хоча рівень заробітної плати в грошовому вираженні продовжував зростати. Розбіжність у кількості грошей, що знаходились в обігу, і в кількості якісних товарів із середини 70-х рр. призвело як до офіційного, так і прихованого росту цін. Офіційно ціни росли на так звані "товари підвищеного попиту", неофіційно - на більшість інших. З продажу почали зникати дешеві товари для дітей. Дефіцит впливав на масову свідомість людей. З лексикона радянських людей стало зникати слово "купити", його замінило слово "дістати". Знову звичними стали багатогодинні черги. Цього ж часу офіційна пропаганда вела посилену боротьбу з "речизмом", викриваючи саме прагнення людей до нормального забезпеченого життя.

Почала зростати соціальна диференціація, заснована не на трудовому внеску, а на доступі до дефіциту. Вона посилювалася наростанням незаслужених і незаконних привілеїв для деяких категорій партійно-державного апарату, що загострювало соціальну напруженість у суспільстві. Природне прагнення людей жити краще в перекрученій системі розподілу зламувало в багатьох традиційні поняття боргу, честі, розмивало моральні підвалини громадського життя, призводило до росту злочинності, пияцтва, проституції. Споживання алкоголю до початку 80-х рр. збільшилось у порівнянні з початком 50-х рр. у два рази. Наслідком соціальних перекосів стала посилена міграція в міста сільського населення.

Реальне життя людей мало небагато спільного з висунутими гаслами. У суспільстві процвітали лицемірство, подвійна мораль, зневага особистості під натиском офіційного догматизму.

Незважаючи на деякі позитивні тенденції, стрімко зростали проблеми в сільському господарстві України. Щорічний приріст продукції аграрного сектору в 1976-1980 рр.; склав менше, замість запланованим 20%. Як і раніше, рядові колгоспники і робітники радгоспів були мало зацікавлені в результатах своєї праці. У 1970-х рр. почався масовий відтік сільського населення України в міста.

Незважаючи на прогресивний задум економічних реформ, вони зазнали повного краху. Економіка України, як і всього Радянського Союзу, у 70-80-ті рр. вступила в смугу системної кризи.

В Україні загострилися і екологічні проблеми.

Загостренню екологічних проблем у 70-80-ті рр., сприяв ряд факторів.

1) Бездумний технократизм, перевага вузьковідомчих інтересів. Міністерства, відомства, промислові об'єднання здійснювали великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші проекти, що не базувалися на глибоких наукових розрахунках і аналізі можливих наслідків. Необґрунтова ні іригаційні заходи, хімізація без належних наукових обґрунтувань і практичного досвіду обумовили порушення водяного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами.

2) Непродумана надіндустрілаізація. На українських землях, що займали 3% території СРСР, зосереджувалася майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу.

Велика концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила складну екологічну ситуацію. У зоні екологічної трагедії опинилось 15% території України. Серед міст СРСР із найвищим рівнем забруднення атмосфери кожен п'ятий був розташований в Україні: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Жданів (Маріуполь) та інші. Однобічна економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи, ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення атмосфери підземних і поверхневих вод, що негативно впливало на здоров'я людини.

• Інтенсивне спорудження штучних морів на Дніпрі.

• Високі темпи розвитку атомної енергетики. В Україні наприкінці 80-Х рр. було сконцентровано майже 40% всього атомного енергетичного потенціалу СРСР.

Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, що відбулася 26 квітня 1986р. і вважається найбільшою екологічною катастрофою в історії людства.

26 квітня 1986р. під час підготовки до планових ремонтних робіт на енергоблоці № 4 ЧАЕС відбувся вибух в результаті якого обрушилися дах і стіни верхньої частини реакторного відділення. У зоні аварії виникла пожежа, яку довелося ліквідувати пожежникам з м. Прип’яті. На момент аварії на станції знаходилося близько 200 працівників, з яких 9 зазнали опіків різного ступеня, а один помер у лікарні.

Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення, наприклад, у Швеції довідалося раніш, ніж в Україні. Влада приховувала від населення сам факт вибуху, а коли це не вдалося - наслідки катастрофи.

1 травня 1986 р. на святкову демонстрацію в Києві вийшли сотні тисяч людей, які не підозрювали про небезпеку радіації. Демонстрації відбулись і в інших містах України, у яких був високий рівень радіоактивного забруднення.

За розрахунками фахівців, викид радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС перевищував кількість відходів, що утворилися після вибуху атомної бомби над Хіросімою, в 90 разів.

Від аварії постраждало населення багатьох регіонів України, Білорусії, Росії. Були виселені жителі 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС, у тому числі міста Прип'яті. 160 тисяч чоловік із 170 населених пунктів змушені були залишити свої будинки і переїхати на нові місця проживання. Величезний збиток був завданий господарствам Київської, Житомирської, Чернігівський областей. Тільки в Україні від Чорнобильської катастрофи постраждали 3,5 млн чоловік, 73 тис. чоловік стали інвалідами.

Величезні площі землі, навколишнє середовище, флора і фауна були забруднені радіацією. Забрудненими виявилися 10% території України.

Тільки прямі витрати на ліквідацію аварії, що фактично цілком узяла на себе Україна, склали в 1988-1990рр. більше 20млрд карбованців. Крім того, щорічно за рішенням Верховної Ради України на ліквідацію наслідків аварії виділяється більше 5 млрд гри. Сумарні витрати України, пов'язані з аварією на ЧАЕС, досягли на момент її закриття в 2000 р. 130 млрд. доларів. В окремі роки на захист постраждалого населення і територій виділялося 12% бюджету, що перевищувало витрати на науку і культуру.

Виконуючи взяті на себе зобов'язання, Україна закрила Чорнобильську АЕС. 15 грудня 2000р. Президент України Л. Кучма о 13 годині 18 хвилин за київським часом віддав наказ про зупинку останнього працюючого блоку на станції.

Основною особливістю розвитку освіти, науки і культури в Україні в 70-80-ті рр. XX ст., стали їхні ідеологізація та русифікація.

Основними проявами наростання кризових явищ в освіті стали такі: освіта все більш відставала від науково-технічного прогресу, якість постійно знижувалося; догматизм і консерватизм процвітав у педагогічній науці й у всіх підрозділах системи освіти; знецінювання знань і освіченості, що все меншою мірою сприяли професійному і кар'єрному росту молодих людей-окозамилювання в усій системі освіти, особливо в середній школі (основним показником діяльності окремих шкіл, районів, міст, областей стали відсоток успішності і відсоток якості освіти, коли реальні результати навчальної діяльності учнів підмінювалися цифровими показниками, об'єктивність яких була далекою від реальної картини); закривалися малокомплектні початкові і восьмирічні школи, особливо в сільській місцевості: скорочувалися кошти що виділялися на освіту, стан матеріально-технічної бази шкіл і вузів не відповідав потребам часу; підготовка фахівців у вузах і технікумах була значною мірою ідеологізованою, проводилась у відриві від потреб держави і суспільства, не відповідала темпам розвитку НТР.

У результаті русифікаторської політики центру за період з 1960 по 1980 рр. кількість шкіл з українською мовою викладання зменшилася на 87 тис. (практично не залишилося таких шкіл у Криму 1 Донецьку).

Радянське керівництво проводило активну русифікаторську політику -з 31 червня 1978 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", що заохочувало перехід на російську мову викладання в середній школі. Ганебною практикою стало звільнення учнів від вивчення української мови за заявами батьків.

26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік".

Відповідні постанови були прийняті ЦК КПУ. Радою Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР 10 череня 1983 р.

У 1984р. Верховна Рада СРСР ухвалила "Основні напрямки реформ загальноосвітньої і професійної школи", які конкретизували освітню політику держави в умовах розвинутого соціалізму", наголошували на ідеологізації навчально-виховного процесу.

Розвиток науки в 70-80-ті рр. був відзначений збільшенням у 5 разів числа науковців з ученими ступенями, створенням нових матеріалів ("порошкова металургія"), виникненням нових перспективних наукових напрямків - і напівпровідників, високомолекупярних з'єднань, фізики низьких температур, плазми, досягненнями в освоєнні космічного простору.

З другого боку, у розвитку науки стали проявлятися кризові явища": ефективність роботи вчених у більшості випадків залишалася вкрай низькою, між науковими розробками та їхнім упровадженням проходило багато часу, і вони морально старіли; недостатньо коштів виділялося на науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи; досягнення НТР застосовувалися не практиці в основному тільки у ВПК.

У літературі, образотворчому мистецтві, кінематографі, театрі продовжували наростати кризові явища. Прийняття ряду нормативних актів, спрямованих на розширення сфери вживання російської мови, привело до витіснення української мови в засобах масової інформації, книговиданні, кінематографі, театрах.

Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації та русифікації була фактично знищена національна кінодраматургія. 3 екрана зникло українське слово, Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні драматичні театри і театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою.

У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культробітників, більшість навчальних предметів викладалися російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими від проблем національно-культурного відродження України.

В умовах наростання кризових явищ в Україні постало питання відродження української державності і національної самосвідомості.