Рух опору на окупованій території України

Водночас у відповідь на жорстокість окупаційних властей на території України посилюється підпільна боротьба і партизанський рух.

Ця боротьба розгорнулася з перших днів вторгнення агресорів на територію України. Офіційна директива про формування партійного підпілля і організацію партизанської боротьби була прийнята радянським військово-політичним керівництвом наприкінці червня 1941р. Організаторами її стали партійні, комсомольські, радянські органи, військове командування та органи НКВД. Безпосередніми керівниками партизанського руху в Україні були М.Хрущов, Д. Коротченко, М.Співак та інші.

Особлива увага приділялась створенню партизанських і диверсійних загонів та баз, їх матеріально-технічному забезпеченню. Розгортання боротьби у ворожому тилу відбувалось у дуже важких умовах. Швидка окупація більшості районів України та жорстока розправа з партизанами та підпільниками призвели до великих втрат у русі Опору. Але навіть у 1941р. для боротьби з ними фашисти змушені були зняти з фронту понад 50 тис. солдатів та офіцерів.

У травні 1942р. при Ставці Верховного Головнокомандування створюється Центральний штаб партизанського руху, а для координації боротьби в тилу ворога на території України - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем. Уже наприкінці року у республіці партизанські загони, підпільні та підривні групи діяли в усіх її районах.

Боротьба у ворожому тилу набирала різних форм: бойові дії, організаторська і політична робота підпільників, масовий саботаж економічних, політичних і воєнних заходів окупантів та ін. У ній брали участь близько 300 тис. партизанів, об'єднаних у 60 великих з'єднань, та майже 2 тис загонів і груп.

Новий вищий етап партизанського руху почався з весни 1943р., коли значно зміцніли сили патріотичного руху і він набув організаційного і бойового досвіду. На Правобережну і Західну Україну були здійснені рейди партизанських з'єднань С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та інших.

Під час підготовки до Курської битви була спланована радянським командуванням так звана рейкова війна (кодова назва "концерт"). Були підірвані тисячі ешелонів з вантажами для німецької армії, сотні підприємств і військових складів та ін. Для придушення партизанського руху з фронту було знято кілька сот тисяч солдатів і офіцерів вермахту. Всенародний опір загарбникам був і у Донбасі. До відступу Червоної Армії з території Донбасу була створена мережа підпілля. На окупованій території Донбасу було створено понад 300 партизанських загонів і груп, в яких брало участь понад 8,2 тис. осіб.

На більшій території Краснолиманського і колишнього Ямського районів, що опинилися у смузі прифронтової зони, по річці Сіверський Донець, розташувалися 14 партизанських загонів.

За завданням командування 6-ї і 9-ї армій вони здійснювали рейди в тил ворога, вели розвідку, передаючи розвіддані до штабу військ Червоної Армії. На рахунку партизанських загонів Донбасу було багато успішних бойових операцій. За неповними даними в боях з ворогом було знищено понад 2800 солдатів і офіцерів супротивника, знищено велику кількість бойової техніки.

Активно діяли патріотичні групи у Стаханові, Свердловську Ворошиловградської області. За неповними даними партизанськими загонами Ворошиловградської області з червня 1942 р. до лютого 1943 р. вбито, поранено та узято в полон 4847 ворожих солдатів та офіцерів.

Застосовувати звичайні партизанські методи у безлісних районах Донбасу було дуже важко. Тому широко застосовували такі форми, як пропаганда серед населення, саботування відбудовних робіт окупантів на заводах та шахтах, зрив відправки молоді до Німеччини та ін.

 

 

Утворення та діяльність УПА

Своєрідну роль в умовах окупаційного режиму відігравала ОУН.

З кінця 1942р. об'єднані загони ОУН та формування "Поліська Січ" Т. Бульби-Боровця одержали назву Українська Повстанська Армія (УПА). З літа 1943р. визначилась її остаточна структура. За територіальною ознакою вона складалася з трьох частин: Північ, Захід, Південь. Восени 1943р. головнокомандуючим УПА було призначено одного з вищих офіцерів батальйону "Нахтігаль" Романа Шухевича. До нього на цьому етапі входили особи, які з різних причин були не задоволені Радянською владою. Підрозділ брав участь у знищенні радянських оточенців і невеликих підрозділів Червоної армії.

Восени 1941 р фашисти, впевнені в своїй перемозі, не приховували свого ставлення до підкорених «другосортних» народів, навіть якщо вони були їхніми союзниками Тим більше, що ватажок «Поліської Січі» не хотів бути маріонеткою в їхніх руках У зв'язку з цим надійшло розпорядження розпустити ці загони Однак більша частина вояків не склали зброї і продовжили боротьбу тепер уже і з німцями. Діючи малими відділами, вони співпрацювали з бойовиками ОУН, які набирали силу в міру зростання німецького терору «Поліська Січ» на той час охороняла українське населення від німецьких грабежів, карала жорстоку німецьку адміністрацію, знищувала німецькі господарські установи, роздаючи їх майно та реманент населенню.

Тепер розглянемо діяльність ОУН у воєнні роки, організацію нею збройної боротьби. Посилення фашистського терору, наростаючий стихійний селянський рух вимагали від ОУН змінювати тактику і переходити до організації збройної боротьби На порядок денний восени 1942 р. було поставлено питання про необхідність створення українських збройних сил. Чому ж організацію збройної боротьби ОУН не поставила в перші місяці після окупації.

По-перше, треба було підготувати кадри військових та здобути зброю. По-друге, в своїй протинімецькій і протибільшовицькій боротьбі українці не могли чекати навіть мінімальної допомоги ззовні.

По-третє, потрібен був час для проведення також політико-психолопчної підготовки до протинімецької боротьби. Зрештою, сама ОУН мусила перебудувати власну мережу на західноукраїнських землях і збудувати п на східноукраїнських.

Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 р як головні завдання визначались пропагандистська діяльність щодо підготовки українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами, збір та складання зброї, масове навчання членів ОУН військовій справі. Створюється Крайовий військовий штаб, який організовує мережу військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН Створюється ряд шкіл для підготовки військових кадрів. Разом з тим організовуються збройні боївки, а потім окремі збройні відділи ОУН, до яких входять і не члени цієї організації. Своїм завданням вони ставлять самооборону місцевого українського населення перед сваволею загарбників. Так виникає мережа військових підрозділів ОУН — Українська національна самооборона.

З осені 1942 р на Поліссі і Волині під егідою ОУН-Б планомірно і організовано створюються збройні загони під назвою Українська повстанська армія (УПА). Українська Головна Визвольна Рада проголосила офіційною датою народження УПА 14 жовтня 1942 р, на Покрову Святої Богородиці

Перший відділ Української повстанської армії організував на Поліссі в жовтні 1942 р військовий референт Краєвого проводу ОУН на Південно-Західних землях Остап-Сергій Кочинський, син православного священика, колишній старшина польської Армії.

Для об'єднання усіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М Головнокомандуючим було призначено Романа Шухевича (Тарас Чупринка). Завдяки широкій та ефективній мережі ОУН Українська Повстанська Армія швидко розрослася у велике, добре організоване військове об'єднання, що захопило контроль над значною територією Волині, Полісся, а згодом і Галичини.

Офіційний орган ОУН «Ідея і чин» підкреслював «Вже перші бої з більшовицькими партизанськими бандами та каральними відділами німецької поліції принесли гарні результати. Про намагання УПА утвердитись як «третя сила» свідчить статистика лише у жовтні-листопаді 1943 р вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

Поряд з німцями та радянськими партизанами УПА змушена була воювати і на третьому фронті — проти поляків. Початком кривавого конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою у 1941 р. Невдовзі ці терористичні акції були поширені на Галичину і Волинь. Головною метою поляків було взяття до приходу радянських військ під свій контроль земель, втрачених у 1939 р. Криваві сутички часто підігрівали німці та провокували радянські партизани. Особливо трагічним було те, що найбільше від цього потерпали мирні жителі.

Чисельність Української повстанської армії згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами у момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 рр) досягала 100 тис чоловік.

Політична платформа ОУН була вироблена на III Надзвичайному зборі у серпні 1943 р і проголошувала самостійність України, боротьбу за громадянські права і демократію, за рівні права національних меншин, співпрацю з поневоленими народами проти нацизму і сталінізму. Гасло «Україна для українців» було проголошено ще 1900 р М Махновським, а потім теоретично обгрунтоване Д. Донцовим, було замінено гаслом «Свобода народам, свобода людині» Ідеологія українського націоналізму ступила на шлях демократичного розвитку. У складі УПА було створено національні формування грузин, вірмен, азербайджанців, татар, узбеків, литовців — усього 15 куренів.

21—22 листопада 1943 р відбулася перша конференція поневолених народів Східної Європи і Ази, в якій взяли участь 39 делегатів від 13 народів. Після Другої світової війни для подальшої координації спільної боротьби поневолених народів було створено Антибільшовицький блок народів.

Українська повстанська армія гідно служила високим ідеалам свободи народів та людини. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично. Українське державне управління УПА успішно боролася з німецькими загарбниками, польськими шовіністами, а згодом, після вигнання гітлерівців, проти відновлення в Україні більшовицько-сталінського режиму.

У липні 1944 р для консолідації боротьби українських політичних сил за самостійну соборну Українську державу був створений надпартійний центр — Українська головна визвольна рада (УГВР), яку очолив харків'янин І. Осьмак. Крім політичної і економічної платформ УГВР прийняла ще два документи — власну Конституцію та Універсал до народу. На першому засіданні Ради було обрано Генеральний секретаріат на чолі з Р. Шухевичем. Українська головна визвольна рада ставила завдання згуртувати всі українські парти під прапором боротьби за незалежність Української держави, координувати їхню діяльність і організовувати представництво українського народу та його визвольних устремлінь на зовнішньому форумі.

Значна частина українських земель перебувала під румунською окупацією. В липні 1941 р. Румунія окупувала Буковину, а до жовтня Трансністрію — 10 відсотків української території з населенням 3,5 млн чол. На цих землях було запроваджено військово-політичний терор, колоніальну економічну систему і систематичну румунізацію. Окуповані землі були розділені на губернаторства. У кожному з них діяв директорат румунізації, завданням якого було змінювати назви українських місцевостей, українські прізвища, забороняти українську мову в школі, адміністрації, церкві. Проводилося виселення українців та заселення території румунами.

Як і по всій Україні, в цих регіонах українські патріоти чинили опір оккупантам. Так, в Бессараби активно діяли радянські партизани. Про посилення боротьби націоналістичного підпілля свідчив військовий суд над членами ОУН, що відбувся в Яссах на початку 1942 р. У цілому політика румунів мала колонізаторський характер, хоча і була менш жорстокою порівняно з німцями.

На Закарпатті, окупованому угорцями, окупанти проводили антиукраїнську політику, підтримували русофілів, надаючи мінімальні культурні права для «угрорусинів». Влада дозволила заснувати народницьке освітнє товариство «Подкарпатське общество», було допущено мінімальне шкільництво з українською мовою. Опір окупантам очолило націоналістичне підпілля, про що свідчить процес проти членів ОУН у Мукачево у 1942 р. Починаючи з кінця 1944 р Закарпаттям під радянським контролем керувала Народна Рада Закарпатської України, а в червні 1945 р цей регіон ввійшов до складу УРСР.

Українські емігрантські джерела чисельність УПА визначають у 100 тис. бійців, але більш зважені історики називають цифру 30-40 тис. До приходу Червоної Армії частини УПА контролювали значну територію Волині, Полісся, Галичини. Окремі військові підрозділи УПА і після відновлення радянської влади на західноукраїнських землях продовжували антирадянську боротьбу до початку 50-х років.