Визначте основні проблеми соціально-економічного і політичного розвитку України на сучасному етапі

З проголошенням незалежності України особливого значення набув вибір оптимальної моделі економічного зростання. В нащадок від загальносоюзної економіки в Україні залишилося понад 2 тис. великих підприємств, які централізовано фінансувалися, отримували матеріально-технічне забезпечення, безпосередньо підпорядковувалися загальносоюзним міністерствам. До того ж, лише п'ята частка обсягу промислової продукції мала завершений вигляд, тобто набувала форми кінцевого продукту безпосередньо на території республіки.

Існуючі потужності УРСР десятиліттями майже не оновлювалися. На багатьох підприємствах використовувалася технологія 20-30-х років, що спричинювало виробництво низькоякісної, метало- та енергозатратної продукції, ускладнювало екологічну ситуацію. Спостерігалася структурна та територіальна диспропорційність економіки. Так, частка групи "А" (галузей, у яких виробляються засоби виробництва) становила 70%, а групи "Б" (галузей, що виробляють предмети споживання) - 30%. 75-80% промисловості України вироблялося підприємствами-монополістами.

До проголошення України незалежною понад 72% її господарських зв'язків замикалися на Росії. Україна залежала від енергоносіїв, передусім з Росії, за майже повної відсутності енергозберігаючих технологій.

Першим реальним кроком до національної економіки українське керівництво вбачало у відмові від колишньої налагодженої системи господарських зв'язків в рамках СРСР і розпочало переорієнтацію економіки на Захід. Припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно - без фінансування.

Ситуація в промисловому виробництві для України ускладнювалася, коли Росія і Туркменистан встановили для України реальну споживчу ціну за нафту і газ. За 1992 р. ціни на газ зросли в 100, а на нафту - в 300 разів. Відбулося падіння промислового виробництва за 1991-1993 рр. майже на третину. Продукція українських підприємств не відповідала світовим стандартам, була неконкурентоспроможною. На Заході вона могла користуватися попитом здебільше як напівфабрикат. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Водночас, витрати бюджету невпинно зростали. Дефіцит покривався за рахунок емісії. Інфляція поступово переросла в гіперінфляцію. За 1992 р. українські купоно-карбованці знецінилися в 21 раз, а в 1993 р. - у 103 рази. Фінансова система розвалювалася, розпочався стрімкий спад виробництва. Значна частка підприємств зупинилася.

Державна власність потрапила у повне управління номенклатури, яку остання використала для власного збагачення. При цьому основним способом накопичення капіталу номенклатурою стало створення при великих державних підприємствах значної кількості різноманітних комерційних малих підприємств.

У листопаді 1994 р. з'явився президентський Указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Земля у користуванні колективних господарств, тобто колгоспів і радгоспів, які набули форму колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), повинна була тепер належати їм, а не державі. Було реформовано 10,2 тис. колгоспів, або 99,2% від їх загальної кількості. На їх базі було створено 7,3 тис. КСП, 1,2 тис. селянських спілок, 0,6 тис. акціонерних товариств.

Але реформа загальмувалася. Сертифікати вказували лише на те, що селянин має право власності на певну частку земельного масиву, який після роздержавлення належав на правах колективної власності всьому КСП. Завершальний етап аграрної реформи мав ознаменуватися появою приватного господарства. Але тут реформа наштовхнулася на відчайдушний опір лівих сил у Верховній Раді, які заблокували приватизацію землі. КСП фактично, по суті, залишалися колишніми колгоспами з усіма їхніми вадами. У 1998 р. 88% сільськогосподарських підприємств завершили свою діяльність зі збитками. Рівень збитковості в цілому по галузі склав 23%.

Становище в сільському господарстві к 1999 р. стало критичним. Так, у 1999 р. 85% КСП були збитковими (у 1994 р. - тільки 24%). Середньорічні темпи скорочення виробництва в КСП становили в 1991-1994 рр. 9,5%, а в 1995-1999 рр.-13%. У той самий час з 1994 р. по 1999 р. виробництв в приватному секторі сільського господарства зросло на 10%. Маючи 16% земельних угідь, він дав 59,9% сільськогосподарської продукції. Наприкінці 1999 р. з'явився Указ Президента України "Про не-відкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Ключовими напрямами завершального етапу аграрної реформи були такі: здійснити перехід на суцільні земельно-орендні відно-сини між власниками земельних паїв і суб'єктами господарювання, створити максимально сприятливу ситуацію для розвитку особистих підсобних господарств з перспективою надання найкращим з них статусу юридичної особи.

Відсутність законодавчої бази щодо врегулювання майнових відносин реформованих підприємств, формування ринку землі, забезпечення державного захисту приватної власності на землю є найбільшим недоліком аграрної реформи. Реформоване сільське господарство почало виходити з кризи.

Правовим підґрунтям роздержавлення власності і формування приватного сектору економіки стали Закони Верховної Ради "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизаційні папери", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", прийняті в березні 1992 р. Планувалося до 1995 р. піддати 22 тис. об'єктів малої приватизації та 8 тис. великої приватизації. Кожний громадянин України отримував майновий приватизаційний сертифікат, який дорівнювався одній п'ятидесятимільйонній частці державної власності.

З кінця 1994 р. розгорнулася приватизація підприємств. На кінець 1999 р. на базі колишніх державних підприємств виникло 30 тис. акціонерних товариств, членами яких стали понад 30 млн. чол. В 1995 р. провалилася так звана велика приватизація, коли із запланованих 8 тис. великих і середніх підприємств на аукціони виставили 945.

Економічна криза викликала різкий спад матеріального рівня життя трудящих. На жовтень 1999 р. пересічна затримка з виплатою зарплатні та пенсій досягла кількох місяців. У 1999 р. від відкритого або прихованого безробіття в Україні потерпало до 1/3 працездатного населення. На середину 1999 р. 46,9% населення держави мало місячні доходи нижчі, ніж межа малозабезпеченості.

З метою активізації економічних процесів за доцільне законом Верховної Ради (жовтень 1992 р.) визнавалися спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ). Перші СЕЗ почали діяти в Криму, Закарпатській області. В січні 1999 р. набрав чинності закон Верховної Ради “Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”.

В цілому державі продовжував залишатися високий рівень безробіття і бідності населення. Безробіття основний чинник економічної еміграції, а це –3-5 млн. працюючих за кордоном. За офіційно визначеними критеріями, до категорії бідних у 2002 р. належало майже 28% населення України, а до зубожілих - 15%. Чисельність громадян України, які мали статус безробітного, на 1 січня 2002 р. становила 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. У сільській місцевості було зареєстровано 311,7 тис. безробітних, або 4,8% працездатного населення. У містах рівень зареєстрованого безробіття на січень 2003 р. склав 3,8%. Найнижчим він був у Києві (0,5%), а найбільшим - у Рівненській області (7%). Почала збільшуватись заборгованість по заробітній платні, особливо в бюджетній сфері. Цим і скористувався Президент України відправивши уряд у відставку у 2002 р.

Сформований за рішенням парламентської більшості коаліційний уряд 16 листопада 2002 р. очолив голова Донецької обласної адміністрації В. Янукович. Новий уряд проголосив наступ на бідність за рахунок суттєвих структурних перетворень в народному господарстві, полегшення податкового тиску. Під пильним оком уряду знаходилася приватизація. Уряд підвищив загальний прожитковий мінімум, заробітну плату, пенсії.

Після виборів Президента України у 2004 р. був сформований новий уряд. Його очолила лідер БЮТ Ю.Тимошенко.

Таким чином, початок ХХІ ст. доводить, що для населення відкриваються все більші можливості з подальшої стабілізації економіки для якісних перетворень в соціальній сфері, для людського розвитку.