Повоєнні репресії в Україні. «Жданівщина»

Після Великої Вітчизняної війни відбувається ідеологічний наступ сталінського режиму на Україну. ЦК більшовицької партії на чолі зі Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічни впливи комуністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном. На другий день після капітуляції Німеччини було видано наказ про створення концентраційних таборів на 1 млн. чол.. для червоноармійців, які були у німецькому полоні.

Ще раніше, у травні 1944 року, комуністичний режим почав масову депортацію народів, які, ніби виявляли “нелояльність” до радянської влади. У той час з Криму поголовно було виселено 165 тис. тотар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів.

Сталін і його оточення виробили план нещадної боротьби з інакомисленням. Ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 році очолив А. Жданов, критикував західну буржуазну культуру, яка, на його думку була умираюча, ворожа і шкідлива для радянських людей. Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали “Звезла” и «Ленинград».

Постраждало багато талановитих письменників, зокрема, М. Зощенко, А. Ахматова та інші. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій: закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Ідеологічні звинувачення з Москви посипалися на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, на думку Сталіна була заражена буржуазним духом. Він пропонував виселити всіх українців у Сибір. Його ледве переконали, що зробити це неможливо – не вистачить транспортних засобів.

Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні “буржуазного націоналізму”. Неодноразово наголошувалося на необхідності викорінення “ворожої буржуазно- націоналістичної ідеології”, “націоналістичної концепції” в літературі та мистецтві.

Перший секретар КП(б)У М. Хрущев та його прибічники почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Лише протягом серпня-жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов про “Історію української літератури”, про журнал “Перець”, про журнал “Вітчизна”, дві постанови про репертуар театрів.

Переслідувався недавно звільнений з концтабору О. Вишня за спробу довести свою самобутність. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, О. Довженко, В. Сосюра та ін. Авторів “Історії української літератури” звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу “прогресивних” і “реакційних” письменників, непоказано позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України, а ніби було наявним переважало наявне схиляння перед Заходом. Колективам усіх газет та журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати “комуністичне будівництво”, а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що веде до “буржуазного націоналізму”.

ЦК ВКП(б) у 1947 р., відкликавши М. Хрущова, призначив першим секретарем ЦК ВКП(б) У Л. Кагановичу, одного з конструкторів голодомору 1932-1933 р., керівнику масового знищення української інелегенції в 30-х роках. Він поталогічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. Злива звинувачень впала на В. Сосюру за вірш “Любіть Україну”.

Що стосується західно-української інтелігенції, то для неї не було пощади. Уціліти та її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило були закатовані, перебували в контабурах або піддавалися адміністративним гонінням. Було влаштовано справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем Михайлом Рудницьким.

Керівництво УРСР посилило масові репресії на західно-українських землях у 1949 р. після загибелі письменника –комуніста Я. Галана. У вузах арештовували і звільняли місцевих професорів та викладачів, масово виключали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.

Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стала боротьба проти “низькопоклонства” перед Заходом, яка розгорнулося на прикінці 1948 року. Нехтуючи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, комуністичний режим засуджував все буржуазне, американське, західно-європейське, пририкаючи країну на хронічне відставання в розвитку науки і техніки. Упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вважали лженаукою, сміхотворною, штучною видумкою “загниваючого капіталізму”. Це призвело до того, що радянська наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузах знань: генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

На поч.. 50-х років репресивний апарат продовжував вишукувати нових “ворогів народу”. Їх знаходили в особі інтелігентів та керівників європейської національності, яких звинувачували у “космополітизмі” (відсутності патріотизму), валютних спекуляціях, сіонізму. Лише смерть Сталіна врятувала євреїв від масових арештів і депортацій.

Отже, незважаючи на значну роль України у Другій світовій війни, вона й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві навільний самостійний розвиток. Ідеологічний наступ сталінського режиму негативно вплинув на культурний розвиток України.