Труднощі та успіхи індустріалізації в Україні

У грудні 1925 р. XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. Індустріалізація – це процес створення в країні крупної машинної індустрії, перш за все важкої промисловості. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих (цей пункт був на останньому місці).

Фінансування індустріалізації здійснювалося за рахунок: 1) встановлення додаткових податків з населення; 2) перекачування коштів із легкої та харчової промисловості у важку; 3) внутрішніх позик (спочатку добровільних, а згодом – примусових); 4) випуску паперових грошей, не забезпечених золотом; 5) розширення виробництва та продажу горілки; 6) режиму жорстокої економії; 7) небаченого рівня експлуатації селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу; 8) таємного продажу за кордон витворів мистецтва.

В грудні 1927 р. було прийнято п’ятирічний план розвитку народного господарства (1927/28-1932/33 рр.). Було розроблено два варіанта плану: відправний й оптимальний, що передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Згідно першого – середньорічний приріст промислового виробництва повинен був становити 18%, відповідно другому – 20%.

За основу був взятий оптимальний варіант плану. Капіталовкладення в економіку республіки Центр визначив у сумі 13 млрд. крб., або близько 20% загальносоюзних витрат. Планувалося 7 великих новобудов (Азов-, Запоріж- та Криворіжсталь, Дніпрогес, Краматорський важмаш, ХТЗ та Дніпроалюмінбуд) вартістю понад 100 млн. крб. капіталовкладень кожна і докорінна реконструкція Луганського паровозобудівного та металургійних заводів в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську та Алчевську, а також будівництво ряду шахт, теплових електростанцій, фабрик.

Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 раз, продукції машинобудування, головним чином важкого, - у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5 раз. Шахтарі Донбасу повинні були збільшити видобуток вугілля з 27 до 53 млн. т. За планом, 30% селянських господарств залучалось до колгоспів.

З метою виконання напружених планів в Україні запроваджується два засоби інтенсифікації праці. Перший - розпалення масового трудового ентузіазму через розгортання соціалістичного змагання. Його ініціаторами виступили шахти "Центральна" та "Північна" тресту "Артемвугілля" (зараз м. Дзержинськ). Досягнення О.Стаханова з шахти Центральна-Ірмено” було використано для організації змагань з перевиконанням виробничих норм – стаханівський рух. Прагнучи перетворити ударну працю в норму, комуністична партія зобов'язала профспілки забезпечити організацію змагання. Уже навесні 1929 р. в Україні в ударницькому русі брало участь 310 тис. робітників.

Другий шлях стимулювання праці з боку партії полягав у запровадженні прямого насильства з боку партійного, профспілкового контролю. Робітники працювали під страхом адміністративних, кримінальних стягнень за будь-яке порушення. Невиконання планових завдань, брак у роботі кваліфікувались як підривна антирадянська діяльність, як шкідництво.

Для України перша п'ятирічка, попри цю офіційну оману, мала важливі наслідки. Понад 20% загальносоюзних капіталовкладень дозволили побудувати близько 400 нових підприємств (із 1500 в СРСР). У другій та третій п'ятирічках частка інвестицій в українську промисловість зменшувалася. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п'ятирічці (1933-1937рр.), в УРСР розміщувалося близько тисячі, а в незавершеній третій п'ятирічці (1938-1941 рр.) - лише 600 з 3 тис. Це пояснювалося необхідністю створення нової промислової зони на Уралі та в Західному Сибіру.

Капіталовкладення в основні промислові фонди України зросли з 438 млн. у 1929 р. до 1229 млн. крб. у 1932 р. (тоді як раніше за 1921-1928 рр. становили 761 млн. крб.) Це дозволило за чотири роки подвоїти потужності важкої промисловості. З 35 виробничих гігантів вартістю понад 700 млн. крб. кожний, на Україні було розміщено 12. Це “Запоріжсталь”, Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, “Краммашбуд”, і Харківський тракторний завод. Були реконструйовані Луганський паравозобудівельний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський і Алчевський металургійні заводи.

Результати індустріалізації УСРР були неоднозначні. З однієї сторони індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, поставила в один ряд з передовими країнами Європи, перетворила аграрну Україну в індустріальну. Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції у господарстві України - було пограбоване і поневолене село, промисловий потенціал України формувався диспропорційно: якщо важка промисловість розвивалась успішно, то в галузі легкої та харчової промисловості існувало хронічне відставання; посилювалися традиційно індустріальні райони – Донбас та Подніпров’я, а промисловість Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку. Україна втратила рештки економічної самостійності.