Хрущовська «відлига» в Україні. Хх з’їзд кпрс

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні кадрові перестановки. Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів своєї роботи в Україні. Уже XVIII з'їзд КПУ в березні 1954 року окреслив тенденцію збільшення кількості українців у партійному керівництві республіки. Відчутні позитивні зміни відбувалися і в державному апараті, де на високі посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець. Значні кадрові перестановки відбулися в Міністерстві внутрішніх справ України після арешту прибічника Л. Берії П. Мешика. Щоб обмежити владу московської керівної еліти, М. Хрущов надавав більше повноважень національним кадрам у розв'язанні важливих проблем. Унаслідок цього можливості владних структур республіки помітно зросли, посилюючи автономістські домагання та особисті амбіції їхніх лідерів.

Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.

Найголовнішим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 року. У звітній доповіді М. Хрущова не було ніяких сенсаційних заяв. У ній зокрема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва». Ці проблеми висвітлювалися й у виступах делегатів з'їзду. Лише А. Мікоян у своїй промові обережно торкнувся «культу особи Сталіна», піддав сумніву деякі висновки відомого сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» і вперше публічно зазначив, що С. Косіор та В. Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу». В останній день роботи з'їзду М. Хрущов повідомив делегатів, що вони ще мають зібратися на додаткове закрите засідання. У ніч з 24 на 25 лютого 1956 року М. Хрущов протягом чотирьох годин зачитував «таємну закриту доповідь», у якій розкрито причини утвердження «культу особи Сталіна», його конкретні прояви й наслідки. Делегати з'їзду вперше почули правду про «заповіт» Леніна, про Й. Сталіна як «нащадка» та «геніального продовжувача» справи В. Леніна, видатного «воєначальника», який насправді був жорстоким тираном і головним винуватцем страхітливих поразок Червоної армії в 1941-1942 pp.

Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму. У ній, скажімо, засуджувалися лише зовнішні сторони тоталітаризму («культ особи») і найстрашніші зловживання державної влади (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх етапах соціалістичного будівництва вважалася правильною. З'їзд не обговорював доповіді М. Хрущова, а прийняв з цього питання лише стислу постанову.

 

Проте й ця дозована критика позитивно вплинула на оздоровлення політичної і морально-психологічної атмосфери в країні, здійснила справжній переворот у суспільній свідомості. Цей переломний період у житті радянських людей, за влучним висловом І. Еренбурга, був названий хрущовською «відлигою».

Перші ознаки політичної «відлиги» в Україні стали відчуватися у сфері культурного життя. Вони виявилися насамперед у поверненні українській культурі імен безпідставно репресованих діячів, їх реабілітація. Водночас розгортаються й процеси реабілітації окремих партійних, державних та військових керівників. У 1954 році створюється спеціальна комісія Президії ЦК КПРС для вивчення матеріалів, присвячених масовим репресіям у період «великої чистки» 1936-1939 pp. Наслідком її роботи стала реабілітація відомих в Україні партійних та державних діячів. У вересні 1955 року одержали амністію громадяни, що співпрацювали з німецькими окупантами в роки Другої світової війни. У цілому на кінець 50-х pp. були переглянуті справи майже 5,5 млн. осіб. Проте лише 58% з них визнано реабілітованими. Як і раніше, поза законом залишалася більшість жертв політичних репресій 1920-х — початку 1930-х pp., а також особи, які були звинувачені в українському націоналізмі.

Наступним кроком на шляху десталінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році. На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною. Його керівництво КП(б)У 1947 року на з'їзді цілком справедливо назвали «чорними днями» для України. XXII з'їзд КПРС став найвищою точкою процесу десталінізалії, на хвилі якої М. Хрущов остаточно скомпрометував і усунув від влади своїх суперників.

Десталінізація — процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті Й. Сталіна.