Зруйнування Запорізької Січі. Ліквідація Гетьманщини.

Зруйнування Запорізької Січі. Ліквідація Гетьманщини.

1. У 1762 р. до влади прийшла Катерина ІІ, яка прагнула перетворити Україну на Російську окраїну.

2. У листопаді 1764 р. Катерина видала указ про утворення ІІІ Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. Румянцев одержав від цариці таємну інструкцію, в якій наказано обережно, але систематично нищити українські національні права та вольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Фактично вся влада була зосереджена в руках президента Колегії.1765 - генеральний опис усієї Гетьманщини: кількості землі, населення, худоби, підприємств і т. д.

Одним із перших кроків для встановлення нового ладу і було скликання Комісії 1767 року.Українські депутати вимагали поновлення козацького ладу, і обрання нового гетьмана. Катеринанібито під загрозою війни з Туреччиною, Комісію «тимчасово» розпустила.

3. У 1765 р. поступово ліквідуєтьсяадміністративно-територіальний устрій України (полки і сотні) на губернії і повіти.

4. Після вдалої Російсько-турецької війни і отримання Росі\ю Причорномор’я, Приазов’я та Криму значення Запорізької Січі як центра боротьби зникає і тому у 1775 р. російський генерал оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ.

5. Знищення Запоріжжя, як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні було ліквідовано й козацький устрій: десять полків перетворено на кінні полки регулярної армії.

Протягом трьохсотлітнього існування козацтво, що виникло як новий суспільний клас, перенесло свою ідеологію на весь народ, продовжило державно-національну традицію, стало важливою військовою силою у боротьбі проти кримськотатарської агресії. Запорізька Січ стала центром національно-визвольного руху – центром опору полонізації і окатоличення українського народу. Створена за часів Б. Хмельницького незалежна держава, ведучі безперервні війни проти Криму, Польщі, Москви з часом упала під натиском краще організованої військової та економічної Росії. Але демократичні традиції козацтва, досвід самостійного економічного життя в Гетьманщині стали передумовою відродження українського народу.

 

Утворення та діяльність УПА

Своєрідну роль в умовах окупаційного режиму відігравала ОУН.

З кінця 1942р. об'єднані загони ОУН та формування "Поліська Січ" Т. Бульби-Боровця одержали назву Українська Повстанська Армія (УПА). З літа 1943р. визначилась її остаточна структура. За територіальною ознакою вона складалася з трьох частин: Північ, Захід, Південь. Восени 1943р. головнокомандуючим УПА було призначено одного з вищих офіцерів батальйону "Нахтігаль" Романа Шухевича. До нього на цьому етапі входили особи, які з різних причин були не задоволені Радянською владою. Підрозділ брав участь у знищенні радянських оточенців і невеликих підрозділів Червоної армії.

Восени 1941 р фашисти, впевнені в своїй перемозі, не приховували свого ставлення до підкорених «другосортних» народів, навіть якщо вони були їхніми союзниками Тим більше, що ватажок «Поліської Січі» не хотів бути маріонеткою в їхніх руках У зв'язку з цим надійшло розпорядження розпустити ці загони Однак більша частина вояків не склали зброї і продовжили боротьбу тепер уже і з німцями. Діючи малими відділами, вони співпрацювали з бойовиками ОУН, які набирали силу в міру зростання німецького терору «Поліська Січ» на той час охороняла українське населення від німецьких грабежів, карала жорстоку німецьку адміністрацію, знищувала німецькі господарські установи, роздаючи їх майно та реманент населенню.

Тепер розглянемо діяльність ОУН у воєнні роки, організацію нею збройної боротьби. Посилення фашистського терору, наростаючий стихійний селянський рух вимагали від ОУН змінювати тактику і переходити до організації збройної боротьби На порядок денний восени 1942 р. було поставлено питання про необхідність створення українських збройних сил. Чому ж організацію збройної боротьби ОУН не поставила в перші місяці після окупації.

По-перше, треба було підготувати кадри військових та здобути зброю. По-друге, в своїй протинімецькій і протибільшовицькій боротьбі українці не могли чекати навіть мінімальної допомоги ззовні.

По-третє, потрібен був час для проведення також політико-психолопчної підготовки до протинімецької боротьби. Зрештою, сама ОУН мусила перебудувати власну мережу на західноукраїнських землях і збудувати п на східноукраїнських.

Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 р як головні завдання визначались пропагандистська діяльність щодо підготовки українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами, збір та складання зброї, масове навчання членів ОУН військовій справі. Створюється Крайовий військовий штаб, який організовує мережу військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН Створюється ряд шкіл для підготовки військових кадрів. Разом з тим організовуються збройні боївки, а потім окремі збройні відділи ОУН, до яких входять і не члени цієї організації. Своїм завданням вони ставлять самооборону місцевого українського населення перед сваволею загарбників. Так виникає мережа військових підрозділів ОУН — Українська національна самооборона.

З осені 1942 р на Поліссі і Волині під егідою ОУН-Б планомірно і організовано створюються збройні загони під назвою Українська повстанська армія (УПА). Українська Головна Визвольна Рада проголосила офіційною датою народження УПА 14 жовтня 1942 р, на Покрову Святої Богородиці

Перший відділ Української повстанської армії організував на Поліссі в жовтні 1942 р військовий референт Краєвого проводу ОУН на Південно-Західних землях Остап-Сергій Кочинський, син православного священика, колишній старшина польської Армії.

Для об'єднання усіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М Головнокомандуючим було призначено Романа Шухевича (Тарас Чупринка). Завдяки широкій та ефективній мережі ОУН Українська Повстанська Армія швидко розрослася у велике, добре організоване військове об'єднання, що захопило контроль над значною територією Волині, Полісся, а згодом і Галичини.

Офіційний орган ОУН «Ідея і чин» підкреслював «Вже перші бої з більшовицькими партизанськими бандами та каральними відділами німецької поліції принесли гарні результати. Про намагання УПА утвердитись як «третя сила» свідчить статистика лише у жовтні-листопаді 1943 р вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

Поряд з німцями та радянськими партизанами УПА змушена була воювати і на третьому фронті — проти поляків. Початком кривавого конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою у 1941 р. Невдовзі ці терористичні акції були поширені на Галичину і Волинь. Головною метою поляків було взяття до приходу радянських військ під свій контроль земель, втрачених у 1939 р. Криваві сутички часто підігрівали німці та провокували радянські партизани. Особливо трагічним було те, що найбільше від цього потерпали мирні жителі.

Чисельність Української повстанської армії згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами у момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 рр) досягала 100 тис чоловік.

Політична платформа ОУН була вироблена на III Надзвичайному зборі у серпні 1943 р і проголошувала самостійність України, боротьбу за громадянські права і демократію, за рівні права національних меншин, співпрацю з поневоленими народами проти нацизму і сталінізму. Гасло «Україна для українців» було проголошено ще 1900 р М Махновським, а потім теоретично обгрунтоване Д. Донцовим, було замінено гаслом «Свобода народам, свобода людині» Ідеологія українського націоналізму ступила на шлях демократичного розвитку. У складі УПА було створено національні формування грузин, вірмен, азербайджанців, татар, узбеків, литовців — усього 15 куренів.

21—22 листопада 1943 р відбулася перша конференція поневолених народів Східної Європи і Ази, в якій взяли участь 39 делегатів від 13 народів. Після Другої світової війни для подальшої координації спільної боротьби поневолених народів було створено Антибільшовицький блок народів.

Українська повстанська армія гідно служила високим ідеалам свободи народів та людини. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично. Українське державне управління УПА успішно боролася з німецькими загарбниками, польськими шовіністами, а згодом, після вигнання гітлерівців, проти відновлення в Україні більшовицько-сталінського режиму.

У липні 1944 р для консолідації боротьби українських політичних сил за самостійну соборну Українську державу був створений надпартійний центр — Українська головна визвольна рада (УГВР), яку очолив харків'янин І. Осьмак. Крім політичної і економічної платформ УГВР прийняла ще два документи — власну Конституцію та Універсал до народу. На першому засіданні Ради було обрано Генеральний секретаріат на чолі з Р. Шухевичем. Українська головна визвольна рада ставила завдання згуртувати всі українські парти під прапором боротьби за незалежність Української держави, координувати їхню діяльність і організовувати представництво українського народу та його визвольних устремлінь на зовнішньому форумі.

Значна частина українських земель перебувала під румунською окупацією. В липні 1941 р. Румунія окупувала Буковину, а до жовтня Трансністрію — 10 відсотків української території з населенням 3,5 млн чол. На цих землях було запроваджено військово-політичний терор, колоніальну економічну систему і систематичну румунізацію. Окуповані землі були розділені на губернаторства. У кожному з них діяв директорат румунізації, завданням якого було змінювати назви українських місцевостей, українські прізвища, забороняти українську мову в школі, адміністрації, церкві. Проводилося виселення українців та заселення території румунами.

Як і по всій Україні, в цих регіонах українські патріоти чинили опір оккупантам. Так, в Бессараби активно діяли радянські партизани. Про посилення боротьби націоналістичного підпілля свідчив військовий суд над членами ОУН, що відбувся в Яссах на початку 1942 р. У цілому політика румунів мала колонізаторський характер, хоча і була менш жорстокою порівняно з німцями.

На Закарпатті, окупованому угорцями, окупанти проводили антиукраїнську політику, підтримували русофілів, надаючи мінімальні культурні права для «угрорусинів». Влада дозволила заснувати народницьке освітнє товариство «Подкарпатське общество», було допущено мінімальне шкільництво з українською мовою. Опір окупантам очолило націоналістичне підпілля, про що свідчить процес проти членів ОУН у Мукачево у 1942 р. Починаючи з кінця 1944 р Закарпаттям під радянським контролем керувала Народна Рада Закарпатської України, а в червні 1945 р цей регіон ввійшов до складу УРСР.

Українські емігрантські джерела чисельність УПА визначають у 100 тис. бійців, але більш зважені історики називають цифру 30-40 тис. До приходу Червоної Армії частини УПА контролювали значну територію Волині, Полісся, Галичини. Окремі військові підрозділи УПА і після відновлення радянської влади на західноукраїнських землях продовжували антирадянську боротьбу до початку 50-х років.

 

Дисидентський рух в Україні

Термін "дисиденти" був занесений із заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою.

Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності. панування партійно-державно бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів.

В українському дисидентському русі. на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Яскравими представниками цього напрямку були історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов. літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Ромашок, И.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали гро-мадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на викдриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В. Січко та ін.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки — спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. Загальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації, їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави - невмируща.

 

 

Зруйнування Запорізької Січі. Ліквідація Гетьманщини.

1. У 1762 р. до влади прийшла Катерина ІІ, яка прагнула перетворити Україну на Російську окраїну.

2. У листопаді 1764 р. Катерина видала указ про утворення ІІІ Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. Румянцев одержав від цариці таємну інструкцію, в якій наказано обережно, але систематично нищити українські національні права та вольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Фактично вся влада була зосереджена в руках президента Колегії.1765 - генеральний опис усієї Гетьманщини: кількості землі, населення, худоби, підприємств і т. д.

Одним із перших кроків для встановлення нового ладу і було скликання Комісії 1767 року.Українські депутати вимагали поновлення козацького ладу, і обрання нового гетьмана. Катеринанібито під загрозою війни з Туреччиною, Комісію «тимчасово» розпустила.

3. У 1765 р. поступово ліквідуєтьсяадміністративно-територіальний устрій України (полки і сотні) на губернії і повіти.

4. Після вдалої Російсько-турецької війни і отримання Росі\ю Причорномор’я, Приазов’я та Криму значення Запорізької Січі як центра боротьби зникає і тому у 1775 р. російський генерал оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ.

5. Знищення Запоріжжя, як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні було ліквідовано й козацький устрій: десять полків перетворено на кінні полки регулярної армії.

Протягом трьохсотлітнього існування козацтво, що виникло як новий суспільний клас, перенесло свою ідеологію на весь народ, продовжило державно-національну традицію, стало важливою військовою силою у боротьбі проти кримськотатарської агресії. Запорізька Січ стала центром національно-визвольного руху – центром опору полонізації і окатоличення українського народу. Створена за часів Б. Хмельницького незалежна держава, ведучі безперервні війни проти Криму, Польщі, Москви з часом упала під натиском краще організованої військової та економічної Росії. Але демократичні традиції козацтва, досвід самостійного економічного життя в Гетьманщині стали передумовою відродження українського народу.