Тоталітарний режим і українське суспільство. Сталінські репресії на Україні.

В умовах утвердження командно-бюрократичної системи господарювання йшло подальше укріплення тоталітарного режиму влади. Репресії в Україні набував особливого значення, терор стали засобом державного управління.

У червні 1929 р. ДПУ розстріляло колишнього генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх в організації націоналістичного підпілля. У липні почалися арешти провідних українських науковців, національно-свідомої інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації - Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних навесні 1930 р. опинилися 45 "членів СВУ". Серед них академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська.

Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидалося членство в юнацькій організації СВУ - Спілці української молоді. Згідно з документами звинувачення, СВУ-СУМ буцімто мали розгалужену систему в усіх головних містах України і ставили собі за мету підготовку збройного повстання. Це повстання мало б привести до відновлення самостійної "буржуазної" України. За недавно відкритими документами в архівах колишнього ДПУ-КДБ, справу сфабрикували радянські карні органи. Не підлягає, однак; сумніву, що більшість заарештованих дійсно була пройнята антирадянськими почуттями. Вони одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу "виявилася" причетність до СВУ ієрархії Української автокефальної церкви (УАПЦ). Вона виникла в роки Української революції (1919 р.), а канонічно оформилася в 1921 р. З уведенням у 1928 р. Адміністративного кодексу УСРР втратив чинність декрет уряду про свободу совісті. Тисячі церков в Україні було закрито, священників - репресовано. УАПЦ органи ДПУ звинуватили в антирадянській діяльності. У 1930-1934 рр. було заарештовано й засуджено 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 загинули без слідства й суду. Церква змушена була оголосити про саморозпуск, хоча близько 300 її парафій продовжували діяти під назвою Українська православна церква аж до 1936 р.

На початку 1931 р. в Харкові заарештували велику групу командирів Червоної армії, колишніх старшин Української Галицької армії. Наступними були представники так званого Українського національного центру (УНЦ), сфабрикованого ДПУ. Керівництво Центром інкримінувалося діячам УНР, які в 20-х роках повернулися в радянську Україну. Запрограмоване слідство доводило, що лідером Центру був Михайло Грушевський, що повернувся з еміграції в 1924 р. ДПУ встановив за М.Грушевським негласний нагляд, завів слідчу справу (її закрили лише через 2 роки після смерті академіка, що сталася під час хірургічної операції в Кисловодську 25 листопада 1934 р).

Значної масовості репресивні дії набули під час проголошеної И.Сталіним кампанії ліквідації куркульства як класу. До літа 1931 р. розкуркулили ще 23,5 тисячі сімей. Загалом, за роки колективізації в Україні було експропрійовано близько 200 тисяч селянських господарств (разом із членами сімей це становили 1,2-1,4 млн. осіб). Більше половини з них стали "спецпереселенцями", зазнавши нелюдських страждань на Півночі та в Сибіру.

Друга велика хвиля масових репресій протягом 1932-1936 рр. проявилася в Україні у вигляді штучного голоду, постишевського терору й так званих посткіровських арештів. Після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.) були запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР (“трійки”) – органи позасудових репресій.

Голодомор 1932-1933 рр. збігся в часі з намаганням московського керівництва покарати українських комуністів за "націонал-ухильництво". За мету ставилося фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали. Спільними зусиллями сталінського прибічника П.Постишева та голови ДПУ республіки В.Балицького звинувачено давнього більшовика М.Скрипника в національному ухилі, що призвело його до самогубства. Сфабриковано справи "Української військової організації", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій". Заарештовано Олександра Шумського, колишнього наркома освіти початкового періоду українізації. У грудні 1934 р. на процесі “Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено 28 осіб, переважно письменників, діячів культури. В 1935 р. було сповіщено про викриття “Всеукраїнського боротьбистського центру”, “Націоналістично-терористичної групи професора М.Зерова”, “Блоку українських терористичних груп”, “Троцкістсько-націоналістичного терористичного блоку” та ін. За звинуваченням у "націонал-ухильництві" заарештовано Юрія Коцюбинського (розстріляний 1937 р.).

Третя хвиля масових репресій, відома як Великий Терор радянських часів, що охопив усі нації та соціальні групи, припала на 1937-1938 рр. Рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. “Про антирадянські елементи” стало поштовхом для масових репресій. Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР №00447 від 30 липня 1937 р. виділяв такі групи населення, на які безпосередньо спрямовувалися каральні дії: 1) репресовані в минулому колишні куркулі; 2) колишні церковники і сектанти; 3) члени антирадянських політичних партій; 4) колишні активні учасники бандитських повстань, білі, карателі; 5) кримінальні злочинці.

За підрахунками професора Володимира Нікольського з 1927 по 1953 рр. в Україні було репресовано та засуджено 713397 осіб, з них розстріляно 132981. У період “великої чистки” 1937-1938 рр. репресовано та засуджено 198260 осіб, з них розстріляно 123421. Засудили на смертну кару майже кожного шостого, на ув’язнення – дещо менше половини, на заслання та висилку – майже кожного шістнадцятого. Інспіровані згори репресії, що нібито мали за мету вичищення країни від ворожого, соціально-небезпечного елементу, перетворились у низку масових каральних операцій, жертвами яких стали невинні люди – робітники, службовці, колгоспники.

У роки перших п'ятирічок у промисловість влилися мільйони малокваліфікованих робітників, водночас впроваджувалась нова складна техніка. Тому карні органи виявили багато "шкідників" і "диверсантів". Для прискорення розгляду справ за абсурдним звинуваченням, коли арештовані не витримували тортур, зводили наклеп на себе, колег, рідних, працювали так звані "двійки" і "трійки". Вони виносили, як правило, один вирок - розстріляти. У Донбасі було заарештовано й страчено майже всіх керівників вугільних трестів, великих шахт, металургійних та коксохімічних заводів, Донецької залізниці. Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка компартії України та уряду УРСР. Серед страчених - керівники партії й уряду Х.Раковський, Е.Квірінг, Ю.Медведев, 17 наркомів. Не уникли репресій і організатори терору попередніх років П.Постишев, С.Косіор, В.Балицький, В.Чубар. П.Постишева відкликали з України і в 1939 р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і колишнього голову Раднаркому В.Чубара. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було репресовано (переважно розстріляно) 100. Повністю був знищений командний склад Київського та Харківського військових округів на чолі з Ионою Якіром та Іваном Дубовим.

Нещодавно, вивчаючи архіви НКВД, російські історики знайшли список 1111 розстріляних в'язнів соловецького ГУЛАГу. Серед них цвіт української культури - Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Антон Крушельницький, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, історик, академік Матвій Яворський. Місце розстрілу - урочище Сандормох у карельських лісах - виявили через 60 років.

Зрозуміло, що українці не були єдиним етносом в УРСР, який страждав від тоталітаризму. Це не обійшло і єврейські сім'ї, і села німецьких протестантів, і поселення кримських татар та інших нацменшин. Так, тільки відповідно до єжовської директиви №050215 НКВС від 11 грудня 1937 р. про грецьку націоналістичну антирадянську, шпигунсько-диверсійну контрреволюційну організацію за рік було заарештовано в Донецькій області 3,5 тис. греків. Майже всіх, їх розстріляли за рішенням двійки (Єжов, Вишинський) та обласної “трійки”.

Таким чином, 30-ті роки стали для українського народу великим іспитом. Це був період грандіозних планів, перетворень у промисловості, сільському господарстві, культурі та великих сподівань на щасливе життя, а водночас не менших розчарувань у поліпшенні умов праці, матеріальному достатку, реалізації прав людини. На базі сталінізації економіки утвердилася командно-бюрократична система господарювання, а радянська Україна перетворилася з відсталої аграрної на промислово-аграрну республіку в складі СРСР. Водночас для населення УРСР це були роки великих протиріч у суспільно-політичному житті - тут і початок демократичних засад, і безмежні порушення прав людини аж до репресій значної кількості кращих господарів на селі, працівників промисловості, господарських і партійно-державних керівників, діячів науки й культури. Таким був прояв тоталітаризму в умовах, закріплених сталінською Конституцією СРСР.