Періодизація історії української культури.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Періодизація історії української культури.



Трипільська культура ІV-ІІІ тис. до н.е.

Трипільська культура датується IV —III тис. до н.е. її характерними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальківБільшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громадизколективною власністю на худобу.
На середньому етапі історичного розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно побільшали. Активне формування трипільської спільності відбувалося на сучасній території України на основі синтезу місцевих і прийшлих елементів. Уже в IV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров'я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV—III тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя.
Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вимощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства.Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення на зразок "венер" палеоліту. Вони, радше, уособлювали вірування в духів предків і, передусім, у материнських богів. Однак серед цих фігурок є зображення тварин, що можуть бути свідченням про залишки тотемічних вірувань і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їх допомогу в повсякденних справах родини.

(коротко: Трипільська культура (Вікентій Хвойка, 1896) (терит. Укр., Румун, Молд., Польщі) (вплинула на культ. православ'я): міста розміщ. колами (у центрі - язич. святилище або худоба), будинки двосхилі, з глини і живоплоту, наземні (на болотах - на стовпах), багато кімнат, кілька поверхів, розписані стіни; осілі скотарі і землероби (викор. мотиги); родина з 20-30 осіб; матріархат (згодом патріархат); "культура мальованої кераміки": посуд столовий, кухонний і обрядовий (існув. посудина у вигляді упряжі биків) (+рит. посудини для спалювання людей/худоби?); не мали гонч. круга; глеки до 2 м.; яскравий орнамент (спіралі, смуги, кола; черв., чорні, білі); культура богині-матері; політеїзм (язичники); деякі риси схожі на антич.; статуетки (жін., твар. + свійські, хатки); існув. домашні і родові святилища з ритуал. предметами; культ родючості (ну тут ясно =) ); символи: бик - чол. початок, родючість; змій/дракон - охоронець запасів, оберег лона матері. Зруйн. кіммерійцями.)


4. Кочові народи

Поява обробки заліза.

Кочові народи на тер. Укр.: іраномовні, войовничі, політеїсти.

Кіммерійці: описував Гомер ("Одіссея"); кочові скотарі; "уславлені кобилодойці"; обробка бронзи; зброя: луки (з дерева, кістки, рогів), мечі, кинджали, молоти, булави; родоплемінний лад (вожді-"царі"); ховали у курганах, гробницях з дерева, туди ж зброю/прикраси (речі померлого); віра в душу і життя після смерті; культ богині-матері (стели із зобр. жінки); обожнювали коней, кінська збруя з золота і каміння; мистецтво мало прикладний характер (орнаменти на зброї, посуді, кінській зброї; статуї-воїни як могильні камені, кераміка з кольор. інкруст.).

Скіфи: завоюв. кіммерійців => запозич. культуру; згодом - вплив передньоазійської культ., антич. к.; описував Геродот ("Історія...", 4 том "Мельпомена"); у Біблії скіфів боялися єгиптяни і греки; поділ. на окремі племена (кочові скотарі, осілі скотарі, ...), головуючі - царські скіфи; культура вершників; багата верхівка і маса бідних (бідні - "кріпаки" багатих скіфів); рабовласництво (захопл. полонених для с.г.); реліг-міфол система: зооморфізм (=> звіриний стиль) + антропоморфізм + трип. культ. + грецька культ. (тотеми) + скотарська культ; пантеон (досліджував Геродот, співвідносив з грец. богами): б-ня Табіті (гр. Гестія): жін. початок, б-ня світла і вогню; б-ня Апі (гр. Гея): б-ня землі і води; б-г Папай (=Зевс): чоловік Апі, прабатько, (союз Папая і Апі - союз неба і землі, джерело життя); б-ня Аргімпаса (=Афродіта): б-ня життя і смерті; б-г Арес - б-г війни (лише йому(!) спорудж. святилища і приносили жертви; Геракл - охоронець людей; і т. д.; культи: предків, героїв, вождів, родючості, поховальний,...; одяг: пристос. для верхової їзди (+ прикраш. хутром, золотом); звіриний стиль: на зброї, кін. вузді, предметах побуту; існув. власна архітектура, живопис, скульпт., декор.-ужит. мистецтво; кургани: для знатних скіфів, з ними ховали рабів, служниць, коней, предмети розкоші, зброю,...; Чортомлик (Нікополь): висота 20 м, діаметр 350 м, тут цар, цариця, 6 воїнів, 11 коней, коштовності, мечі, одяг, зол. і сріб. посуд,...; ювелірне мистецтво: золото не є символом знатності; використ. кістки, роги, бронзу, золото, срібло, залізо; відомі вироби: золотий гребінь (к. Солоха), срібна амфора і золота оббивка (к. Чортомлик), Пектораль (к. Товста Могила) (діаметр 30 см, вага 1150 г, І ярус - сюжети із скіф. життя, ІІ ярус - птахи і рослини, ІІІ ярус - звірі+боротьба); вели торгівлю з гр. полісами (отрим. вироби з металу, одяг); скульптура: граніт, вапняк, пісковик; воїни в обладунках; музика: дзвіночки, бубонці, тризубці.

Сармати (савромати) - "підперезані мечем", "народ-військо", "походять від скіфів і амазонок", поділ на племена (язиги, роксолани, алани, аорси,...); стійка родоплемінна організація; рівні права жінок і чоловіків (Миколаїв - багате поховання сарм. жриці); продовж. традиції скіф. мистецтва; культ сонця і вогню, великої богині-матері Астарти, бога війни (уособлення - меч); віра у життя після смерті => культ мертвих (який перейняли слов'яни), культ коня: до могили коней не клали, лише вуздечку; збрую оздоб. фаларами; поліхромний стиль мистецтва; звіриний бірюзово-золотавий стиль; прикраси з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку, кольор. емалі; у похов. знайдено персні, діадеми у перлах, золоті флакони для парфумів, застібка у формі дельфіна з золота і кришталю, дзеркала з бронзи, ... ; тісний зв'язок з антич. полісами.


Язичницька культура

Язичництво як світогл. система широко подана в усній народній творчості та декор.-ужитк. мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язич. бога рослин Семаргла, а знизу - величезна голова ящура, що уос. підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище - капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов. коло - хоро, звідси святилища - хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу, - хороводи). Слов. язич-во як сформ. релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття сус-ом. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX — X ст. місце державної релігії Київської Русі.

У народній поетичній творчості вищі сили - боги - мали людську подобу, але були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагал. уявлення про силу та мудрість народу. Поряд із позит. героями як їхня антитеза жили герої негат.. Вони доповнювали перших, відтіняючи їхні кращі якості. Це дуалізм світобачення.

Пантеон язичницьких богів форм. на основі матеріаліст. уявлень, підкресл. зв'язок людини і довкілля. На 1ому місці стояв Вседержитель, узагал. Бог, Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійсн. управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особл. шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уос. яр - весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість - відновлення життя після зими.

Чільне місце після Вседерж. посідав Перун (в перекладі зі старослов. - "грім", із грец. - "вогонь"). За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необмежену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини — Білобог і Чорнобог, що уос. добро і зло. Один був народж.. світлом, інший - пітьмою; перший будував, другий руйнував.
Особливо вшанов. жіночі божества. Слов. богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом - Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зобр. їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводж. низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Для слов'ян нехарактерно було принесення людей у жертцу богам.

Разом із вірув. в істот, які, на думку слов'ян, були максим. наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особливу шану надавали деревам: кожне символ. той чи інший рід, плем'я і свято оберіг. всіма, вирубув. заборонялося. Цього правила суворо дотримувалися. Найсильніше вшанов. дуб, особливо старий, - символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа - символи подружжя; береза - символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини: зозуля - провісниця майбутнього; голуб - символ кохання; ластівка - доля людини; ворони - священні птахи; сова - символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

 

 

Полемічна література.

Серед письменників давньої української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVI - початку XVII століття був Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон. На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.Спадщина І. Вишенського - це шістнадцять відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського - це «Послання до єпископів», «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Викриття диявола-світодержця» та інші. Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів - а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного.«Послання до єпископів» І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.У «Посланні до єпископів» І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських.Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.Отже, в своєму «Посланні до єпископів» письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVI - початку XVII століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.І. Вишенський - найвидатніший письменник-полеміст XVI-XVII століть, суворий викривач соціальної несправедливості. Постійна боротьба трудящого люду за свою незалежність із татаро-турецькими загарбниками, із литовськими й польськими поневолювачами. Посилення феодального національно-релігійного гніту в другій половині XVI століття. Громадсько-політичне й національно-культурне значення діяльності братств в Україні. (Організація друкарень, шкіл, створювання бібліотек, боротьба проти церковної унії. Діяльність І. Федорова на ниві книгодрукування. Діяльність Києво-Могилянської колегії на ниві освіти.Біографічних відомостей майже не збереглося. Народився близько 1550 року в містечку Судова Вишня, що на Львівщині. У молоді роки жив у Луцьку. У 30-35 років постригся в ченці й оселився на Афоні в Греції, де пробув більше сорока років у різних монастирях. Його послання в Україну - зразок полемічних творів.І. Вишенський - сильна особистість, освічена людина свого часу, гуманіст і демократ, який прагнув духовної і соціальної свободи народу.)Відомо 16 творів письменника-полеміста, в яких він захищає права пригнобленого народу, викриває в морально-етичному плані католицьке духовенство, Папу Римського.ІІІ. Значення полемічних творів І. Вишенського. (Полемічна література - це релігійно-політичні трактати про викриття насильницької влади католицизму в Україні, започаткованого Брестською унією (1596 р.). У формі релігійних суперечок обговорювалися суспільно-політичні й культурно-історичні проблеми, важливі для українського народу

 

Мазепинське бароко

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі, образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому житті гетьманської України. Це був близький родич західноєвропейського бароко, але одночасно й глибоко національний стиль.

Українські архітектори того часу намагалися об'єднати в кам'яному храмовому будівництві європейський вплив мистецтва бароко із набутими ними самими традиціями будівництва дерев'яних храмів. Історики мистецтва вважають, що українське бароко утворило оригінальний і блискучий синтез західноєвропейських барокових форм та місцевих мистецьких традицій. Найбільш яскраво і самобутньо стиль мазепинського бароко проявився у культовому зодчестві. В українських церквах того періоду спостерігається кілька типів, один з яких — це здебільшого монастирські собори — сходить до традицій давньоруської архітектури, а решта — до типового українського дерев'яного церковного зодчества.

Як і численні будівлі XVI–XVII століть, багато древньоруських храмів XI–XII століть були перебудовані у XVII–XVIII століттях, отримавши нове оздоблення, новий вигляд, і таким чином вони стали яскравими зразками мазепинського бароко. До них передовсім належать київські Софійський собор, церкви Видубицького та Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та інші.

Однак під мазепинським бароко розуміється нова епоху не лише в розвитку архітектурного стилю. Це взагалі бурхливий розвиток як мистецтва: архітектури, іконопису,портретного живопису, гравюри, художнього литва тощо, так і ремесла.

 

26.Усна народнатворчіть і література др.р.17-18ст. Козацькі літописи
Націон.-визвольна війна справила помітний вплив на розвиток усної народн. творчості та літ-ри. 17-18ст.-періоди розквіту укр. фотклору, у якому якнайповніше відображена історична свідомість народу. Історія козацтва була провідною темою для фольклору.Такими відомим піснями були: «Максим козак Залізняк», «Виїхав Гонта та з Умані» та багато ін. Зявилися чимало пісень про негативні наслідки союзу з Москвою, про московську неволю («Ой з-за гори чорна хмара», « У Глухові, у городі»), про знищення Запорізької Січі, про переселення козаків за Дунай, на Кубань. Водночас зростає к-ть сусп.-побутових творів, у яких безіменні лицарі-козаки змальовуються у побутов. ситуаціях, у родинному житті, а не у боях.
Пісні та думи супроводжувалися грою на кобзі(бандурі).
Укр. література у цей період опановувала мистецький стиль бароко у всіх його проявах. На грунті народного бароко виникли жартівливо-пародійні, різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, бурлескні твори.
У прозі значного поширення набула проповідницька і публіцистична літ-ра. Помітним явищем стала збірка публіцистично-богословських творів на захист православ`я Іоаникія Галятовського «Ключ розуміння».
Значну роль у розвитку укр. культури цієї доби відіграв архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський
Лазар баранович. У 1654р. він заклав друкарню у Новгород-Сіверському, а також опублікував збірки проповідей «Меч духовний», «Нова міра старої віри», «Труби словес проповідних».
Дмитро Туптало підготував 4-х-томне зібрання житій святих «Четьї-Мінеї».
Помітного розвитку набула історична проза. У др. пол. 17ст. з`явилися такі історичні пам’ятки, як «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича та перший на схсловянських землях підручний з історії «Синопсис».
З 18ст. відомі знамениті козацькі літописи: Самовидця з описом подій з 1648-1702; Григорія Грабянки, що розповідає про події від давніх часів до 1709 та літопис Самійла Величка. Він складається з двох частин та охоплює період від початку Визвольної війни під пров.Хмел і до 1700р. Це рукопис, писаний книжкою укр. мовою, містив 10 портретів гетьманів .
Оригінальні козац. літописи становлять цінне надбання укр. суспільно-політичної думки 18ст. Їх автори, представники козац.старшини, відстоювали національну гудінсть українців, законне право на самоствердження у колі інших народів.

 

Музичне мистецтва

Незабутню сторінку в історію укр музики вписав Гулак_Артемовський.У 1840рр розпочав свою творчу кар`єру із виступів на оперних сценах Італіїї і Росії,відомий укр. спвак і композитор.

У народних піснях, переказах укр.-ці продовжували оспівувати своє героїчне минуле, зокрема відомими були імена кобзарів Андрія Шута, Івана Крюковського, Федора Грищенка;розпочав свою дія-ть Остап Вересай.
Протягом пер.пол 19 ст. у Наддніпрянської Укр. з’явилися перші музичні товариства, які провадили концертну діяльність: Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.), Симфонічне товариство аматорів музики та співу в Києві (1848 р.).

 

Діяльність громад

У др.пол 19 ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об´єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет. Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об´єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до укр. народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури. Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування укр. мовою.

Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами в громадівські орг-ції приходить молодь, переважно студентська. Ідеї, що зародилися серед молодших членів "Київської Громади", найбільше відбилися в працях М. Драгоманова, який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування - як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу - як засіб повернення української нації до родини націй культурних. Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в сх-укр. землях; епіцентром культурного відродження, об´єднання інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було засновано Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ ім. Т. Г. Шевченка), яке понад 15 років очолював М. Грушевський. Воно об´єднувало майже всіх провідних східно- та західноукраїнських учених, а також науковців з європейських країн. Поруч з М. Грушевським працювали мовознавці А. Кримський, Б. Грінченко, літератори та публіцисти В. Гнатюк, І. Франко, М. Павлик, історики Ф. Вовк, В. Антонович, композитор Ф. Колесса та багато інших. Після реорганізації (1892) НТШ ім. Т. Г. Шевченка виконувало функції академії наук. Протягом 90-х років 19 – поч. 20 ст. вийшли його збірники: "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка", "Збірник математично-природничої та лікарської секції",

"Етнографічний збірник", "Пам´ятки українсько-руської мови та літератури", "Літературно-науковий вісник", "Українська видавнича спілка" та ін.

Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засновувались україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників та уряду.

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках 19 століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі , Полтаві, Чернігові, інших містах України . Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв´язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

Наступ рос. царизму

У другій половині XIX ст., як і рані­ше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колоні­заторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народ­ній освіті. Хоча преса 60-х pp. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі. Як початкових, так і середніх шкіл не вистачало навіть для тих, кому дозволяли навчатися матеріальні статки. Число почат­кових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000, однак і після цього понад дві третини дітей не переступали поріг школи.

Зрештою царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міні­стерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролю­вати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

Найбільше боялися царські власті проникнення у шкільну систему "українофільських" настроїв, які загрожували поширенням серед молоді нігілістичних ідей. З цього приводу попечитель Київського учбового округу князь Ширинський-Шахматов у таємній письмовій інструкції, направленій 1866 p. підлеглим урядовцям, категорично попереджав: "Хто є у приватному і громадському житті нігілістом або хохломаном, той ніяк не може бути ні вчителем, ні вихователем корисним, хоча б і виробив у такій високій мірі мистецтво лицемірства і самовладання, що зумів би по можливості відгородити галузь своєї офіційної діяльності від вторгнен­ня своїх задушевних ідей і прихильностей".

Багато дітей і на західноукраїнських землях через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень та відсутність кваліфікованих учителів були позбавлені можливості регулярно відвідувати школу. Хоча 1869 р. Австро-Угорська імперія і проголосила загальне обов'язкове початкове навчання, це рішення залишилося тільки побажанням. До всього, в переважній біль­шості шкіл навчання велося у Східній Галичині польською мовою, на Пів­нічній Буковині — німецькою, на Закарпатті — угорською. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. Наприклад, на Закарпатті 1881 р. ще існувало 353 українські школи, а через 25 років їх залишилося всього 23.

 

 

Микола Лисенко

Народився Микола Віталійович Лисенко 10 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Розмовляла вона виключно французькою мовою, в усьому намагаючись створити таку атмосферу, яка б не мала навіть натяку на щось народне, українське. У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого - пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький, троюрідний брат М.Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому житті обох велетів нашої культури. Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії. У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями музикою, яка все більше і більше захоплювала його. У цей же час він багато пише, притому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів. Подорожуючи, композитор ніколи не втрачав нагоди записати завершені зразки пісень до спеціального нотного зошита, з яким ніколи не розлучався. Музика не тільки вабила М.Лисенка, а й поступово заповнювала все його життя. Йому праглося більших і ґрунтовніших знань, хотілося вдосконалювати виконавську майстерність. З 1867 по 1869 рік він навчається у Лейпцігській консерваторії, а з 1874 по 1876 рік - у Петербурзі, у класі блискучого майстра оркестру М.Римського-Корсакова. Повернувшись до Києва, Микола Віталійович, з властивими йому енергією і запалом, поринає у творчість, не забуваючи при тому педагогічну, виконавську та музично-громадську діяльність. На українському народному ґрунті М.Лисенко творить високохудожні композиції на шевченківську тематику, народні опери "Різдвяна ніч" і "Утоплена", оперу-сатиру "Енеїда", монументальну народну музичну драму "Тарас Бульба". Починаючи з 1869 року Микола Віталійович продовжував невтомно виступати у концертних програмах. У 1904 році М.Лисенко відкриває першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1913 року - ім. М.В.Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Разом з О.Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство "Київський Боян", головою якого був до кінця життя. М.Лисенко був засновником і головою ради правління "Українського клубу" (1908 - 1911 рр.). Серед огрому творчої спадщини композитора основне місце посідають опери: "Різдвяна ніч" (1873 р.), "Утоплена" (1883 р.), "Тарас Бульба" (1890 р.), "Наталка Полтавка" (1889 р.), "Енеїда" (1910 р.),"Ноктюрн" (1912 р.), дитячі опери "Коза-Дереза" (1888 р.), "Пан Коцький" (1891 р.), "Зима й Весна" (1892 р.). Микола Віталійович Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів "Кобзаря" Т.Шевченка, на тексти якого написав понад 80 вокальних творів різних жанрів. Безцінною спадщиною великого композитора стали обробки фольклорно-пісенних зразків усної народної творчості. Смерть М.Лисенка, яка настала 6 листопада 1912 року, була непоправною втратою для української музичної культури.

 

 

Нова українська література

Наприкінці XVIII я. бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами т. зв. Харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ’яненко — основоположник української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Романтизм

XIX я. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, поети-романтики та я.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім’я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.

У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Реалізм

Літературний процес другої половини XIX я. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та я. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.

Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури українською (Гете, Гейне, Байрона).

Модернізм

З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Ге



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.218.88 (0.014 с.)