Києво-Могилянська академія –визначний центр освіти і науки.

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактично всі сучасні українські ВНЗ в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих вишах.

Декілька сучасних вищих навчальних закладів претендують на спадкоємність від Києво-Могилянської академії, серед них насамперед Національний університет «Києво-Могилянська академія», а також Київська духовна академія і семінарія та Київська православна богословська академія.

Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року^[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною^[6].

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито^[7]. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

Ніхто за життя Петра Могили не називав колегію (академію) "Могилянською", ні польські королі, ні московські царі. Це сталося вже понад двадцять років після його смерті. Вперше цю назву знаходимо в грамоті короля Михаїла Корибута Вишневецького (внучатого племінника Могили, онука Раїни Могилянки) в 1670 році: "Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити помянуту Києво-Могилянську колегію і в ній школи".

За часів свого існування Київську академію називали на честь своїх благодійників. Крім Києво-Могилянської, на честь Петра Могили, її називали також Могило-Заборовською, на честь Рафаїла Заборовського^[8]. За часів гетьмана Івана Мазепи академію також називали Могилянсько-Мазепинською^[9].

Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.

Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою.

Випускникам академії надавався сертифікат з підписами ректора та префекта.

 

Гетьман Іван Мазепа та його роль у розвитку української культури.

Іва́н Мазе́па — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького. Також він був великий меценат і фундатор храмів. Гетьман ініціював будівництво Братського та Микільського монастирів у Києві, церки всіх Святих у лаврі, надбрамної церкви тощо. Протягом 1690-1705рр. збудовано та закінчено після його смерті 12 церков, ще бл.20 храмів реставровано: собор св.Софії, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, у Лаврі – Свято-Успенський собор і надбрамна Троїцька церква, а також церкви у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір`ї.

Мазепине будівництво стояло на високому технічному і мистецькому рівні. Такими, напр. були Миколаївська соборна церква на Печерську, збудова у 1690-1696рр укр. архітектором Старченком; братська Богоявленська церква на Подолі у Києві, збудована у 1690х рр.

Лаврська церква Всіх Святих була збудована у 1696-1701рр у формі т. зв. грецького рівнораменного хреста з 5 банями як оригінальний зразок укр. забудов, не знаний у архітектурі інших народів. У 1687-88рр. коштом Мазепи закінчилося будівництво соборної церкви Мгарського монастиря коло Лубен.
За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав звання Академії.

Мазепинське бароко

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі, образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому житті гетьманської України. Це був близький родич західноєвропейського бароко, але одночасно й глибоко національний стиль.

Українські архітектори того часу намагалися об'єднати в кам'яному храмовому будівництві європейський вплив мистецтва бароко із набутими ними самими традиціями будівництва дерев'яних храмів. Історики мистецтва вважають, що українське бароко утворило оригінальний і блискучий синтез західноєвропейських барокових форм та місцевих мистецьких традицій. Найбільш яскраво і самобутньо стиль мазепинського бароко проявився у культовому зодчестві. В українських церквах того періоду спостерігається кілька типів, один з яких — це здебільшого монастирські собори — сходить до традицій давньоруської архітектури, а решта — до типового українського дерев'яного церковного зодчества.

Як і численні будівлі XVI–XVII століть, багато древньоруських храмів XI–XII століть були перебудовані у XVII–XVIII століттях, отримавши нове оздоблення, новий вигляд, і таким чином вони стали яскравими зразками мазепинського бароко. До них передовсім належать київські Софійський собор, церкви Видубицького та Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та інші.

Однак під мазепинським бароко розуміється нова епоху не лише в розвитку архітектурного стилю. Це взагалі бурхливий розвиток як мистецтва: архітектури, іконопису,портретного живопису, гравюри, художнього литва тощо, так і ремесла.

 

26.Усна народнатворчіть і література др.р.17-18ст. Козацькі літописи
Націон.-визвольна війна справила помітний вплив на розвиток усної народн. творчості та літ-ри. 17-18ст.-періоди розквіту укр. фотклору, у якому якнайповніше відображена історична свідомість народу. Історія козацтва була провідною темою для фольклору.Такими відомим піснями були: «Максим козак Залізняк», «Виїхав Гонта та з Умані» та багато ін. Зявилися чимало пісень про негативні наслідки союзу з Москвою, про московську неволю («Ой з-за гори чорна хмара», «У Глухові, у городі»), про знищення Запорізької Січі, про переселення козаків за Дунай, на Кубань. Водночас зростає к-ть сусп.-побутових творів, у яких безіменні лицарі-козаки змальовуються у побутов. ситуаціях, у родинному житті, а не у боях.
Пісні та думи супроводжувалися грою на кобзі(бандурі).
Укр. література у цей період опановувала мистецький стиль бароко у всіх його проявах. На грунті народного бароко виникли жартівливо-пародійні, різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, бурлескні твори.
У прозі значного поширення набула проповідницька і публіцистична літ-ра. Помітним явищем стала збірка публіцистично-богословських творів на захист православ`я Іоаникія Галятовського «Ключ розуміння».
Значну роль у розвитку укр. культури цієї доби відіграв архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський
Лазар баранович. У 1654р. він заклав друкарню у Новгород-Сіверському, а також опублікував збірки проповідей «Меч духовний», «Нова міра старої віри», «Труби словес проповідних».
Дмитро Туптало підготував 4-х-томне зібрання житій святих «Четьї-Мінеї».
Помітного розвитку набула історична проза. У др. пол. 17ст. з`явилися такі історичні пам’ятки, як «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича та перший на схсловянських землях підручний з історії «Синопсис».
З 18ст. відомі знамениті козацькі літописи: Самовидця з описом подій з 1648-1702; Григорія Грабянки, що розповідає про події від давніх часів до 1709 та літопис Самійла Величка. Він складається з двох частин та охоплює період від початку Визвольної війни під пров.Хмел і до 1700р. Це рукопис, писаний книжкою укр. мовою, містив 10 портретів гетьманів.
Оригінальні козац. літописи становлять цінне надбання укр. суспільно-політичної думки 18ст. Їх автори, представники козац.старшини, відстоювали національну гудінсть українців, законне право на самоствердження у колі інших народів.