Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Розвиток іконопису в 10-12 ст. Київська школа.Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як культовий станковий живопис. Якщо мозаїки і фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були поклонними. До них молилися, у них сподівалися знайти зцілення і допомогу в житті. Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслювала його харизматичність. За уявленням віруючих, освячена ікона не замінює святого, а свідчить про його присутність, має властивості благодаті, захищає і зцілює. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Ікони, як специфічний вид релігійного малярства, виникли дуже давно, і найраніші уцілілі твори належать до УІ ст. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер'єрі церковної споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 року у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. з'явилися власні. Становлення іконопису Київської Русі припадає на II пол. XI - поч. XII століття. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших руських іконописців - Григорія та Аліпія. Першим твором іконопису другої половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського. Вона написана на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича., коли він відстоював своє право на великокнязівський стіл. Саме тому святий на іконі зображений з напівоголеним мечем, символом вручення влади. Ряд дослідників пов'язують з київською художньою школою і такі ікони як "Ярославська Оранта" (XII ст.), "Устюзьке Благовіщення"(ХІІ ст.), композицію "Свенської (або Печерської) Богоматері"(ХІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона "Богородиці - Елеуса", привезеної в кінці XI - поч. XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу Києва. її назвали "Володимирська Богоматір". У Києві сформувалася іконографія перших руських "святих" - Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона "Борис і Гліб" Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського. Творцем київської школи іконопису вважають митрополита Іларіона, який виступив проти засилля візантійських греків в іконописних роботах на території Київської Русі. Іконописні майстерні знаходилися при храмах святої Софії і в Печерському монастирі, заснованому Антонієм і Теодосієм. З тих часів дійшло дуже мало робіт українських майстрів і всього пару імен авторів. Це Григорій, легендарний Алімпій, про якого люди казали, що йому допомагають ангели - він міг за кілька годин намалювати і позолотити ікону. Вважається, що церква Успіння Богородиці (1073-1089 рр.). Розписана була вже тільки київськими майстрами, на відміну від більш ранніх святої Софії та Десятинної церкви для будівництва та розпису яких запрошувалися майстри з усього православного світу. Розгром і майже повне знищення Києва військами Батия (1240 рік) надовго перенесли центр українського іконопису в західні райони (Галич). Подальша складнаісторія Україна визначила і відповідну історію їЇ ікон - наступний підйом іконопису пов'язаний спочатку з масовим будівництвом православних храмів імонастирів, а потім і з появою ікон у кожному православному будинку (приблизно 17-18 ст.). Надалі поява і розвиток техніки кольорового друку викликала поява дешевих копій, створюваних шляхом наклейки паперової репродукції ікони на дощечку з наступним оформленням штампованим окладом і вставкою цієї (фактично ілюстрації) в раму зі склом. Складний, тривалий процес класичного створення ікони завжди був досить дорогим і природно не міг бути поставлений на такий же потік, що призвело до зниження обсягів написання ікон в їх класичному розумінні. Останній удар по українській іконопису був нанесений в минулому столітті Радянською владою - знищення храмів, масове спалення ікон призвели до того, що протягом майже століття рідкісні вихідці з України працювали в основному за кордоном, розписуючи храми і створюючи ікони. В даний час - відновлення храмів і відродження свободи віросповідання громадян України, створюють певні передумови для нового відродження українського іконопису - мистецтва пережив століття. 12. Музична культура та народна творчість Київської Русі Усі найбільш важливі події життя Київської Русі тісно пов'язані з музикою. Свята — родинні (народження або весілля), громадські або землеробські — супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та видовищами. З піснями вирушали у воєнний похід. У супроводі ритмічних звуків бубнів та труб-зурн вступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги. Піснями-плачами та голосіннями супроводжувався поховальний обряд. На Русі здавна існували професіональні виконавці. Серед них особливе місце посідали співці билин та переказів, які у речитативно-декламаційній формі «славили» — співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник таких виконавців — Боян — співець XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича і якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян оспівував діяння та подвиги Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославича, акомпануючи собі на музичному інструменті — гуслях. Подібні співаки-професіонали відомі і в пізніші часи. Так, у літописі під 1241 р. згадується галицький «славутний співець» Мітуса. Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах та селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Деякі з них постійно жили при князівському дворі чи при дворах великих феодалів. Саме таких скоморохів, мабуть, зображено на відомій фресці в Софійському соборі у Києві. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів. Троє з них грають на флейті та трубах, двоє — на щипкових багатострунних інструментах — лютні та псалтирі, один — на тарілках (кімвалах) і останній — на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюриста, праворуч від них акробати виконують вправи з жердиною, ліворуч — два служники міхами нагнітають повітря в орган. У північній башті собору є також зображення музиканта зі смичковим інструментом, подібним до скрипки (віоли), але ще з мало розвинутим грифом. Остання деталь наближує його до давньоруських музичних інструментів — гудків, виявлених під час розкопок у Новгороді. Відомою на Русі була й військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, 968 р. руський воєвода Претич гучними звуками труб-зурн налякав печенігів, що обложили Київ. Вони втекли, гадаючи, що то повернувся з Болгарії Святослав Ігоревич з військом. Труби та бубни згадує літописець в описі Липецької битви 1216 р. Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети у книжковій мініатюрі та творах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів, крім фресок у Софійському соборі, трапляються на пластинчастих браслетах з Києва та інших міст, вони є на срібній чаші XII ст. з Чернігова, серед мініатюр Радзівіллівського літопису. Таким чином, до давньоруського музичного інструментарію входили різноманітні інструменти: духові — зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган; щипкові — гуслі, арфа, лютня, псалтир; смичкові — гудок, смик; ударні — бубни, накри, тарілки, аргани. Найбільш складними з названих інструментів — пневматичним органом, арфою, лютнею — користувалися, мабуть, переважно придворні музиканти, як про це свідчить софійська фреска, а гуслі, гудки, сопілки тощо були поширені серед скоморохів. Важливе місце у розвитку давньоруської музичної культури посідав церковний спів — складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, спирався на народну творчість. На її основі був створений оригінальний професійний стиль хорового співу, відомий під назвою «знаменного розпіву». На Русі існувала своя оригінальна система нотних знаків, так звана крюкова нотація. Нотні знаки у вигляді гачків писалися над рядками тексту. Іншою системою, якою користувалися на Русі у XII—XIII ст. для запису мелодій, була так звана кондокарна нотація. До нашого часу збереглися пам'ятки, написані обома вказаними нотними системами. Вони відрізняються від нотних систем, відомих у Візантії, що свідчить про оригінальність і високий рівень розвитку давньоруської музичної культури. Як гадають дослідники, ще до монголо-татарської навали на основі одноголосого «знаменного розпіву» виникло багатоголосся — «строчний спів», але дальшого розвитку та поширення воно набуло у пізніший час. 13. Галицько-Волинська Русь як культурна спадкоємниця Київської Русі. Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло: · Вдале географічне положення. · Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга. · Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264). · Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Центром своєї держави Роман обрав не Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. В 1204 р. Галицько-Волинське князівство втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами. У 1205 р. Роман Мстиславович трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були: · безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі · наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. · енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами і відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту. У 1253 р. у місті Дорогочині відбувається коронація Данила. А у 1264 р. Данило помирає після серйозної хвороби. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.). Саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки йому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. Протягом короткого часу (1323 – 1340 рр.) держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції збереглися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів. Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: · стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; · модернізувало давньоруську державну організацію; · розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу; · продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 571; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.99.39 (0.013 с.) |