Укр. культ. в 60-80 рр. Русифікація.

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося і мало певні здобутки.Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою Хрущова і приходом до влади Брежнєва (жовтень 1964 р.). Післяхрущ. керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуніст. режиму. Почався рух до неосталінізму, що супроводж. утисками та переслід. багатох майстрів культури. У квітні на лаві підсудних опинилися Богдан Горинь − наук. співробітник Львівського музею укр. мистецтва та його брат Михайло. У березні був засуджений укр. худ. Опанас Замеваха. На захист заарешт. В.Чорновіл підготував збірку ″Лихо розуму″, за що був у 1967 р. засуджений на 3 роки позбавлення волі. В 1970 р. за нез’яс. обставин загинула художниця А. Горська. Несправедливій жорстокій критиці був підданий класик укр. літератури О.Гончар за роман ″Собор″ (1968р.). У квітні 1968 р. 139 діячів укр. культури надіслали радян. партійному керівництву протест проти арештів на Укр. і утисків укр. культури. У листопаді-грудні 1968 р. з’яв. ″Лист творчої молоді Дніпропетр.″ з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

Отже, новому керівництву партії довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократ. опозицією інтелігенції, ніж в часи Хрущова. У сер. 60-х років форм. укр. дисид. рух націонал-демократ. спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидю руху. У 70-х роках опозиц. націон.-культ. рух в Укр. переріс у правозахисний. У цей час утв. нова генерація борців за порятунок укр. нації. У 1976 р. дисиденти створили Укр. Гельсінську Спілку, на чолі - письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів − журналіст В.Чорновіл, поет В.Стус, поетеса Н.Світлична, письменник І.Кандиба. У виданій спілкою декларації підкресл., що у своїй роботі вона керується не політ., а лише гуманітарно-правовимимотивами.Дисид. було характ. рисою культ. життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталіт. режиму укр. культурі випало самоздійсн. під пріорит. впливом не стільки науки, скільки політики.
Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію триває вдоскон. системи народної освіти, розвитку якої рад. влада надавала особливого значення. На кінець 80-х років в республіці функц. понад 30 тис. загальноосв. шкіл, в яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів. На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Укр. не існ. національної школи, основою навч. якої була б рідна мова, історія і всі культ. надбання, звичаї, традиції народу. Основна увага вищої школи Укр. була сконцентр. на тих ланках вищої освіти, які забезп. наук.-техн. прогрес. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей: з механізації обліку й обчисл. робіт, обслуг. електровакуумних машин, оптичних приладів, проект. й експлуатації атомних і енергет. установок, електричних систем, напівпровід. матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Було об’єд. малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організ. ряд нових вузів, значно розширено заочне і вечірнє навч.. Впродовж 60–70-х років Україна одержала майже 4 млн. фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн. − з вищою.Широкий розвиток с-ми освіти, зокрема розшир. заочного та вечірнього навчання, сприяв зростанню високого освіт. рівня населення Укр. (84 % зайнятого населення). Всесвітньо відомим став Інститут електрозвар. ім.Є.Б.Патона, який перетвор. на наук.-виробн. об’єднання, куди входили наук.-досл. інститут, конструкт. бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи звар. і різання електронним променем, лазерної обробки. В Києві ств. перша в історії людства ″Енциклопедія кібернетики″ (видана 1973 р. укр. мовою), в Харківському відділенні АН Укр. зразу ж за америк. вченими Чикагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком косм. ери кращі машинобуд. підприємства Укр. стають частиною ракетно-косм. комплексу. Величезний внесок в розвиток фундамент. і прикл. наук внесли математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, констр. косм. апаратів С.Корольов, М.Янгель, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші.Однак збереження чисто адміністр. централіз. управління, с-ми оцінки тільки по к-ті виробл. продукції приводили до повної економ. незацікавл. підприємств у технічних навиках. Тому часто виходило, що винаходи, зробл. в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застос.. ехнологія безперервної розливки сталі в

Самвидав

Самвидав - спосіб неофіційного і тому непідцензурної розповсюдження літературних творів, а також релігійних і публіцистичних текстів у СРСР, коли копії виготовлялися автором або читачами без відома і дозволу офіційних органів, як правило машинописним, фотографічним або рукописним способами, до кінця СРСР також і за допомогою ЕОМ

Іноді автор не мав можливості надрукувати текст і поширював його у самвидаві рукописом. Хтось, побачивши цей рукопис, уважав його цікавим, друкував на машинці, і надалі він існував як машинописний текст. Таким чином, масовий читач у самвидаву з’явився тільки під час перебудови.

1965 р. – важлива дата і для російського, і для українського самвидаву. До цього часу самвидав був переважно літературного характеру – поезія, проза, літературна критика, іноді це була окрема людська рефлексія на щось, але загалом це був окремий авторський текст, не пов’язаний із періодичним виходом у світ. У 1965 році з’являються періодичні видання суспільно-політичної тематики. Машинописний журнал “Воля і Батьківщина”, який вийшов в Україні у цей час, можна вважати предтечею періодичного самвидаву.

Згодом, на наступних етапах України, це був 70-й рік, з’явився “Український вісник” В’ячеслава Чорновола.

У 1976- му році виникає Українська Гельсінська група(УГГ), у яку входили, генерал Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Мирослав Маринович та ін. Вони починають випускати інформаційні бюлетені та меморандуми УГГ і розповсюджують – зрозуміло, що дуже маленьким накладом – кілька десятків екземплярів. Згодом ці ж бюлетені перетворилися в „тамвидав” – самвидав, що пішов на Захід і друкувався там у значно комфортніших умовах, а потім повертався в СРСР.

У цей період, улітку 88-го року, на території Укр. виникає кримськотатарський самвидав. У Криму з’являється перша незалежна періодична газета “Ватан”. Вона друкувала багато матеріалів з історії Криму до депортації, виходила на кримськотатарській та російській мовах. В принципі, із цього видання починається історія кримськотатарської періодики на території Криму, уже у новітній час.

У цьому ж 1988-му в листопаді виникає перша українська газета, яка теж вважається першим періодичним листком на території УРСР. Вона називалася “Движение” і виходила російс. мовою в місті Суми як “самодіяльний орган на підтримку перебудови”.

У 1990 з’являються перші факс-машини, вигадали новий метод розсилати інформацію про події: папір вставляли у факс-машину, і інформація передавалася за тими адресами, які були у списку.

У Москві існував ще один спосіб поширення самвидаву – за допомогою телефону. Людина телефонувала за спеціальним секретним номером і отримувала інформацію, записану на автовідповідач. Через годину-дві плівку витирали, і той, хто встиг отримати інформацію, далі поширював її усно.

Відомі випадки, коли деякі номери газет і журналів начитувалися на магнітофонну плівку або на бобіни. Так, наприклад, текст “Українського вісника” начитувався на бобіну, і вже бобіну давали комусь, як нині дискету або флешку.

(Факт: Одним з перших зразків радянського самвидаву був знаменитий доповідь Н. С. Хрущова "Про культ особи Сталіна". Доповідь цей був закритим і в офіційній радянській пресі в повному обсязі опубліковано тільки після початку перебудови, однак по країні ходило досить велика кількість машинописних копій ^[17]. Микита Сергійович Хрущов, по суті справи, "спровокував" появу самвидаву, і з його ж відома в СРСР почалися гоніння на саміздатовцев. В 1964 Микиту Сергійовича змістили і відправили на заслання на дачу, практично ізолювавши від зовнішнього світу. І ось вона, іронія долі колишнього партійного лідера: людина, яка прагнув викорінити самвидав, сам в результаті був змушений стати саміздатовцем. Хрущов писав мемуари і, прекрасно розуміючи, що в СРСР вони надруковані не будуть, цілеспрямовано готував їх до видання на Заході. Якимось чином про мемуарах Хрущова стало відомо вищому партійному керівництву. Колишнього генсека з цього приводу викликали на засідання Комітету партійного контролю, але Микита Сергійович, як справжній саміздатчік, все заперечував ^[17].)