Розвиток писемності і освіти в Київській Русі

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

29.Оригінальні пам’ятки Київської Русі Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Мат­вія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Єван­гелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення нов­городського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва — "Остромирове Євангеліє ". Деякі дослід­ники вважають, що форма письма цього твору засвідчує про його київське походження, а дяк Григорій, ймовірно, був з духовенс­тва, яке приїхало з Києва до Новгорода.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважаєть­ся "Ізборник Святослава ", укладений 1073 та 1076 pp. для київ­ського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літерату­ри, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор — "грішний Іоанн", розповідалося, яки­ми джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив "Ізборник" тощо. Ці публікації були найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є " Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літо­писи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити міс­це Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, ми­нущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події — наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яс­нення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літопи­сець залишається патріотом своєї землі, який не може не вияв­ляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь при­хованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім ", створене невідомим авто­ром близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святосла­вича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, на­щадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти в піхви мечі", помиритися між собою.

30.Історичні умови розвитку української культури 14-16 ст. Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.

В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.

У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.

Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні приєднати до польської корони».

Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.

Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає. Це пояснювалось тим, що під впливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а згодом і на Волині. Чимало представників української феодальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.

У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка-розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинополь-ського патріарха. Однак єпископи і митрополити призначались світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.

Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщії-на, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно менша, — до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків.

Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали «облудність» та «культурну відсталість» православ'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.

З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиціях православ'я.

Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трактаті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.

Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.

31Розвиток освіт «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського. Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти "нарочитої чаді" - найближчого оточення князя1. Таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченнями "Повісті временних літ", навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 p., згідно з повідомленням літопису В.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають Волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. На Русі було багато бібліотек, але перша й найзначиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим. Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Римське Євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції (зберігається у Франції, в Реймсі); ілюстроване "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у 1056-1057 pp. для новгородського посадника Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник " 1073 p., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії. У Києві в ХІ-ХІІ ст. існувало три літературні осередки: в Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з'являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі[1, c. 79-80].До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад. Іларіон був пресвітером у с. Берестове. Під 1051р. у літописі говориться, що князь Ярослав Мудрий поставив Іларіона-русина митрополитом Святої Софії. Таким чином, Іларіон став першим руським митрополитом, якого князь призначив на цю високу посаду без дозволу візантійського патріарха. Іларіон був головним речником Ярослава, його мудрим порадником та однодумцем. Саме він започаткував формування Софійського гуртка книжників і став першим і головним його представником. Існує гіпотеза, що Іларіон після того, як був позбавлений митрополичого престолу, жив у Печерському монастирі як чернець під іменем Никон. 1037 р. Іларіон на честь освячення Софійського собору написав і виголосив «Слово про Закон і Благодать». Структура «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона старанно продумана. Твір складається із трьох взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих одна одну частин. Починається твір своєрідним заспівом, звеличенням Бога. Перша частина твору – «Ппро закон, даний Мойсеєм і про Благодать, і про істину» Це похвала Богові, який не забув про людей і постраждав за них, для їх спасіння. Образ Ісуса Христа постає як синтезована сутність, в якій поєдналися два начала – божественне і людське. Автор прекрасно усвідомлює важливість цього положення і прагне донести до читача. Твір Іларіона містить десять яскравих паралелей між Агаррю-законом і Сарою-благодаттю, ефекту впливу на слухача і читача автор досягає за допомогою системи яскравих образів: закон – місяць, благодать – сонце. Старий заповіт прочитується Іларіоном на двох рівнях – як хронологія, історичний опис подій, і символічному – передісторія Нового Заповіту. Перша частина твору має більшою мірою теологічний характер і спрямована на тлумачення Біблії. Друга частина твору – «Похвала каганату нашому Володимиру» - це фактично похвала Русі та її хрестителю Володимиру. Поділяється дана частина на три підчастини: історична, де описано те, як всі землі шанують і прославляють свого учителя, який навчив їх православній вірі, тут замальовується Володимир як рицар Духу; хвала Володимиру; завершальний поклик. У другій частині Іларіон намагається ствердити думку про те, що князь Володимир запровадив християнство не в результаті грецьких впливів, а за власним глибоким внутрішнім переконанням, натхненний Богом, що значною мірою є пропагандивним пасажем. Іларіон порівнює Володимира з біблійними та історичними діячами. Третя частина «Слова про Закон і Благодать» - похвала князю Ярославу Мудрому, який постає як гідний продовжувач справи Володимира. Завершується твір молитвою до Бога від усієї землі нашої, тобто руської.Для духовного розвитку Українии-Русі мало вирішальне значення розуміння Іларіоном свободи волі. Вон обуло цілком протилежне античному (язичницькому) культу «сильної особистості». «Нова людина» Іларіон була вільна у виборі шляху, який міг вести і до спасіння, і до падіння. Тут вибір надавався люддині. Вперше була поставлена проблема вибору. У «Слові» спочатку мовиться про співвідношення між Законом та Благодаттю, тобто розглядається головне питання середньовічної церковної історії – співвідношення між Старим та Новим Заповітами. Мета, яку ставить перед собою Іларіон, - з’ясувати й утвердити статус новохрещеної Русі у контексті сакральної та сучасної йому істрії. Іларіон черпає аргументи із трьох сфер, фокусуючись на кожній окремо – теоретичній, історичній, персональній. Він іде від теології через історію до біографії.Отже, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона – політичний маніфест, талановито представлений автором у формі церковного послання. Митець говорить мовою християнських символів Старого і Нового Заповіту, утверджуючи таким чином домінуючі ідеї політики й ідеології Ярослава Мудрого.

32Архітектурні пам»ятки Кихвської Русі. Окинувши оком збережені до нас пам’ятки архітектури – дерев’яної у мурованої, різьби, малярства й т.зв. ужиткового мистецтва, переконуємося, що, незважаючи на дуже корисні гопелітичні умови нашого історичного життя, були ми народом творчим і самобутнім, а рівночасно незвичайно чутливим на сторонні культурні випливи. Чужі зразки сприймали, не хапаючись за “останні крик моди”, але з розвагою пристосовували до своїх культурних вимог і естетичних потреб ті з них, що не були запереченням нашої мистецької волі, природи й традиції. Вже задовго до офіційного прийняття християнства процвітала в нас самобутня культура, в якій образотворчості визначено роль й вагу. Українське дерев’яне будівництво, яке своїми праформами й конструктивними ідеями сягає в глибину нашої праісторії, не те що витворило виїмково оригінальні, а разом із тим й незвичайно монументальні зразки, але в зустрічі із західно-європейським бароко створило синтетичне “українське бароко”. Досягнення, яким не може похвалитися жоден із слов'янських народів. Слов’янські землі лежали у віддалі від центрів старовинної культури, й тому розвиток слов’ян йшов значно повільніше. Перші пам’ятки слов’янської культури знаходять на т.зв полях поховальних Київщини, Волині й Галичини. На території цих полів знаходять посуд, який вже вироблявся на гончарному крузі, ще можна знайти прикраси – коралики і ін. Крім поховальних полів, Пів. Україна засіяна високими могилами, найбільше яких знаходять на Чернігівщині. В самому Чернігові зберігся найбільший з тих курганів – Чорна могила. Крім зброї та прикрас в цьому кургані знайдено два великі турячі роги з різьбленим срібним окуттям. На одному окутті є мотив лілей, на іншому – складне зображення левів з лицарями, собаками. В нашому чернігівському кургані – “Могила княжни Черки” – теж знайдене срібне окуття турячого рога – різьблене й цизельоване, протягом закінчення рога прикрашене срібною орлиною голівкою. На знайдених у чернігівських курганах турячих рогів на біжутерії і зброї, вкритій фантастичними рисунками, слідний вплив арабської та грецької культур.

Десятинна церква. Найранішою із церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві, була дерев’яна Василівська. Та вже від 989р. Володимир узявся за будову великої мурованої церкви, - іконами, посудом, хрестами”. Була це славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів. Збудована в 996-998 р.р., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при Ярославі. В 1230р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240р. вона завалилася від напору народу, що ховався від навали татар. В руїнах вона простояла до часів митрополита Могили, який в її пд-зх куті збудував церкву Св. Миколи. В 1824р. московський архітектор Стасов розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, “візантісько-руську” будівлю. Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але характеристичну для княжої доби кладку стін нищив ущент. Більшовики остаточно розібрали цей ніби візантійський дивоглад і до решти затерли слід по церкві Володимира Великого. На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і фрагмент грецького напису на кам’яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім його в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби. На особливу увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із монет Володимира. Кількадесять різнобарвних золотих і срібних кубиках, що залишилися по мозаїках Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки “були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки”. Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: “Розбираючи стиль цього шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетського-елліністичного портрета. І тут політичні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку”. Київська Софія. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана миновалі була натхненням для князя Ярослава Мудрого, котрий ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037р. береться до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067р., та коли Ярослав “прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами”, то “не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу”. Київська Софія первісно мала п’ять нав і стільки вівтарних апсид від сходу. В цілому Київська Софія виповнювала прямокутник 39х34м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків, над якими здіймалося 9, а може й 13 бань, підпирали 12 стовпів- пілонів. У противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви Софія мала синтетичний, центро-базилічний характер як у поземному плані, так і в побудові (елевації). \ Ярослава домовина є не української, а малоазіатського походження, й постала вона не в ХІ в., коли помер Ярослав, а куди раніше, - може в VІ, найпізніше – VІІ ст. “Зроблено її на замовлення інших осіб, аніж ті, про які ми думали, а потрапила вона до Києва через кількасот літ по своєму народженню. Тут їй удруге довелося відіграти свою роль, приймаючи в своє тіло великого князя Ярослава”. Золоті ворота. З мурованих укріплень, якими князь Ярослав оточив Київ, залишилися всього-на-всього румовища з двох 15-17 метрових довгих стін, сполучених між собою “комарами” (склепіннями), розвішаними на ширині 7 м. Над брамою була церковиця Благовіщення, від золоченої покрівлі якої й самі ворота прозвано "золотими” З історії Золотих воріт знаємо, що в 1320 р. їх було грунтовно перебудовано. В 1649 р. через них до Києва в’їздив Богдан Хмельницький. Те, що з Золотих воріт збереглося донині, це вже тільки два фрагменти стіни котрі, не даючи нам ніякого уявлення про первісну форму будівлі, все ж таки становлять для нас цінний документ будівельної техніки ХІ ст. Велика церква Печерської лаври. За словами Патерика, Успенську церкву Печерської лаври в Києві будували (1073-1078 р.р.) грецькі майстри, багатий “варяг Шимон”, що мав прийти до Києва не сам, а з цілим родом, - “до 3000 душ і з священиками своїми”. Поміж дорогоцінностями, що їх він привіз із Скандинавії, мав бути й золотий пояс, кий його батько колись повісив у Скандинавії “на хресті, шановному “латинянами”. Цим поясом мали вимірювати площу під Успенську церкву. В перехрещенні з автономічними прагненнями української церкви (в 1051р. київським митрополитом було обрано першого українця) вони створили підложжя під цей центр культурно-національного життя, що ним увесь час була печерська лавра в Києві. Можна припускати, що Успенська церква Лаври й за формою була викладником цього перехрещення візантійсько-романських елементів з місцевими українськими. На жаль, стан збереження церковної будівлі настільки оплаканий, що перевірити слушність таких припущень неможливо. З мурів старої Успенської церкви виділили тільки дві вівтарні апсиди (середня і північна) та західна стіна, прислонена пізнішими добудовами. При кінці ХІ чи на пос. ХІІ ст. при церкві збудували мініатюрну тринавну й однобанну каплицю Іоана Предтечі, яка потім увійшла до поширеного прибудовами корпусу власне церкви. Свій нинішній вигляд, включно до перекриття й настінних декорацій в дусі українського бароко, церква завдячує обнові ХVІІІ ст. Два Михайлівські монастирі. У 1088 р. у Києві постав над дніпровою кручею славний Видубицький монастир із церквою св. Михайла, а в 1108р. князь Святополк –Михайло Ізяславович збудував Михайлівський Золотоверхний монастир (насупроти Софійської кафедри). Подібно як Софія, церква Михайлівського Золотоверхого монастиря була вся вкрита фресками й мозаїками. Стиль Михайлівського стінопису має афонські й західноєвропейські, романські впливи. Стильово вони належать до тієї доби візантійського стінопису, в якій змагалися два напрями – мозаїчний, тобто монументальний, з простотою композиції, фронтальністю постатей, єритичністю драпері, і малярський, тобто реальний, живий. Кирилівські фрески належать саме до того другого напрямку. Будівництво Чернігова. У порівнянні з київськими пам’ятками чернігівські церкви виявляють доволі окреслені самобутні ціхи. Тмутаракань, як первіснок Мстислава Сміливого і східно- та малоазіатські впливи в його культурі, не могли не відбитися на будівництві Чернігова. Крім того, чернігівські пам’ятки виразніше, ніж київські, відбивають на собі впливи західноєвропейської романщини. Князь Мстислав заснував у Чернігові закінчену вже по його смерті Преображенську кафедру, прозвану популярно Чернігівським СпасомХарактеристичним її зразком є мармурові поручні хорів, в основі подібні до софійських, але куди простіші в композиції й грубіші виконанням. Із Борисоглибської церкви, побудованої в Чернігові князем Давидом Святославовичем, збереглася західна частина й середуща баня. Фундована князем Святославом у 1060р. Успенська церква Ємцького монастиря в Чернігові в 1671р. була оновлена чернігівським полковником Василем Дуніним- Борковським і тоді набрала свого зовнішнього барокового оформлення. Типовою для мініатюрних однопавних і цетробанних каплиць ХІ ст. є Іллінська церква в Чернігові, яка збудована в 1072р., зберегла свій первісний характер доволі повно. Поза оборонними валами Чернігова стояла й тому дуже погано збереглася П'ятницька церква, збудована наприкінці ХІІст. Характеристика києво-чернігівського м-цтва. Пам’ятки києво-чергінівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Поземний план такого типу творить форму “грецього” хреста в середині й наближеного до квадрата прямокутника – згори. Характеристичною для києво-чернігівського будівництва була будівельна техніка. Занесені до нас з Балкан та Вірменії, тобто з країн кам’янистим грунтом, способи кладення фундаментів на дерев’яних підмостках у нас виявилися непридатними. Десятинна церква завалилася цілком, Спас на Берестові – до половини. Під стильовим оглядом києво-чернігівські церкви належать до засягу візантійського стилю, хоча тут і там, головне в скульптурі декорації чернігівських церков, помітні впливи західноєвропейської романщини. Літописні відомості і збережені пам’ятки нашого малярства християнської домонгольської доби підкреслюють його залежність від візантійських зразків, під огляди як форм, так і техніки.

33Сакральне мистецтво: мозаїка,фреска,іконопис. У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму. Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку. Наступне новаторство - сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створювало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкреслюючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер'єру. У Софії Київській застосовано інший прийом - протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У розміщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки. Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером. Велика кількість орнаментів як в інтер'єрі, так і в екстер'єрі надала Софії власне київського колориту, стала специфічною національною рисою. Інтер'єр Софії Київської має цілий ряд особливостей, без огляду на які неможливо збагнути систему розподілу мозаїк та фресок. Головна його прикмета - складність розв'язання простору і нерівномірність освітлення Фресці відводиться в Софії Київській другорядне місце. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису. Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкривають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.. Найбільш довершені мозаїки знаходяться під "Євхаристією" і відділені від неї широким орнаментним поясом - це святительський чин. Святителі розміщені в нижньому регістрі не випадково - в середньовіччі їх розглядали як засновників "церкви земної". Тут зображено найпопулярніших у православному світі святителів, котрі, як правило, присутні у всіх монументальних ансамблях XI-XII століть: Григорій Богослов, Миколай Чудотворець, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Ниський і Григорій Чудотворець. Неканонічними в цьому ряді є зображення Єпіфанія Кіпрського та папи римського Климента Складніше з фресковим ансамблем Софії Київської. Фрескам, на відміну від мозаїк, властива - і щодо добору сюжетів, і щодо їх розподілу - значно більша свобода. як на архітектурі Софійського собору позначилося повнокровне і здорове народне почуття тілесного, в розписах цього храму можна зазначити послаблення візантійського спіритуалізму, що поступився місцем значно ціліснішому вираженню фізичної й духовної сили. У них побільшало прямого звернення до людей, що зайвий раз доводить, як багато нового й свіжого вносили у середньовічне мистецтво молоді християнізовані народи, які самобутньо переробляли візантійську спадщину. Таким чином, розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальовничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва. Прекрасні фрески мав Михайлівський Золотоверхий собор XI-XIII ст., більшість яких загинула під час його зруйнування в радянські часи. Тоді ж було втрачено фрески й інших церков XII-XIII ст., а в 1941 році загинув з його фресками й Успенський собор Києво-Печерської лаври. Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, будівництво якої розпочав 1136 року Всеволод II, а закінчила його вдова (зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила). Храми Чернігова, Переяслава, Білгорода, Володимира та інших міст були також розмальовані фресками. Здебільшого вони загинули, але подекуди їх рештки залишились. Поширення фрескового розпису по храм