Національно-духовне оновлення (з 1987).

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої “українізації". Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як “розстріляне відродження".

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934-1938).

В III період відродження - політичної “відлиги” (1956-1961) - відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих “шестидесятників", які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. “Відлига” закінчилася трагічно: більшість з “шестидесятників” були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні. У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Існує також періодизація української культури XX ст. по десятиліттях. 20-30-ті рр. Для культурного будівництва в Україні цього періоду було характерне певне українське відродження (20-ті) і крайня ідеологізація культурного життя (30-ті рр.). Держава турбувалася про розвиток освіти. Був прийнятий декрет, за яким усе письменне населення від 8 до 50 років повинно було навчатися грамоти. Швидкими темпами неграмотність ліквідувалась. З 1923 р. проводилася політика коренізації з метою забезпечення підтримки з боку населення. На 1927 р. майже всі школи, половина технікумів і чверть інститутів використовували українську мову навчання. Проте справжнє вирішення національного питання не відповідало інтересам Сталіна: на початку 30-х політику коренізації було припинено. 20-ті рр. - це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність математики Д. Граве, фізики М. Крилов та М. Боголюбов. Л. Ландау став ініціатором досліджень з термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який емігрував до США. Значні досягнення відбулися в медицині (епідеміологи М. Гамалея та Д. Заболотний, медики та біологи О. Богомолець, О. Палладін) та генетиці (М. Холодний, А. Сапєгін, В. Юр’єв). На терені суспільних наук активно працювали історики Д. Яворницький, М. Грушевський.

У 1928 р. в Україні працювало 37 тис. науковців. Проте зразу ж почалося і переслідування вчених. У 1930 р. з 45 засуджених науковців були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники. Був заарештований Л. Ландау, якого згодом врятував Петро Капиця. На середину 30-х, після припинення українізації, прийшлася хвиля репресій проти майстрів слова. Жертвами стали Остап Вишня (П. Губенко), М. Хвильовий (доведений до самогубства). Загинули багато письменників, проте декому вдалося врятуватись: Максима Рильського звільнили завдяки віршу “Пісня про Сталіна". Незважаючи на утиски і репресії, література 30-х мала вагомі творчі доробки: “Голубі ешелони" П. Панча, “Бур’ян” А. Головка, “Дитинство” Ю. Смолича. Водночас талант багатьох літераторів був деформований в тих умовах. Це торкнулося М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана. У 20-х рр. завдяки процесу українізації бурхливо почали розвиватися музика й театр. Виникають професійні музичні колективи: капела “Думка”, Київський симфонічний ансамбль. Плідно працюють композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а пізніше - Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич. У 30-х рр. - були відкриті консерваторії Київська, Харківська, Одеська. Проте музичні кадри також зазнали репресій: було заарештовано В. Верховинця, а в застінках режиму загинуло багато молодих композиторів. Становлення українського театру зв’язано з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського. Але й тут стали жертвами репресій Лесь Курбас - автор і керівник театру “Березіль" у Харкові, Ф. Лопатинський. Проти них і багатьох інших виступили майстри сцени М. Донець, З. Гайдай, драматург О. Корнійчук. Незважаючи на негативні явища розвою, театральна справа набуває поступу: у 30-ті рр. існує вже 80 театрів. Образотворче мистецтво в ті роки представлене М. Дерегусом, Б. Івановим, А. Петрицьким та ін., які разом з майстрами старшого покоління М. Бойчуком, І. Їжакевичем поповнили українську культуру новими творами. Художники творили за складних умов: звинувачено М. Бойчука і його учнів. Пізніше його, В. Седляра, І. Падалку розстріляли. Культурне життя 1945-1955 рр. було невід’ємною частиною післявоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, і все ж у 1953 р. в Україні здійснено перехід до обов’язкової 7-річної освіти. Почали діяти університети. У 1948 р. було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Проте в обстановці нового витка репресій в наукових колах склалася напружена обстановка. Значним досягненням української прози став цикл романів “Велика рідня", “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль” М. Стельмаха, “Хазяї” С. Скляренка. Тема минулої війни була домінуючою у творчості художників: “Бабин Яр” В. Овчинникова, “Визволителі Києва" С. Бесєдіна. В Україні діяли три кіностудії - Київська, Одеська, Ялтинська. Популярності набули фільми “Сільська вчителька”, “Педагогічна тема", “Весна на Заречній вулиці”; у 1950 вийшов шедевр українського кіно - фільм “Тарас Шевченко” режисера І. Савченка з С. Бондарчуком у головній ролі. 50-60-ті рр. У період з середини 50-х до середини 60-х рр. розвиток культурного життя в Україні теж носив суперечливий характер. Певних успіхів досягла українська наука. Розвиток кібернетики зв’язаний з ім’ям В. Глушкова. Проте в розвитку точних наук були і нерозв’язані проблеми з вини керівництва України. Вчені Інституту теоретичної фізики АН УРСР так і не змогли досягти міжнародного рівня обміну результатами досліджень. Керівництво АН не змогло відстояти думку про недоцільність обраного місця для будівництва Чорнобильської АЕС, що реактори академіків О. Александрова та М. Доллежаля недосконалі за конструкцією. У літературі червоною ниткою проходили теми Жовтневої революції та Великої Вітчизняної війни. Проте з’являлися неординарні твори: роман “Собор” О. Гончара, “Дума про тебе” М. Стельмаха, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка. Ідеологічний апарат знов завдав шкоди розвою творчої думки: зазнав утисків О. Гончар, зі Спілки письменників були виключені І. Дзюба, Г. Кочур, М. Лукош, заарештований фантаст О. Бердник і багато ін. У музичному мистецтві працювали Г. Майборода, В. Губаренко, І. Шамо. Стало помітним зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти капела “Думка”, Державний заслужений академічний український народний хор ім.Г. Верьовки. В образотворчому мистецтві багато уваги приділялося образу Леніна, темі народа-творця. Твори новаторів просто знищували (композиція скульптурних рельєфів на Байковій горі “Стіна пам’яті" А. Рибачука та В. Мельниченка). У 70-ті вийшли на екран визначні твори кінематографії: “В бій ідуть тільки старики", “Ати-бати, йшли солдати" режисера Л. Бикова, “Тривожний місяць вересень” Л. Осики, “Вавілон - ХХ” І. Миколайчука, “Високий перевал" В. Денисенка. В той же час зазнали гонінь С. Параджанов, І. Миколайчук; у надзвичайно важких умовах працював Л. Биков. 80-90-ті рр. Однією з найважливіших проблем розвитку культури незалежної України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості, національного відродження і українців, і кожної зі 110 національностей, що проживають на її території.

59. Формування національної гідності української людини в період національно-культурного піднесення 20-х років ХХ ст. Українську культуру ХХ ст. живив, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, «розтину», перегрупування.Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв’язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії – хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).Освіта. У січні – квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж роквидано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство «Геть неписьменність». У 1922 р. в УРСР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей – піонерську.На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину – українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90–100 відсотків українськеЩодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки. У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість. Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках. У 1920 р. на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети – в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету – це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу – університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам «єдиної трудової школи» з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети – і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УРСР загубила б університетську освіту взагалі.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба «мучитися» незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ’ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік – поспіхом «проковтнуті» знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають – і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925-1927 роках українська селянська молодь, за висловом письменника Антоненка-Давидовича, «як на Січ, валом валила в літературу».Книговидавництво і преса. Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу.Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, – таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування – як певною мірою, естетичне мистецтво, – воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.Таким чином, ми бачимо, що у 10–20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Для України, що перебувала традиційно «на семи вітрах» доби, до цього приєдналися і власні надподії – проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.Література і театр. На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців «Молодої України» та художніх шукань «молодомузівців» і «хатян» в Україні після 1917 року з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов’язане і з проблемою «вростання» інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.Звичайно, для митців, які не емігрували після розгрому Центральної Ради й Української держави, не лишалося вибору щодо оцінки жовтневих подій і проголошеної радянської влади на Україні. Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей.

60. Український мистецький авангард ХХ ст.(школа М.Бойчука,творчість О.Архипенка) .Одна з найбільш адекватних моделей мистецтва ХХ ст. набула показової досконалості в художній культурі України 1910 - 1920-х рр. Український примітив: народна картина, ікона, твори художників-аматорів - саме в цей час досягає певної кондиції, що потребувала відповідної структурної зміни, а це входило у змістовні та формальні параметри авангарду.Український авангард - мистецтво, яке створювалося в Україні та за її межами вихідцями з України, будучи важливим компонентом європейського та світового авангарду, мав притаманні лише йому риси. Творчо сприймаючи й враховуючи принципи і форми мислення того фольклору, що побутував під час його формування від народної ікони, писанки, настінних розписів до “базарних” виробів наївно-кітчевого характеру, український авангард саме завдяки своїм потужним фольклорним резервам посів почесне місце в мистецтві ХХ ст.Художній авангард українських митців, знавців фольклору, міфології, обрядових витоків мистецтва, теоретиків та практиків художньої культури О. Архипенка, О. Богомазова, М. Бойчука, В. Пальмова, К. Малевича, Д. Бурлюка, О. Екстер, А. Петрицького містить у собі примітивізм як фактор своєї причетності до народної культури.Саме поєднання найсуттєвіших рис поетики європейського абстракціонізму як явища модернізму (акцентація двох головних для живопису абстракцій: кольору і геометричних форм) із традиціями українського селянського мистецтва та іконопису дали змогу Казимиру Малевичу здійснити феноменальний стрибок з кубізму до супрематизму. Цей напрямок, створений Малевичем, став одним з найбільш значущих художніх напрямків ХХ ст., а серія селянських картин художника, відтворюючи архетипи неолітичного мистецтва й символи народного примітиву, зафіксувала есхатологічний трагізм та передчуття голодомору в Україні (К. Малевич. Селяни).Опозиційне ціле “авангард - примітив” свідчить про те, що звернення до скарбниці колективного несвідомого, до архетипів, які відкривали глибинний смисл подій і допомагали зрозуміти єдність національного та загальнолюдського, було актуальним на початку ХХ ст. з його соціально-політичними катаклізмами.Цей процес авангардистського перетлумачення культурно-стильових здобутків мистецтва неоліту, Єгипту, Візантії, Середньовіччя, бароко, Ренесансу, європейського модернізму і національного народного мистецтва найбільш талановито і яскраво втілився у творчості М. Бойчука і його учнів і однодумців І. Падалки, В. Седляра, О. Павленко, Т. Бойчука, О. Білюкова та ін. Історія терміна “бойчукізм” та створення “школи М. Бойчука” Означення “бойчукізм” постало з брутальної клички. Але згодом це визначення не лише об’єднало діяльність видатного українського художника Михайла Бойчука, усіх його учнів та послідовників (пригадайте кубізм, фовізм), а переросло у світоглядний термін, який обіймає одну з найбільш розроблених версій теорії творення нового мистецтва.Інтернаціоналізація світової культури, яку так енергійно проводив XIX вік на зламі цього століття обернулася своєю протилежністю - широкою панорамою рухів за національне самоствердження. Рух бойчуківців - один з них. І, може, саме тому, що зараз міра інтернаціоналізації культури дуже і дуже висока, знову виникає бажання повернутися до початків, щоб зрозуміти сьогодення.Загальний для образотворчого мистецтва початку ХХ ст. поворот до примітиву відбився не тільки в творчості П. Пікассо, В. Кандинського, Ж. Брана, А. Матісса, а й в творчості Михайла Бойчука, який шукає нових засобів виразності на шляху повернення до народних традицій.Саме походження Михайла Львовича Бойчука (а народився він у 1882 р. у бідній селянській родині на Тернопільщині на березі Гнилої Рутки) обумовило його інтерес до народної творчості і глибинне знання фольклору, народного декоративно-прикладного мистецтва. Ще підлітком Михайло звернув на себе увагу митрополита Андрія Шептицького, мецената й збирача старовинного українського іконопису, цей митрополит і організував початкове студіювання Бойчука у художника Ю. Паньковича у Львові. Потім було навчання в рисувальній школі у Відні (1899 р.), закінчення Краківської академії мистецтв (1899 - 1904 рр.), навчання в Мюнхені (1906 р.). Усе це обумовило щасливе поєднання народних витоків і джерел із світовим рівнем розвитку образотворчого мистецтва в художній манері Михайла Бойчука.“Школа Бойчука” - не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук - в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові.Ще у 1908 р. в паризькій майстерні Бойчука збиралися і працювали разом художники Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Нелепинська (потім дружина), Софія Бодуен де Куртене. А вже в травні 1910 р. на виставці в “Салоні незалежних”, де експонувалися твори понад 2 тисяч живописців в 43 залах, з’явилися 18 колективних робіт “Школи Бойчука” під загальною назвою “Відродження візантійського мистецтва”. Її тип і почали називати “Неовізантисти” (тобто нові візантисти). У цих невеличких, написаних на дерев’яній основі темперою по золоченому тлі (традиція ікон українського бароко), портретах і композиціях українська старожитність проглядала крізь вишуканий візантійський живопис. Сам Бойчук наполягав на тому, що українське мистецтво не тільки на початку формування розвивалося під впливом візантійського, але й було дуже близьким до нього. Візантійщина для України не чужа. “Візантійська культура перетворилася з нашою поганською культурою, може тисячолітньою”, - писав С. Бачинський.Бойчук особисто знав Дерена, Пікассо, Брака. Але це не означало, що Бойчук хотів перенести їхні принципи у свій живопис. Він вважав, що є невичерпні суто українські джерела зразків в іконах, мозаїках, архітектурі, різбленні, скульптурі.

Художні принципи М. Бойчука і бойчукістів. Бойчук був художником-монументалістом, тому вважав, що монументальність, центральність композиції - важливі принципи, так само як “простота рисунка, золоті фони, ніжність тонів”. Він вирішив збирати здібних хлопців і дівчат з усієї України і відкрити в Україні власну Академію-Робітню, щоб ті дівчата і хлопці стали ремісниками-творцями: розписували церкви, робили усякі тканини дорогоцінні, килими, вишиванки, ліпили горщики, писали образи, фрески, мозаїку.Фреска та ікона були для Бойчука, якщо можна так сказати, етимологічними жанрами: бо починав він навчатися в іконописців.Бойчук вважав, що учні повинні навчитися змальовувати зразки, орнаменти з усього світу: тому відчувається в манері бойчуківців і Стародавній Єгипет (плоскінне, профільне зображення рук і ніг), і Месопотамія (великі очі), і Візантія, і італійський Ренесанс - перш за все обожнюваний Джотто ді Бондоне й Сандро Боттічеллі.Картина М. Бойчука “Молочниця” має важливі стильові прикмети і майстра, і його школи взагалі, це:символічність;контурні лінії;витягнуті, видовжені тіла;іконний лик мадонни. У Києві у Бойчука навчалися закохані у свого вчителя Василь Теофанович Седляр та Іван Іванович Падалка. Вони і були розстріляні разом 13 липня 1937 р. після вироку у Жовтневому палаці в Києві.Важливою сторінкою діяльності школи Бойчука було відновлення виробництва кераміки в Міжгір’ї. Там наприкінці ХІХ ст. перестала функціонувати відома фаянсова фабрика. У 1919 р. її діяльність було відновлено як керамічної школи-майстерні. Розквіт її почався в 1921 р., коли приїхали сюди учні Бойчука: Василь Седляр (з 1923 р. - директор), Іван Падалка, Оксана Павленко. Тут після появи бойчуківців було розроблено 60 зразків майолікового посуду з розписом і декоративної скульптури. Твори експонувалися в Празі, Венеції, Парижі, Берліні, Москві. Майстерню перетворено було на технікум. Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат — Євген Архипенко.У 1902—1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений 1905 за участь у студентських виступах, пов'язаних з початком революції 1905—1907. В 1906 продовжив навчання мистецтву у Станіслава Святославського. В 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. Архипенко.Творчість і вплив. Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму.Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г. Аполлінером, П. Пікассо, Ф. Леже, М. Дюшаном, Р. і С. Делоне, А. Родченко, П. Ковжуном, послідовниками і дослідниками.Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); «Танок», «Анжеліка», бюсти Т. Шевченка, І. Франка.Ряд творів, зокрема «Танок», серії жіночих скульптурних портретів, скульптурні портрети князя Володимира Святого, Т. Шевченка, І. Франка, виконано в реалістичній манері.

61.Культурне життя України в другій половині ХХ століття. У 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Україна, як й інші народи радянської держави, відчула на собі цілу низку соціальних, політичних впливів комуністичної ідеології, започаткованої радянською державою на шляху боротьби з різними проявами національної свідомості і національними

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, М. Кап лана, А. Волненко, Т. Яблонської, П. Борисенко та інших українських митців. У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість, благородство душі, готовність до подвигу.

Провідною в українському станковому живописі воєнних років стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна українських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям.

Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю й переконливістю відзначалися твори В. Касіяна "На бій, слов'яни" та оригінальна за задумом серія "Гнів Т. Шевченка — зброя перемоги". На тексти Кобзаря створив серію плакатів "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" О. Довгаль.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму "Україна в огні" О. Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою ("Повість полум'яних літ").

В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до підкресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і героїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Будинкова "Стояти на смерть**, Ю. Волкова "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхета "Подвиг моряків", В. Полтавця "Атаку відбито".

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т. Хитрова "Силос іде", Г. Томенко "Опівдні", Й. Бокшай "Бокораші", Т. Яблонська "Хліб" таін.

людяності, добру..."

"Шістдесятники" представлені письменниками Л. Костенко, В. Симо-ненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, сам видав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "Із заповідника ім. Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованні", М. Осадчого "Більмо", твори І. Ка-линця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

На зламі 60—70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Се-микіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Козацького циклу", але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

В 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуся, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свеш-ніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себеЛ. Ревуцький, М. Веріковсь* кий, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко, А. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. По-номаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.

В 70—80-х роках відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, західного способу життя і мислення.

У процесі відродження української культури гідну роль відіграють "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман у віршах "Маруся Чурай"), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"),

62.Україна культура радянської доби. Придушення національно-визвольного руху у західних областях України супроводжувалося розгромом греко-католицької церкви. Практично всі уніатські парафії на початку 50-х років були ліквідовані, а їх храми й монастирі передані Російській православній церкві (РПЦ). Уніатських священиків змусили перейти у православ'я, а тих, хто не піддався тиску, позбавили парафій і вислали в Сибір. Боротьба компартійно-радянського режиму з греко- католицькою церквою мала на меті винищення одного з найбільш стійких чинників національної самобутності західноукраїнського населення.

Політична лібералізація створила у церковному житті нову ситуацію. З осені 1955 р. в західні області почали повертатися репресовані священики. Населення оточило їх увагою і турботою. Лунали щораз наполегливіші вимоги відновити діяльність греко-католицької церкви. Вони мотивувалися тим, що ліквідація унії здійснювалася адміністративними, насильницькими методами, а тепер треба відновлювати законність.

У зв'язку з цим першим на сполох забило керівництво РПЦ. У липні 1956 р. Синод розглянув питання «про зміцнення православ'я у возз'єднаних з уніатством парафіях». Було ухвалено ретельно стежити за тим, щоб не поширювалася шкідлива для православ'я пропаганда. Через півроку у Києві відбулася нарада керівників православних єпархій західних областей. У поданих патріарху Олексію пропозиціях було запропоновано вжити заходи, спрямовані на «ліквідацію уніатської спадщини». РПЦ сподівалася досягти цього за допомогою державної влади.

Особливою увагою КДБ оточив тих, хто мав контакти з пастирем греко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим, який перебував на поселенні у Красноярському краї. Він давно відбув строк ув'язнення, однак власті продовжували тримати його подалі від України. Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов писав у ЦК КПРС: «У зв'язку з очікуваним поверненням Сліпого церковна обстановка неминуче може ускладнитися».

Незабаром після цього тиск держави на греко-католицьку церкву перейшов у широкий наступ проти релігії взагалі. На пленумі ЦК КПРС у листопаді 1958 р. М. Хрущов ошелешив радянських людей одразу трьома ініціативами: про припинення виконання шостого п'ятирічного плану (1956—1960 рр.) і перехід з 1959 р. до виконання семирічного плану «побудови комуністичного суспільства»