Періодизація первісної культури на території України

Первісна культура людства. Якщо фізична еволюція людини тривала близько 14 млн років (еволюція гомінід), то культурний розвиток охоплює порівняно короткий період - всього 2-3 млн років. Увесь цей час вкладається в межі останньої геологічної епохи - четвертинного періоду. Культурний і біологічний розвиток нерозривно взаємопов'язані і не можуть розглядатися ізольовано один від одного. З моменту свого виникнення культура була одним з найважливіших факторів біологічного розвитку, яка здійснювала на нього сильний вплив і сама відчувала його зворотний вплив.

Епоха первісної культури - найтриваліша у людській історії, її прийнято поділяти на культурипалеоліту, мезоліту, неоліту. Це періоди культури кам 'яного віку, що отримав таку назву за матеріалом, з якого древні люди виробляли примітивні інструменти.

Палеоліт датується приблизно періодом 3 млн. - 10 тисяч років тому. Це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу. За палеоліту склалися основи первісного суспільства. На початку верхнього палеоліту (35-10 тисяч років тому) з'явилась розумна людина.

Вважається, що люди верхнього палеоліту походять від передньоазійських прогресивних неандертальців, відомих за знахідками Схул і Табун у Палестині. Антропологи виділяють в Європі і Середземномор'ї два основних типи розумної людини - кроманьйонський і грімальдійський. У верхньому палеоліті виникає родовий лад, закладаються основи расових поділів людства, відбувається розселення мисливців із раніше обжитих місць у Північну Європу, Азію, Америку й Австралію.

Епоха мезолітів на різних територіях Європи і Близького Сходу розпочалася не одночасно: в Середземномор'ї і в країнах Стародавнього Сходу - в 11-10 тис. до н. е., а в межах Східної і Центральної Європи - у другій половині 9 тис. до н. е. Закінчується вона, в різних місцях, також неодночасно.

На півдні Східної Європи перехід від мезоліту до неолітичної доби відбувся в середині 6 тис. до н. е. на північних територіях - у 5 і на початку 4 тис. до н. е. На території України мезолітична епоха датується кінцем 9-5 тис. до н. е. Вважають, що мезоліт - це час виникнення племен, хоч відоме інше твердження: племінна організація суспільства склалася пізніше. За підрахунками вчених, у мезоліті на Землі було приблизно 5 млн. чоловік.

Неоліт на території Східної Європи датується середньо 6-3 тис. до н. е.; у країнах Стародавнього Сходу ця епоха розпочинається у 8-7 тис. до н. е. Населення Землі досягає приблизно 80 млн. чоловік.

Якщо вести мову про культуру первісного суспільства, то, насамперед, треба зазначити, що історично культура могла виникнути лише тоді, коли почалось практичне виділення людини з природи, яке здійснювалося суспільно, через трудову діяльність первісних родових колективів по освоєнню навколишньої дійсності. Освоєння світу здійснювалося лише суспільною людиною, колективом, об'єднаних спільною метою. Історично першою формою існування такої "суспільної людини" була родова общини.

23.Трипільська культура Трипільська культура, або культура Кукутені (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Країну трипільців іноді також називають Українська Аратта.

Культура носила назву «Кукутень» за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов'язані з цією культурою. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.

Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце в Галичині в 70-ті роки ХІХ ст. біля с. Кишилівці, Більче-Золоте та ін. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893-94 роках по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві. Хвойка презентував свої знахідки в серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893 — рік початку розкопок на вул. Кирилівській у м. Києві. В 1896—1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Хвойкою, були знайдені в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині- село Трипілля Обухівського району Київської області. В радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для пам'яток з території України та Молдови поширена назва «Трипільська культура».

З часом стало зрозуміло, що археологічна культура Кукутень на території Румунії та культура Трипілля на території України належать до одного культурного комплексу. Зараз часто використовується назва «Кукутень-Трипілля», хоча назви «Кукутень» та «Трипілля» також можуть використовуватися. Використовується також назва «культурно-історична спільність» або «спільність» Трипілля- Кукутень (Кукутень-Трипілля).

Періодизація

Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи[1]:

Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)

Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)

Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)

Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

24.Проблема ентогенезу українців. Проблема етногенезу українців – надзвичайно складна, її висвітлення – ключ до розуміння витоків культури, ментальності й етнічної самосвідомості народу. Звідси – її заполітизованість, прагнення політиків використати ті чи інші етногенетичні схеми для обгрунтування певних ідей, пов?язаних із майбутнім України. Починаючи з тридцятих років минулого століття і до майже до останніх днів існування СРСР наукові пошуки в царині етногенезу і етнічної історії українського народу фактично були забороненими. Звільнення з праці, поневіряння і навіть арешт – ось що ще кілька десятиліть тому чекало тих поодиноких дослідників (Я.Дашкевич, М.Брайчевський та ін.), які наважувались піддати сумніву тезу про походження українців, росіян і білорусів зі спільної колиски – Київської Русі. Усе, що суперечило цій тезі, заборонялось, усі, хто відстоював її, заохочувались. В наші дні її продовжують експлуатувати для власних цілей політики і науковці, орієнтовані на обслуговування інтересів північного сусіда України.

Будь-яка порожнина мусить бути заповненою. Доки поодинокі представники багатотисячної армії академічної і вузівської гуманітарної науки України намагались висвітлити ті чи інші аспекти складної етногенетичної проблематики (лінгвісти – лінгвістичні, археологи – археологічні, антропологи – антропологічні і т.п.), публікуючи результати своїх пошуків у фахових виданнях, малодоступних широкому загалу читачів, в Україні сформувалось теж не дуже численне, але надзвичайно активне і настирливе "біле псевдонаукове братство". Його очолили новоявлені "пророки", які оголосили українців найдревнішим народом у світі, світочем цивілізації, що внаслідок підступів зловредних "воріженьків" втратив колишні здобутки і велич. Де пророки, там і паства. Книги "пророків", видрукувані масовими тиражами, користуються широким попитом. Їх купують, не зважаючи на досить високі ціни, систематично цитують в періодичній пресі (часом в загалом серйозних виданнях), вони не сходять з екранів телебачення, звучать на радіо. "Аратта"; національно свідомі праукраїнці-язичники і чужорідні космополітичні християни, які знищили самобутність наших предків; боротьба між генетичними і духовними нащадками неандертальців, лідером яких один дипломований психолог проголосив Леоніда Кучму, що тоді був президентом, і кроманьйонців (головний сучасний кроманьйонець, на його думку, це, звичайно, Віктор Ющенко) – ось коло понять і проблематики, які домінують в творах "пророків". Декотрі з них на світанку своєї наукової діяльності навіть спромоглися здобути ступені кандидатів наук, а згодом без зайвих церемоній стали величати себе академіками, одним махом перескочивши ієрархічний щабель, що має не дуже пристойну назву – член-кореспондент. Поняття "офіційна наука" в працях "пророків" і свідомості їх послідовників, не обтяжених надмірним вантажем наукових знань, набуло вкрай негативного змісту.

З точки зору оцінки ролі трипільських племен в антропологічній історії України важливо мати на увазі, що вони за майже одностайною оцінкою фахівців принаймні на ранніх етапах існування Трипілля характеризувались рисами південних європеоїдів. Ці ж риси доволі виразно простежуються в антропологічному складі українського народу. З цього логічно випливає, що відкидати участь творців Трипілля в етногенезі українців немає жодних підстав. Так само, як оголошувати їх "праукраїнцями".

25.Культура Візантії в історико-культурному житті Київської Русі. Історичний акт прийняття християнства візантійського, православного напряму був здійсненний князем Володимиром в 988 р. і з цього моменту в сонмі Європейських християнських держав з’явилась Київська Русь. Великийкнязь Володимир здійснив сміливу державну реформу, яка дозволила ДревнійРусі встати врівень з розвинутими феодальними монархіями. Адже в цюепоху Візантія була ще в розквіті: там не вмерла антична традиція – в її школах вивчали Гомера та інших класиків древності, в філософських диспутах продовжували жити Платон і Аристотель. Візантійський варіант християнства відповідав потребам феодального суспільства і отже –задумам Володимира.Державна реформа Володимира як би вивільнила потенціал, що поступово нагромаджувався в древньоруському суспільстві: почався бурхливий,стрімкий розвиток, країни. Запрошені Візантії майстри будують кам’яні споруди і храми, розписують їх прикрашають фресками, мозаїкою, іконами, а поряд з ними працюють руські, які вчаться невідомій раніше майстерності. Уже наступне покоління буде споруджувати складні будови в руських містах, майже не потребуючи допомоги іноземців. Згадаємо, що Русь до ХVІІ ст. не знала шкільної філософії, а тому не дала таких учених творів, як «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна (близько 650-746 рр.) у Візантії або «сума богослов’я» Фоми Аквінського (1225-1274 рр.) на середньовічному заході, що підводили б підсумки смисловому змісті цілої епохи. Але це не означає, що на Русі не було свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування здійснювалось в специфічних формах – в формах іконопису. Не в трактатах, дні посли, купці, воїни були в той час нерідкими гостями Києва. Їх вражали розміри столиці Русі,пишність її палаців та храмів. Відомості, що вони подавали про Русь,знаходили узагальнене відображення в західних хроніках і космографіях.Так, Адам Бременський, відомий географ ХІ ст. назвав Київ «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу».Певну своєрідність має і руська література, що виникла ще в Х ст.Офіційне прийняття християнства Древньоруською державою потребувало не тільки численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, але й складання власних, руських творів. Із пам’ятників світської літератури до нас дійшло, так зване «Поучення» Володимира Мономаха, звернене до дітей князя. В ньому відбилась велика тривога за подальшу долюбатьківщини, прагнення попередити нащадків, діти їм поради, що запобігти політичного розкладу Древньоруської держави.Відомі також твори церковного характеру: життя руських святих Бориса іГліба, Ольги, Володимира, повчання Феодосія печерського і Луки Жиляти,нарешті «Слово про законі благодать» першого руського митрополита Іларіона. Серед писемних пам’ятників древньоруської культури перше місце належить літопису. Літописи – це не просто перелік історичних фактів, в них втілилося широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства. В ході свого розвитку досягає розквіту і древньоруське мистецтва. Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир. Звідки походить та візантійська художня течія, котра визначає собою великокняже мистецтво до монгольською Києва і Чернігова? Київські ченці – літописці, як відомо, виводили всю насаджену на Русі візантійську культуру безпосередньо із ласого Константинополя і як на транзитний путь вказували на Херсонес.

26.Соціально-економічні та історичі умови формування культури Київської Русі. Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних. Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення князем та дружиною. Основним елементом цієї системи була данина, „полюддя“. У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захопили общинні землі, внаслідок чого виникло вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті – бояр та православної церкви.

У X–XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати з їх населення податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набрала вотчина – спадкове володіння, що могло вільно продаватися, передаватися в

У X–XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

– закупи – люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

– челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

– холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство, скотарство. Допоміжними галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. В Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький“ шлях („із варяг у греки“), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий“ шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний“ та „Залізний“ були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Русь експортувала хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, ювелірні вироби і т. н..

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в II–III ст. З часом східні слов’яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — „куну“ (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’явилася нова лічильна одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступилися місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160–196 г. Лише наприкінці XIII ст. виник карбованець – срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

Суттєві зрушення в політичному і соціально-економічному розвитку: становлення давньоруської державності, виникнення міст, відокремлення ремесла від сільського господарства, пожвавлення торгівлі та зміцнення міжнародних зв’язків і особливо запровадження християнства та ін. зумовили високий розвиток культури Київської Русі, збагачення їх духовного життя. Давньоруська культура й сьогодні вражає тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, які збереглися до наших днів.

Це й знаменитий Софіївський собор, зведений 1037 р., Кирилівська (1146) та Василівська (1183) церкви у Києві, Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі.

Із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель – період феодальної роздробленості, а це призводить до занепаду економіки і культури руських земель.

По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпалася на багато князівств і земель. Основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості в сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов’язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У 60–70 роки XII ст. виділилися два центри, які намагалися об’єднати навколо себе руські землі, – Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликало загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги – лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.