Україна в добу первісного суспільства.

Україна в добу первісного суспільства.

На українських землях первісна людина (архантроп) з’явилася близько 1 млн. років тому. На територію України перші люди прийшли через Балкани й Центральну Європу. Найдавнішими археологи вважають стоянки поблизу села Королеве на Закарпатті. Назва за археологічною періодизацією залежала від матеріалу, з якого виготовлялися знаряддя праці. Отож виділяють декілька значних періодів: кам'яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний вік (енеоліт), мідно-бронзовий вік та залізний вік.

Палеоліт (давній к. в.) тривав близько з 1 млн. років тому до 10 тис. років до н. е. В його ранній період (1 млн. - 150 тис. до н. е.) первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева, винайшли ручне рубило. Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Проживали невеликими групами – стадами, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

За середнього палеоліту (150 тис. - 35 тис. років до н. е.), з'являється неандерталець (палеоантроп) - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вогню для захисту від хижаків, приготування їжі та зігрівання. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

В епоху пізнього палеоліту, який був сформований близько (35 тис. -10 тис. років до н. е.) приходить кроманьйонець “людина розумна”. Вони будували наземні житла, напівземлянки та землянки. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Основне їхнє заняття – мисливство. Приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д. У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм: анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет; тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха; магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Близько Х тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом, який тривав до VI тис. р. до н. е. За часів мезоліту щезли мамонти. Провідними знаряддями стає лук із стрілами. Більшого значення набуває рибальство. Склалися передумови для виникнення скотарства. На початку мезоліту формуються первісні громади, які складаються з 3-4 малих патріархальних сімей (4-6 осіб). Початки образотворчого та музичного мистецтва. З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, у Криму, та в Одеській області.

В епоху неоліту (VI-III тис. до н. е.). Приручаються всі основні види домашніх тварин. Винайдені шліфування і свердління каменю. Винайдення керамічного посуду. Випалена глина – кераміка – перший штучний матеріал, який створила людина. Поширюється ткацтво, плетіння.

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е.) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів. Плавлення та оброблення міді сприяли виділенню перших ремісників, що жили за рахунок громади. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

 

Православні братства в Україні у XVІ- XVІІ ст.

 

 

Кирило-Мефодіївське братство.

У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього входив геній українського народу – Тарас Шевченко.

Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму.

У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років.

Значення братства:

1. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

2. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.

Острозька та Києво- Могилянська академія – перші вищі школи України.

Обмеження прав Козацької держави у XVIII ст. Скасування Гетьманщини та ліквідація Запорозької Січі.

Ліквідація Гетьманщини

У 1722 р. Петро І скасував гетьманство і запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Її завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та військові питання.

Протягом п’яти років своєї діяльності (1722 – 1727) колегія збільшила податки з України у 5 разів, добилася майже повного знищення “прежніх прав і порядків”, привела в “немалую ссору” народ і старшину.

Україна в добу Дирикторії.

Директорія та її політика. Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою (за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад.

Згідно домовленості Директорія після перемоги формально повинна була скласти свої повноваження. Але, відновивши Українську Народну Республіку, вона відмовилась від передачі влади Центральній Раді, мотивуючи це тим, що остання скомпрометувала себе і втратила підтримку народних мас.

26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно Декларації розпускались органи місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови гетьманщини. Водночас відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським (відомо п’ять урядів Директорії; окрім уряду В.Чеховського, існували ще уряди С.Остапенка, Б.Мартоса, І.Мазепи і В.Прокоповича).

В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.

В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва, серед основних його напрямків були:

- курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

- встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;

- встановлення військової диктатури.

Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком і С. Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918 – на початку 1919р. виклакали значні труднощі і проблеми у житті країни у майбутньому.

 

ЗУНР. Акт злуки 22.01.1919 р.

Депутати урочисто обговорили і затвердили питання Всеукраїнського значення - Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від 22 січня 1919 р.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р.

13 листопада 1918 р. Українська Народна Рада прийняла тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини, було визначено склад Державного секретаріату (уряду) – голова К.Левицький, герб країни – золотий лев на синьому тлі, державним прапором став блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став Є.Петрушевич.

Уже з перших днів свого існування ЗУНР пройшла через низку серйозних випробувань, одним з яких була війна з поляками.

Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили аж до Станіслава (теперішній Івано-Франківськ). Розпочинаються переговори з наддніпрянцями, які закінчилися об’єднанням українських земель обох регіонів. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю Української Народної Республіки.

Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і до справжнього об’єднання не дійшло, хоча це зближення дало певні практичні наслідки.

Друга російсько-українська війна. Як і в ХУП ст. молода демократична держава відчула на собі тиск старих, добре знайомих сусідів - Росії і Польщі та країн Антанти.

Першими, використавши “троянського коня” – “Тимчасовий робітничо-селянський уряд” (проросійський), більшовицька Росія заявила, що більше не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї другу війну протягом одного року.

Соціалістичний уряд В.Чехівського навіть не сподівався, що небезпека може прийти з боку північного сусіда, якому він симпатизував і навіть у грудні 1918 р. сподівався на його підтримку. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним щляхом були марними. Нота УНР РНК Росії викликала здивування наркома Чечеріна, який заявив, що “війська Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом Директорії та Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти УНР, війна за допомогою якої Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. Водночас, він хотів скористатися українською територією, як трампліном для втілення у життя розробленої ним теорії світової соціалістичної революції, яку російські більшовики планували експортувати через Україну в Західну Європу.

Оскільки, ні заяви Директорії, ні дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком до Москви не дали позитивних результатів, Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Поки тривали перемовини, радянські війська успішно просувалися на захід. І навіть підписана мирна угода між обома державами, проти умов якої виступив С.Петлюра, не дала УНР позитивних результатів. 5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. Директорія покинула столицю, залишаючи місто за містом.

Антанта і УНР. Спроба налагодити стосунки з Антантою і отримати від неї допомогу у боротьбі з більшовиками не мала результатів. Остання орієнтувалася на відновлення “єдиної і неподільної” Росії і висунула українцям свої вимоги. Французи, які знаходилися в Одесі, домагалися, щоб українську армію підпорядкувати їхньому мандуванню, під контроль Франції повинні були перейти фінанси і транспорт, потрібно було оновити склад Директорії, звільнити соціал-демократів, в тому числі В.Винниченка і С.Петлюру, вирішити справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни – перейти під протекторат Франції.

Це було грубим втручанням у внутрішні справи УНР, а усунення цих діячів привело б до самоліквідації Директорії.В таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника у світі, Україна втрачала позиції. Відмовившись від займаних посад, від’їздять за кордон В.Винниченко, М.Грушевський та багато інших.

Наодинці з проблемами залишився С.Петлюра, який очолив Директорію і щоб не ускладнювати відносин з Антантою, виходить з лав УСДРП. Таким чином він стає не тільки центральною постаттю українського політикуму, а й символом боротьби за збереження Української держави. Він послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком.

Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна у військах, командування Антанти, на яку зробив ставку новий уряд С.Остапенка, не давало допомоги, висуваючи нові вимоги. В цих умовах уряд С.Остапенка, як антантофільський, втратив сенс існування і постало питання його замінити через те,що він не приніс користі українському народові. Зробивши ставку на французів, він обійшов стороною радикалізацію народних мас, не використав їх у боротьбі з більшовиками, які відкинули Директорію аж на волинські землі, де дуже швидко з’являться польські війська.

Рівненський період Директорії. Зупинившись у Рівному, С.Петлюра реорганізовує Директорію. Є.Петрушевич і П.Андрієвський переїхали до Станіслава.. Вийшов зі складу Директорії і Ф.Швець. В ній залишилися С.Петлюра, А.Макаренко, один представник від ЗУНР і по одному члену від УСДРП і УПРС. Визначалися функції Директорії та її відносини з новим урядом Б.Мартоса, що почав працювати у Рівному з 9 квітня 1919 р. Це була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу. Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С.Петлюри, В.Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Натомість армія не підтримала заколотників. Незважаючи на це,

Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова.

Все ж таки сили українського війська танули. Йому довелося воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків, які захопили значну частину Волині. Не в кращому становищі перебували галичани, які відступили під ударами поляків у трикутник між Збручем і Дністром. Але, здійснивши реорганізацію армії, війська Директорії зуміли вирватися з оточення, перейти в контрнаступ на червоних і досягти лінії Проскурів-Староконстантинів-Кам’янець-Подільський.

Згодом, армія УНР об’єдналася з Українською Галицькою Армією і спільними зусиллями 12 серпня 1919 р. розпочала наступ на Київ, який 30 серпня 1919 р. було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу зайшло білогвардійське військо Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, Директорія покинула Київ. Вона сподівалася на майбутню спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків.

 

 

Україна і утворення СРСР

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

Україна у сучасному світі.

Після здобуття державної незалежності Україні у досить складних умовах довелося заявляти про себе як про самостійного учасника міжнародної політики, формувати власний зовнішньополітичний стиль і курс. Україна, як один із співзас-новників ООН із значним і різноманітним потенціалом, не мала відповідного місця й впливовості у міждержавних стосунках, поставала радше об'єктом, ніж суб'єктом впливу, відчувала зрештою брак дипломатичних кадрів. Доводилося освоювати нову, навіть у світовому вимірі, галузь міждержавних відносин — стосунки з так званим "близьким зарубіжжям". Складність полягала й у тому, що, з одного боку, Україну пов'язували з республіками колишнього СРСР численні економічні й політичні зв'язки, а з іншого, — налагодження нової системи господарювання, суперечливі позиції та дії офіційних структур призводили до несприятливих колізій у цих взаєминах.

 

 

Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер.

Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.

Це доводить зрусифікований стан, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

- заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;

- низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

- правовий нігілізм;

- нерозвиненість громадянських позицій;

- недостатньо розвинутий індивідуалізм;

- підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти формування політичної культури молоді:

- родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками;

- школа (середня, професійна, вища), де зважаючи на рекомбінантне відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності, творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму, апатії, роздратування;

- молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них охоплено дуже малий відсоток молодих людей;

- засоби масової інформації (мас-медіа), які виходячи з даних соціологічного опитування, проведеного у нашому вузі, відіграють також важливу роль.

Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції, ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури молодих громадян.

 

РОКИ

Бл. 1 млн. –11 тис. років тому – доба давнього кам’яного віку – палеоліту. Поява найдавніших людей у Закарпатті, Подністров’ї, Донбасі та ін. 150–35 тис. років тому первісна людина навчилася добувати вогонь, будувати штучні житла. 35–11 тис. років тому з’явився сучасний тип людини – людина розумна (Homo Sapiens).

Х–VІ тис. до н. е. – доба середнього кам’яного віку – мезоліту. Закінчився льодовиковий період, сформувалися сучасні ландшафт, клімат, флора та фауна. Людина приручила собаку, винайшла лук із стрілами, опанувала рибальство, навчилася виготовляти найпростіший посуд.

VІ–ІV тис. до н. е. – доба нового кам’яного віку – неоліту. Відбулася “неолітична революція”: перехід до землеробства й скотарства.

ІV–ІІІ тис. до н. е. – мідний вік (енеоліт). З’являються вироби з міді та золота, колісний транспорт, зароджується орне землеробство з використанням плуга.

Бл. 3500–2700 років до н. е. – найвищого розвитку набула Трипільська культура.

ІІІ–І тис. до н. е. – епоха бронзи, завершальний етап первіснообщинного ладу та переходу до класового суспільства. Відбувся перший великий поділ праці: тваринництво остаточно відокремилося від хліборобства.

Х–VІІ ст. до н. е. – кіммерійський період, початок залізної доби.

VІІІ–VІ ст. до н. е. – виникнення грецьких міст–держав у Північному Причорномор’ї та у Криму.

VІІ–ІІІ ст. до н. е. – період панування на українських землях скіфів.

V ст. до н. е. – заснування Боспорського царства у Криму.

ІІІ ст. до н. е. –ІІІ ст. н.е. – панування сарматів у причорноморських степах.

І–ІІ ст. н. е. – найдавніші письмові згадки про слов’ян (венеди, ставани) у працях античних істориків та географів (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.).

ІІ–ІІІ ст. н. е. – навала готів – германських племен.

ІV–V ст. н. е. – навала гунів, завершення античного періоду європейської історії.

ІV–VІІ ст. н. е. – письмові відомості про антів та склавинів. Кін. V– перша пол. VІ ст. – ймовірний період князювання легендарного князя Кия. VІ–VІІ ст. – велике розселення слов’ян та поділ їх на східних, західних та південних.

VІ– ІХ ст. н.е. – існування на території сучасної України східнослов’янських союзів племен, формування у Подніпров’ї Руської землі з центром у Києві.

838–839 рр. – посольство “русів” до Константинополя та інших країн.

Бл. 860–882 рр. – правління літописних князів Аскольда і Дира.

860, 866 рр. – походи руського війська на чолі з Аскольдом на Константинополь. Хрещення Аскольда.

Бл. 882–912 рр. –князювання Олега.

907, 911 рр. – літописні відомості про походи Олега на Константинополь та заключення мирних договорів.

912–945 рр. – князювання Ігора.

941, 944 рр. – походи Ігоря на Візантію.

945 р. – повстання древлян, вбивство Ігоря.

945–957 (964) рр. – князювання Ольги.

946 р. – мирне посольство у Константинополь, хрещення Ольги.

959 р. – посольство Ольги до германського імператора Оттона.

957 (964) – 972 рр. – князювання Святослава.

964–966 рр. – розгром Святославом в’ятичів, волзьких булгар, хазарського каганату.

968–972 рр. – походи князя Святослава у Болгарію та війни з Візантією.

972–978 рр. – князювання Ярополка Святославича.

978–1015 рр. – князювання Володимира Великого.

988 р. – літописна дата запровадження на Русі християнства.

989–996 рр. – у Києві споруджено Десятинну церкву.

1015–1019 рр. – міжусобна боротьба синів Володимира, загибель Бориса й Гліба.

1019–1054 рр. – князювання Ярослава Мудрого.

1030–ті рр. – запроваджено норм законів “Руської правди” (“Правди Ярослава”).

1036–1037 рр. – розгром печенігів. Початок будівництва у Києві Собору св. Софії. Створено першу бібліотеку.

1037–1050 рр. –Іларіон написав “Слово про Закон і Благодать”.

1051 р. – засновано Києво–Печерський монастир. Іларіона призначено київським митрополитом.

1054–1093 рр. – князювання синів Ярослава Мудрого – Ізяслава, Всеволода і Святополка. “Тріумвірат” Ярославичів (1054-1073 рр.).

1068 р. – перший великий напад половців на Русь. Поразка Ярославичів на р.Альті. Народне повстання у Києві.

1072 р. – укладено збірник правових норм (“ Правди Ярославичів”).

1076 р. – підготовлено відомий літературний твір "Ізборник".

1093–1113 рр. – князювання Святополка Ізяславича.

1097 р. – з’їзд (“снем”) князів у Любечі; встановлення вотчинної форми правління.

1113 р. – повстання киян. Нестор–літописець зредактував “Повість врем’яних літ”.

1113–1125 рр. – князювання Володимира Мономаха.

1125 – 1132 рр. - князювання Мстислава Володимировича. У 30-40-х рр. ХІІ ст. посилилися процеси феодальної (політичної) роздробленості Русі.

1124-1153 рр. – князювання у Галичині Володимирка Володаревича (Галицького). У 1141–1144 рр. відбулося об’єднання галицьких земель з центром у Галичі.

1152-1187 рр. – князювання у Галичині Ярослава Осмомисла.

1169 р. – коаліція князів на чолі з Андрієм Боголюбським захопила і знищила Київ.

1170-1205 рр.- князювання на Волині і у Галичині Романа Мстиславовича.

1185 р. – похід новгород–сіверського князя Ігоря Святославича проти половців (“Слово о полку Ігоревім”).

1187, 1189 рр. – перші літописні згадки етноніма “Україна”.

1199 р. – князь Роман Мстиславович об’єднав Волинь і Галичину.

1205–1238 рр. – боротьба за галицько–волинські землі.

1223 р. – поразка русько–половецького війська від монголо–татар на р. Калка.

1237–1238 рр. – розгром Д. Галицьким німецьких рицарів під Дорогочином на півночі Волині; утвердження влади Д. Галицького у Галичині (князював до 1264 р.). На Волині до1269 р. князював Василько Романович.

1239–1241 рр. – захоплення монголо–татарами українських земель.

1240 р. – перша письмова згадка слова “козак” у Початковій монгольській хроніці. Монголо-татари захопили Київ.

1245 р. –Данило Галицький розгромив угорсько–польські війська під Ярославом.

1253 р. – коронація Д. Галицького у м. Дорогочині.

1254–1255 рр. – перемога Д. Галицького над ордою Куремси під Крем’янцем.

1256 р. – перша літописна згадка про м. Львів.

1264 р. – смерть Д. Галиц