Твори І.П. Котляревського і утвердження літературної української мови.

53. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Внесок Т.Шевченка в національну та світову культуру. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО (братство) - таємна політичнанаціонально-патріотична організація (грудень 1845 — березень 1847,Київ). Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до нихприєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т.підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метоюдосягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складенаколективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т. регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, виданняпопулярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Заарештовані царськими властями, які вбачали у К.-М.т. небезпечну антиурядову організацію, за вироком,затвердженим Миколою І, всі 12 "братчиків" були покарані засланням у різні місця імперії.Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов’язана здоносом, коли в березні 1847 р. студент Київського університету ОлексійПетров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти —викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його бмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми. Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились утворі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)».Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що "цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання". Останніми роками з´явились циніки-вурдалаки, які з яничарською зловоротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний.У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.Така висота його творчості змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських інтелектуалів. Це були загальнолюдські норми життя, національна, державницька ідеї.

54.Формування класичної української літератури та живопису. Формування класичної української літератури, етнографії, мовознавства, живопису, архітектури.Ряд письменників, діячів культури зберегли нам українську мову, стали писати так, як розмовляв народ. Це Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Амвросій Метлинський. І. П. Котляревський же утвердив цей початок. Недаремно Тарас Шевченко назвав його батьком: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Ну, а геній Тараса, посланий нам Богом, зберіг нам і мову, і націю.15 липня 1834 р. відкрито Київський університет, першим ректором якого був М. О. Максимович. Це видатний прогресивний не тільки український учений, а й російський та світового значення. Він був знайомий, підтримував особисті зв’язки з декабристами Рилєєвим, Гнєдичем, Сомовим, а також з Пушкіним, Гоголем, Шевченком. Він заснував журнал «Киевлянин», у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Як учений-літератор, М. О. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. П. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. «Історія Русів» — твір, який з’явився у 20-х роках ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту на Чернігівщині. З тих пір «Історія Русів» оточена ореолом таємничості. Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. Відомі копії написані на папері з водяним знаком 1817 р. і 1814 р. Уважають, що вона написана в 1822—1828 рр. Видавалась «Історія Русів» 1846 р. в Москві, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.«Історія Русів» — це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам’ятка.Спірним є питання про авторство. Одні вважали автором Григорія Кониського, інші Григорія Полетику, ще деякі дослідники відстоювали авторство спільне — Григорія та Василя Полетик. Називались серед авторів А. Худорба, О. Безбородько, а також князь М. Рєпнін, О. Лукашевич, О. Лобисевич та ін. Але відомо головне, що автор (хто б ним не був) був людиною високоосвіченою, мудрою, з глибокою культурно-політичною і філософською підготовкою. І насамперед патріот своєї Вітчизни. А сама «Історія Русів» є найвизначнішим твором української думки кінця ХVІІІ —початку ХІХ ст. Твір мав величезний вплив на майбутні покоління літераторів, істориків, політиків. У творі подається історія України від найдавніших часів. З погляду автора, Київська Русь — держава саме українського народу, Русь — це Україна. До складу Русі автор вводить тільки Новгородщину. Московія — це окрема держава. Татаро-монголи зруйнували державність України. Україна як рівноправний член ввійшла до складу Литовсько-польської федеративної держави.Польща згодом вдалась до утисків українців і рівноправність була порушена. Богдан Хмельницький — головний герой «Історії Русів» — вишколений, досвідчений діяч. У всіх бідах України після Хмельницького автор звинувачує московських володарів — воєвод, їхнє військо та порядки, заведені ними. Багато уваги приділяється Івану Мазепі. Разом з Мазепою автор вболіває за образи, насильство, завдані царськими деспотами українському народу. Автор обстоює думку, що правда, справедливість, богоповага є основою кожної політичної системи. Всю книгу поєднує головна думка: людське життя — над усе, над усяку ціну, свобода людини — невід’ємне її право, власність її — має бути недоторканною, ніхто не може забрати її, вона має захищатись державою. «Історія Русів» — це гнівний осуд тиранії, рабства. Серед її цінностей — воля, незалежність народу українського. З осудом оповідається в трактаті про прокляття Петром Івана Мазепи, про жахливу кампанію тортур, яка супроводжувала це. По суті прокляття царя-тирана діє і до наших днів. Ще ім’я Мазепи та його прихильників оповите мороком брехні.Описується каторжна робота українських козаків та селян на каналах та укріпленнях, на будівництві міста Святого Петра, де гинули вони десятками тисяч. Такою постає історія України-Русі зі сторінок «Історії Русів».У перші десятиріччя XIX ст. в Україні видаються нетривалими періодами такі журнали, як «Украинский вестник», «Украинский журнал» (Харківським університетом).В «Украинском вестнике», зокрема, привертають увагу своїм гуманістичним звучанням статті М. Грибовського, Р. Гонорського, В. Каразина, І. Воронова.Як і французькі просвітителі, І. Воронов у статті «О необходимости законов в каждом человеческом обществе» дотримується ідеї рівності всіх людей від народження. Але суспільні умови змінюють по-різному це право рівності, право свободи.Нерозумні ж закони призводять до несправедливих рішень, жалюгідних дій — до такого висновку приходить І. Воронов. Він стверджує, що «мертвы законы без власти, сила политических законов непосредственно соединяется с силою благонамеренного правительства», що спокій у державі, дотримання законів мають гарантуватись не насильницьки, а почуттям справедливості і вияву волі громадянина. Таких думок дотримувався цей автор у роки жорстокої реакції.Інший автор, М. Грибовський стверджує, що доброчинність і правосуддя з боку уряду передбачають справжню любов до суспільства, увагу до вигод кожного класу людей. У кожному суспільстві мають бути основні закони, які «могли бы обуздывать гордость частных лиц и вместе показывать правителю круг и границы плана правления, какой опытность признала наиболее соответственным духу народа».І ці думки ґрунтуються на тому, що в основі законів має лежати політичний досвід народу, його традиції, звичаєве право.Друкувались тут і статті Р. Гонорського, у яких дуже помітний вплив декабристських ідей. У статті «О духе времени» він подає своє бачення невпинного розвитку суспільства, його прогресу в науці, культурі, політиці. «Дух времени есть поток все увлекающий за собою». Опір цьому потоку призводить до руйнувань, принаймні в системах філософів і політиків. Зважмо, що це був період недалекий після Великої французької революції. Отже, її ідеї поширились і в Україні. А сам автор був причетний до декабристського руху.З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і громадський діяч Василь Капніст (1756—1823). Він написав твори «Ода на рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.). Захищав інтереси України, як генеральний суддя та полтавський губернський предводитель. Саме він підкреслив українське походження і українське коріння «Слова о полку Ігоревім», яке переклав російською мовою. Його заслуга як політичного діяча, що був міністром і канцлером уряду Катерини ІІ, у тому, що він домігся за царювання Павла І відновлення в Україні Генерального суду і ще ряду установ Гетьманщини, які скасувала Катерина ІІ.Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки, слід назвати українського фольклориста грузинського князя Миколу Цертелєва, згадуваних уже Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка.У їхній творчості відбивались думи і прагнення українського народу, ідеї визволення з кріпацтва, національного відродження.Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості та мислення посідає Тарас Шевченко.Рабське становище народу, зростання його невдоволення — усе це спричинило з боку У поезії Шевченка найяскравіше відобразились визвольні прагнення до звільнення від соціального і національного гнітуУже стало характерною рисою в нас, українців, що в плині історії видатні українці виявляли своє політичне мислення саме через сферу культури, через її засоби. Вони були позбавлені можливості самостійної легальної політичної діяльності. Самобутність етносу українські діячі висловлювали саме через культуру. Десятки і сотні інших творчих постатей і сьогодні черпають пробуджувальну силу у творчості Тараса. Саме йому судилося стати серцем українського національно-культурного руху і національного відродження.Величну постать Шевченка висунула і сформувала сама історія. Його голос, його слово стали виразниками споконвічних мрій українців, мрій, за які карали, мрій, за які мучились, але не каялись. Голос поета — це волевиявлення самого народу. Його «Кобзар» — це культурницький і політичний подвиг світового значення. Він зберіг націю, утвердив у її устах рідну мову, інтелектуальну незалежність українців. Його закличне слово, ліричне і натхненне народною музичністю, водночас є глибоко історичним і глибоко українським. Це відроджене слово стає тепер вічним. Воно і сьогодні основний чинник нашої державної незалежності. Адже незалежним може бути народ зі своєю культурою і своєю мовою. І в цьому головна національна значущість поета. У своїй поезії і поглядах Шевченко дотримувався революційних методів боротьби за справедливість. І хоча спілкувався з багатьма діячами українського ліберального руху, зокрема з Максимовичем, членами Кирило-Мефодіївського товариства, його неприйняття суспільної несправедливості було таким сильним, що вихід він бачив лише в революції. «Борітеся, поборете», «Учітеся, брати мої», «Обніміте, брати мої, найменшого брата!» Ці заклики кличуть до волі, освіти, дружби. Політична заслуга Шевченка в тому, що він перший серед багатьох представників інтелектуальної еліти XIХ ст. дійшов думки про самовизначення українського народу і України як держави. За свої погляди він відбув 10 років рекрутчини та й поклав усе життя.Так, «в своїй хаті своя правда, і слава, і воля». Ці слова особливо часто ми повторюємо сьогодні, коли розпочали їх реалізовувати. Кредо Шевченка — воля, справедливість, самовизначеність. Він ненавидить тиранію, деспотизм, абсолютистську владу і їх носіїв.Цікавою є оцінка Шевченком Богдана Хмельницького. Він шанує його за величний і бунтарський дух та звинувачує за союз з Росією, за втрату вибореної незалежності.Шевченко-поет і Шевченко-мислитель невіддільні. Уся його поезія — це насичений концентрат філософської і політичної думки, глибокого ліризму, національної культури і народного колориту. У своєму знаменитому «Журналі», значення якого важко переоцінити, він піднімає проблеми і політичні, і філософські, літературні, естетичні. Шевченко розуміє значення українських видань 30—40-х років, сам бере активну участь в альманахах «Ластівка», «Хата», журналі «Основа».Особливо відзначається своєю політичною спрямованістю поема «Гайдамаки» (1840 р.). Поема створена на основі народних переказів про криваві події Коліївщини. Він стоїть на позиціях рівності між народами, їх єдності. Поет не сприймає і представників слов’янофільського табору, і відірваних від життя народу українських патріотів.Виключне значення має передмова до видання «Кобзаря» 1847 р., яке так і не вийшло. Тут викладені прогресивні політичні погляди на роль літератури і літературної праці. «Передмова» побачила світ лише в 1906 р. у 8-й книзі журналу «Былое».Документом великого значення є «Автобіографія», написана поетом. Це гнівний осуд деспотизму, тиранії, жорстокості, мерзенності самодержавного ладу — системи, у якій були затоптані і людська гідність, і свобода, і всі інші культурні, політичні та духовні цінності, вироблені колись під час сплесків українського цивілізованого мислення. В усій попередній історії України поет і політичний мислитель Шевченко бачить своєрідну школу для виховання народу, формування його політичної цивілізованості і зрілості, а отже, соціальної і політичної свободи.Цікаво те, що цей настрій в українському суспільстві, в його мисленні помітив сучасник Шевченка німецький дослідник Георг Колль (1841 р.). Ми сьогодні є свідками і Шевченкових передбачень, і прогнозів німецького вченого.

55. Український театр і музична культура в ХІХ ст.... Музика. Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.ТеатрСтановлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

56. Культурні та політичні здобутки галичини в 19 столітті.Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-лицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква "...стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна".Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Анге-ловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мрвою. Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. У науковій розвідці "Відомості о руськом язиці" (1829 р.) він висловив думку стосовно української мови як народної, що має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і "малоросійських" українців. І.Могильницький прагнув "оживити пам'ять про руський народ", існування і колишня самостійність якого має такі самі історичні та політичні засади, як чеський й угорський народи. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам — для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І.Франко, назвавши його "зірницею відродження в Галичині". Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич — автор твору з історії української церкви, В.Компаневич — дослідник історії монастирів, І.Лаврів-ський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою "Повість временних літ".Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 — 1885 pp.) і Григорій Ільке-вич (1803—1841 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: "нарід руський — одне з головних поколінь слов'янських,...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру". "Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Це засвідчують спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: "Нам, молодим русинам, треба об'єднатися в гурток, вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині".

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. У 1848 р. він прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада (ГРР). У діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена ГРР, звернулася до монарха Австрії Франца Иосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою, всі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави. Голова Руської Ради організувала культурно-освітнє товариство — "Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут — "Народний дім"; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — "Зоря Галицька", яка виходила у Львові з 1848 р. до 1857 р. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботу якої очолив професор Я.Головацький. Окремі предмети викладалися українською мовою. Отже, заслуга Греко-католицької церкви полягає в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця XVIII —першої половини XIX ст. Внаслідок її діяльності національний рух набував масового характеру.Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому пов'язаний з діяльністю "народовців". У 1868 р. вони заснували у Львові Товариство "Просвіта", яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи.Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів "Просвіти", як Анатоль Вахнянин (1841 — 1908 pp.), Омелян Огоновський (1833-1894 pp.), Омелян Партацький (1840-1895 pp.) до 1914 р. товариство налічувало 77 регіональних відділень.

В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській націона\ь-ній ідеї. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І.Франко та М.Грушевський.У середині 70-х років XIX ст. у духовному та суспільно-політичному житті Галичини почав зароджуватися новий радикальний напрям, очолений І.франком та його однодумцями М.Павликом, О.Терлецьким, С.Даниловичем, К.Трильовським, Ф.Вовком та ін. Це невелике коло молодих людей мало на меті докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи, спрямованої на згуртування передових суспільних сил на боротьбу проти національного і соціального гноблення. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. В ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Вершина поетичної творчості І.Франка — поема "Мойсей" (1905 p.). Висока ідейна та мистецька вартість дають змогу занести її до низки найвизначніших творів українського письменства.І.Франко — найвідоміший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури. І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Кирило-Мифодійське Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса. Отже, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця Першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які поширювали ідеї національної свідомості не лише серед інтелігенції, студентів, а й серед усього населення. Підсумовуючи процес національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX —на початку XX ст., зазначимо, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював і загальний соціально-економічний, політичний, культурний та науковий прогрес усього українського суспільства, і зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція в Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації. Національно-культурне відродження в Україні заклало підвалини для відновлення української державності. Державотворчі процеси дали потужний поштовх національно-культурному відродженню України у модельних періодах її історії.

57. І.Франко та національно – культурне духовне відродження українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-та-тарської навали. Історичний характер має також повість "Великий шум", де змальовано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії.

В історії української літератури І.Франку належить провідне місце як видатному поетові. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: "З» вершин і низин", "Мій ізмарагд", "Із днів журби", "Давнє і нове", "Зів'яле листя", "Semper tiro". Збірка "Зів'яле листя" (1896 р.) — найкраща збірка ліричних поезій І.Франка. У передмові до другого видання поет назвав її "збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка".

У 1877—1882 pp. І.Франко написав відомі твори політичної лірики — "Вічний революціонер", "Каменярі", "Товаришам із тюрми", де чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша "Вічний революціонер" видатний український композитор М.Лисенко 1905 p. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (187