Основні напрямки розвитку літератури за часів Київської Русі. Літописання.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні напрямки розвитку літератури за часів Київської Русі. Літописання.



Коли християнство стало державною релігією. Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньо-руські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги - Свя'те Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика - урочисті "слова" на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що грунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі є "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. був. поданий перший "Індекс книг Істинних і хибних", в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані "відречені", апокрифічні книги).

Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з "Євангелія від Іоанна": "Спочатку було слово". "Словами" називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури - літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди.

Цінною, пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку ХІІ ст.. Князь Володимир Мономах - одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113-1125рр.

Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII- початок ХІІІ ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції; - "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", використовує афоризми античних філософів - Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури - житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і, державних діячів, оголошених церквою святими; Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і, Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастир Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаціно-історичними джерелами. Так, наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норові, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався так званий "Києво-Печерський патерик" - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середні XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з "Повісті временних літ", зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є "Слово о полку Ігоревім" створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово..." присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.

Морально-повчальні твори. Агіографічні писання. Світська література.

Література ХІ–XVIІІ ст. Полемічна література.

Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός— войовничий)— літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні.

25.Іконопис як вид живопису. Особливості іконопису XІV–XVIІІ ст.Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні та склі, народній картині. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона уособлювала багатий образний світ, етичні ідеали, гуманізм і демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу — того, що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною.

Самобутні риси знаходимо у творчості майстрів, які брали участь в оздобленні фресками Софійського собору у Києві. Тут, як відзначають дослідники, співпраця візантійських художників з місцевими малярами сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх творчість до традицій народної культури. У фресках собору св. Софії, розміщених на стінах веж, виділяються персонажі у сюжетах на світські теми. У сценах іподрому в обличчях глядачів проглядають риси, характерні для людей місцевого типу. Живі враження і спостережливе око авторів відчуваються у зображеннях скоморохів, музикантів, змаганнях борців.

Традиції монументального малярства наслідувалися у наступних століттях у кам'яних і дерев'яних храмах, зокрема Галичини і Закарпаття. Тут до нашого часу збереглися церкви з настінними розписами.

Серед багатої матеріальної та духовної спадщини чільне місце належить іконопису, в якому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традицій.

Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі, а вже наприкінці XI ст. у Києві працював славетний чернець-маляр Алімпій.

У подальші віки паралельно з професійним розвивається і щораз більше поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В іконописі, так само як і в літературних творах чи фольклорі, хоч і опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з'являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові», «Страшний суд», «Різдво Христове», «Жертвоприношення Авраама», а також «Архангел Михаїл», «Юрій-Змієборець», «Покрова» та ін., простежуються соціальні та світські мотиви.

На іконах «Страсті Христові» народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі, підсвідомо акцентуючи на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання.

Своєрідним кодексом християнської моралі були ікони «Страшного суду». У цих масштабних, панорамних композиціях з енциклопедичною достовірністю відображали буття людини, її уявлення про потойбічний світ. Дидактичний зміст ікони тлумачив основну церковну доктрину — про прийдешній день світу праведного і неправедного. Пензель маляра на іконах «Страшного суду» вимальовував вражаючі сцени пекла та ідилічну картину раю. У пеклі зображали грішників, найчастіше розбійників, злодіїв, шинкарок, картярів, п'яниць, прелюбодіїв, несправедливих суддів і сільських старост. Глибокий моральний зміст мали на іконах «Страшного суду» епізоди про смерть бідного і багача. Душу багача забирає диявол; бідний помирає під мелодії музики, а душа його потрапляє до ангелів. Відповідні паралелі знаходимо у літературних творах та усній народній творчості.

З-під пензля іконописців виходили твори, співзвучні часові й середовищу, якому вони призначалися. Прикладом може бути культ архангела Михаїла, поширений на всій території України зі середини XVII ст. Його образ асоціювався з суспільними ідеями періоду національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність. Святий воїн, або «воєвода», як його величали в народі, вважався покровителем усіх християн.

Різні суспільні верстви по-різному сприймали образ архангела. На прапорах запорізьких козаків він був символом перемоги, на княжих гербах — християнським патроном, у народній уяві — благодійним заступником.

Особливою шаною і пієтетом сповнені ікони Богородиці. її образ народні малярі наділяли зворушливою поетичною одухотвореністю, ліричним настроєм. Вони наслідували традиційну іконографію Богоматері й одночасно подавали власну інтерпретацію твору. Це виявлялося у типажі й духовній наповненості образу Марії, що випромінював теплоту, чарівність, земну материнську ніжність. Марія на іконах немов милується своїм дитям, погляд у неї щирий, відкритий, обличчя миловидне. Недаремно в народі говорили: «Матір Божа така, наче молодиця з дитиною, тільки така ж гарна та чорнява, як намальована».

Техніка малювання на склі своїм корінням сягає Візантії та Риму. У Центральній Європі розвиток малярства на склі припадає на XVII—XVIII ст. Відомі осередки цього виду мистецтва у Румунії, Словаччині та Польщі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 259; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.198.139.112 (0.006 с.)